Вирубані сади, нахабні кредитні контори, продажні чиновники та забудова без правил. Думаєте, це про сучасність? Історик Олександр Вітолін стверджує: все це відбувалося в місті в 19 сторіччі під час великої забудови.
На початку 19 століття Київ був тихим провінційним містечком, хоч і центром губернії. Вельможі надавали перевагу заміським резиденціям, біднота жила у типових сільських хатах, які не додавали київському пейзажу міського вигляду. Але вічно тривати це не могло, Київ потребував змін.
Перші великі зміни не викликали у видатних киян захвату. Генерал-губернатор Василь Васильович Левашов наказав вирубати липовий сад на Липках, це сприйняли як акт вандалізму. Але губернатор був ставлеником царя, а цар вважався ставлеником Бога, тож далі нарікань справа не пішла. А пересічні міщани і вчорашні селяни виявились такими самими Левашовими, тільки з меншими можливостями. Отже, забудова Києва почалася з самозахоплення земель.
У 19 столітті все діловодство велося від руки. В умовах імперської бюрократії документи, які б давали можливість встановити, чи є місто власником землі, відшукати було важко (якщо вони взагалі були). А бюрократія не хотіла нікуди квапитись. Активність і бурхлива діяльність не відповідала тодішньому стилю життя. У міських канцеляріях царювала дрімота. Кияни та охочі ними стати активно цим користувалися, привласнюючи землю. Припускаємо, що подібна бездіяльність чиновників була частиною корупційної моделі, де головна ставка робилася не на вимагання хабарів за дозвіл, а на заплющення очей на недозволене.
Неквапливість київських чиновників підтверджує приклад, коли на заяву про поселення на самозахоплених землях на Юрковиці, в урочищах Стара і Нова Поляна, у Вовчому, Кмитовому, Чмелевому, Чорному ярах від 1850 року місто відреагувало через 39 років. Мешканцям запропонували обміняти або продати ділянки, щоб знести забудови, які заважали місту. Та поки влада впорядковувала вулиці між Подолом і Лук’янівкою, будувалися нові будинки, які знову перетворювали вулиці на непередбачуваний лабіринт.
Міські чиновники й самі були не проти стати власниками самозахопленої землі. Одного разу місто виявило, що проґавило землю, важливу для інфраструктури. Виявилось, що земля після самозахоплення і кількох перепродажів належить одному з міських чиновників. У канцелярії полегшено зітхнули, що зможуть порозумітися з новим власником. Але чиновник запросив за викуп таку суму, що місто вирішило все-таки відмовитись від повернення ділянки.
Часом забудова ускладнювалася еспланадними правилами, які забороняли будь-які будівельні роботи на Печерську навколо фортеці без дозволу військового міністерства. Водночас Києво-Печерська фортеця, закладена в 1831 році, доволі швидко застаріла як оборонна споруда. Але еспланада — відкрита площа навколо укріплення, що мала позбавити ворогів можливості раптового нападу й обстрілу гарнізону з укриття — продовжувала існувати.
Та будувати на Печерську киянам все одно хотілося. Тож міській владі довелося почати переговори з військовим міністерством про скасування еспланадних правил. Оскільки міністерство було одним із найбільш бюрократичних, а військова аристократія зверхньо ставилася до міщанських справ, то еспланадні правила були скасовані аж на початку 20 століття. Звісно, правила все одно порушувалися. При цьому одні домовласники ніяк не могли домогтися згоди на звичайний ремонт (а раптом зроблять підкоп?), а інші отримували дозвіл у військових на добудову другого поверху. У цьому можна знайти свою логіку. Коли міська влада просила, щоб військове міністерство скасувало деякі правила, вона виконувала функції посередника і не була зацікавлена у «стимулюванні» порозуміння з військовими. Інша справа, коли прохання йшло від домовласників, які були зацікавлені в найшвидшому розвʼязанні їхнього питання. Їм вдавалося ефективно стимулювати військових. Сучасних киян це навряд чи здивує.
Будівельний бум у Києві проходив би повільніше, якби не заможні містяни, які хотіли стати ще багатшими. Відомих багатіїв, як, наприклад, купця першої гільдії Михайла Парфентійовича Дегтерьова (1831-1899), в ті часи таких називали «міліонщиками». Тоді для більшості людей 1000 і навіть 100 царських рублів були справжнім багатством. Крім торгівлі, Дегтерьов займався лихварством, зокрема, давав гроші під заставу житла. Але без дегтерьовських капіталів забудова міста відбувалася б повільніше. Тільки на Хрещатику три прибуткові будинки (№38, №33 і №41) належали йому. Гроші, отримані від цих будинків, знову йшли в справу.
Дегтерьов ніколи не впускав можливості заробити. Він став головою купецького зібрання, яке почали називати «лавочкою Дегтерьова», бо використовував спілку для власних потреб. Навіть будинок купецького зібрання (тепер в ньому знаходиться Національна філармонія України) побудований за кошти Дегтерьова — точніше на гроші, які він дав місту в борг. Ще один з головних «міліонщиків» Києва дивував здатністю торгуватися буквально за п’ять копійок. Але в історію він увійшов як благодійник: на вулиці Покрівський коштом Дегтерьова звели «будинок вдів» на 45 квартир. А після смерті бездітний багатій заповів будинки на Хрещатику і понад два мільйони рублів місту для спорудження благодійних закладів для нужденних. Будинок для нужденних звели на Старожитомирській дорозі (тепер в ньому знаходиться Командування Сухопутних сил ЗСУ). А вулицю в 1908 році назвали на честь Дегтерьова.
Отже, трьома китами забудови Києва були самозахоплення, порушення правил і небачена скнарість. Хоча можна говорити також про індивідуалізм, що виражався в розрахунку лише на себе, поступливість бюрократії і консолідацію капіталу.
Сподобалася стаття? Подякуй автору!
Читайте також: Мислити магічно: невідомі легенди Києва;
Хейт чи попит: що робити з культом Булгакова в Києві;
Гра престолів для самозванців: все починається з Києва;
Від віника до робота-пилососа: як продавали комфорт у Києві;
Шпигунські пристрасті по-київськи. 10 заповідей бунтівників.
