Незручні ветерани. Як карали переможців Гітлера

Ветеранів — переможців Гітлера російська пропаганда часто змальовує як затятих комуністів та протиставляє їх ветеранам УПА. Але насправді ветерани Червоної армії нормально жили поруч з ветеранами УПА. А от від радянської влади їм довелося потерпати набагато більше. Історик Олександр Вітолін розповідає про долю «незручних» ветеранів та одного ката.

Григорій Полянкер

Гершл Ісакович Полянкер народився в Умані. Юнаком переїхав до Києва й пройшов шлях від працівника взуттєвої фабрики до члена Спілки письменників СРСР. Після нападу Третього Рейху на СРСР добровільно вступив до лав Червоної армії. Був нагороджений орденом Вітчизняної війни, орденом Червоної Зірки та медалями. У 1945 році брав участь у Параді Перемоги.

У 1951-му Полянкера схопили співробітники МДБ, під час обшуку вилучили навіть тридцятитомне американське видання Шолом Алейхема. Полянкера, як і інших євреїв, обвинуватили в антирадянській діяльності й шпигунстві на користь міжнародного імперіалізму. Його засудили на підставі літературної експертизи, яка визнала його твори антирадянськими та націоналістичними. Не допомогло навіть звертання Максима Рильського й Олександра Фадєєва з проханням переглянути справу. Вийти на волю учасник Параду Перемоги зміг лише після смерті Сталіна.

Микола Руденко

Микола Руденко народився в селі Юр’ївка на Луганщині. Рано виявивши літературні здібності, вступив до Київського Університету. У 18 років, щоб потрапити до Червоної армії, юнак приховав, що не бачить на ліве око. Спочатку став кавалеристом Окремої мотострілецької дивізії особливого призначення НКВС імені Дзержинського, що знаходилася в Москві й охороняла уряд і Сталіна, її Берія називав «пістолетом у його правій кишені». Коли командування дізналося про літературні здібності Руденка, йому запропонували написати історію їхньої військової частини. Це був не просто шанс покинути пекельну муштру та повернутися на тепле місце, але й привернути до себе увагу самого Берії. Руденко чіткої згоди не дав, але отримав дозвіл на роботу з військовим архівом. Читаючи про боротьбу кіннотників-чекістів із басмачами, Руденко вперше засумнівався в образі чекіста, створеного пропагандою. Але віра в гасла партії залишалася міцною.

Служба в лавах НКВС приносила інші одкровення. П’ять разів Руденко брав участь у парадах на честь революційних свят і щоразу кавалеристам видавали бойові патрони. Двадцятирічний юнак не міг зрозуміти, кого боїться влада, якщо навколо радянські громадяни. На цьому загадки не закінчувались. Його однополчани, яких відряджали охороняти в’язницю на Луб’янці, повертались мовчазні й тільки іноді обмовлялись, що краще б вони не охороняли, а сиділи в камері. Знадобився не один рік, щоб Руденко зрозумів справжню сутність НКВС і сталінської влади. Він наполегливо просився на фронт і врешті потрапив під Ленінград політруком. Якби залишився в кавалерії Берії, йому довелося б брати участь у депортації татар із Криму. Масло в пайку політрука стало яскравим спогадом на все життя. Руденко отримав поранення хребта й крижів і пролежав у госпіталі найлютішу для Ленінграда зиму. Рана не гоїлася, через гнійний свищ уламки кістки виходили довгі роки. Через постійну необхідність перев’язувати рану його призначили політруком госпіталю.

Політрук Руденко не ховався за посадою та розміновував Мінськ, а після закінчення, щоб його підлеглі не голодували, взявся обробляти поле. Коли Руденко не захотів ділитись зібраним врожаєм із начальством, його демобілізували. Він повернувся до Києва і досяг блискучих літературних успіхів. Крах культу особистості відкрив йому очі. Влада створила для письменників тепличні умови, в Пущі-Водиці для них були зведені дачі, а сусідами стало керівництво республіки.

Але варто йому було відійти від соцреалізму — і він одразу потрапив в опалу. У 1975 році зблизився з іншим ветераном — Олесем Бердником, який виступав на захист української мови. Руденку запропонували виступити з критикою Бердника та написати кілька віршів про партію, тоді він знову зміг би друкуватися та розв’язати фінансові проблеми. Руденко відмовився, і його невдовзі заарештували. Перший арешт був скоріше попереджувальним. Прискіплива увага КДБ не налякала Руденка, він навпаки зблизився з академіком Андрієм Сахаровим. У 1977 році Микола Руденко став співзасновником Української громадянської групи сприянню виконанню Гельсінських угод. Діяльність УГГ настільки розлютила КДБ, що Миколу Руденка заарештували за ордером, виданим московською прокуратурою, хоча для арешту на території УРСР потрібен був ордер української прокуратури. Засудили до семи років таборів і пʼяти років заслання. У 1987 році його звільнили, і він отримав право на виїзд у США. 1990 році повернувся до України. У 2000-му Микола Руденко був відзначений званням Героя України.

Петро Григоренко

Петро Григоренко народився на Запоріжжі, юнаком вступив до комсомолу та щиро вірив комуністичній партії. Навчання в Московській військово-технічній академії дало старт його військовій кар’єрі. Коли його брата Івана арештували, Петро Григоренко домігся зустрічі з генеральним прокурором Вишинським і повідомив його про зловживання представників НКВС у Запоріжжі. Через багато років, працюючи над спогадами, зізнався, що тоді навіть уявити не міг, що йому пощастило: звільнення брата та покарання місцевого апарату НКВС просто збіглося з черговою чисткою в системі. Далі Григоренко брав участь у боях на річці Халхин-Гол у 1939-му, де отримав поранення.

Під час нападу Німеччини на Радянський Союз служив на Далекому Сході. У 1943 році став заступником штабу 10-ої гвардійської армії 2-го Прибалтійського фронту, був удруге поранений. Потім очолив штаб 8-ої стрілецької дивізії Четвертого Українського фронту. Воював у Карпатах. Закінчив війну у званні полковника, нагороджений орденом Леніна, двома орденами Червоного Прапора, орденом Червоної Зірки, орденом Вітчизняної війни та медалями. Після війни викладав у Військовій академії імені Фрунзе в Москві. Дослужився до звання генерал-майора.

У 1961 році виступив за демократизацію виборів, зокрема за відповідальність перед виборцями. Після цього був позбавлений депутатського мандату й усунутий від викладання в Академії. Почав поширювати листівки про необхідність відродження ленінізму. У 1964-му його заарештували, а за заклик повернення до ленінізму інкримінували антирадянську діяльність. У цей час стала набирати обертів каральна психіатрія, яка стала новим засобом боротьби з інодумцями. Григоренка визнали неосудним і відправили на примусове лікування, розжалували в рядові та позбавили нагород і пенсій. У психлікарні Григоренко познайомився з Добровольським, який після виписки ввів його в коло московських дисидентів.

Після виписки Григоренку довелося працювати на різноманітних роботах. У 1967 році він написав памфлет «Приховування історичної правди — злочин перед народом!», у якому назвав Сталіна одним із головних винуватців важких втрат Червоної армії у перші роки війни. Підтримав «Празьку весну», вимагав дозволити депортованим татарам повернутися до Криму, готував матеріали для західних ЗМІ. У 1969-му Григоренка вдруге заарештували та знову відправили на примусове лікування. На захист Григоренка виступали кримські татари, Сахаров і закордонні діячі. Напередодні візиту Річарда Ніксона в СРСР у 1974-му Григоренка звільнили. Він продовжив займатися правозахисною діяльністю, виступав на захист Мустафи Джемілєва. Став членом-засновником Московської Гельсінської групи й ініціатором створення Української Гельсінської групи. У 1977-му отримав дозвіл на поїздку до США для лікування, а під час цього візиту був позбавлений громадянства. Тоді Григоренко став активним представником Української Гельсінської групи за кордоном. Помер у Нью-Йорку.

Олесь Бердник

Олесь Бердник народився на Миколаївщині. У 1943 році був мобілізований на фронт, де отримав поранення. У 1949-го за виступ на зборах театру Бердника заарештували як зрадника батьківщини. Він обурювався тим, що актори обмовляли своїх колег, а п’єси для постановок спускали згори.

Бердника засудили до 10 років, але в 1955-му помилували. Після звільнення почав писати, зокрема й у жанрі фантастики. У 1972 році у квартирі провели обшук, а його твори перестали друкувати. Тоді він почав домагатися дозволу на виїзд із СРСР. Дійшло до того, що його твори вилучали з бібліотек і книгарень.

У 1976-му Бердник став одним зі співзасновників Української Гельсінської групи. У 1978-му оголосив голодування з вимогою звільнення Миколи Руденка. Наступного року заарештували вже його, звинувативши в антирадянській агітації. Його засудили до шести років позбавлення волі та трьох років заслання й визнали особливо небезпечним рецидивістом. Помилували в 1984-му, але за це йому довелося через газету засудити діяльність Української Гельсінської групи. Помер у 2003 році.

Іван Гончар

Іван Гончар народився на Черкащині. У 1930 році закінчив Київську художньо-промислову школу. Потім навчався в Київському інституті агрохімії та ґрунтознавства. У лавах Червоної армії дійшов до Берліна, нагороджений орденами Вітчизняної війни, медалями «За відвагу», «За перемогу над Німеччиною».

У власному будинку, спорудженому неподалік Києво-Печерської лаври, зібрав велику колекцію етнографічних матеріалів. У його приватному музеї налічувалось 7 000 експонатів, а також 20 000 світлин. У музеї стали збиратися шістдесятники. Популярність музею стала приваблювати іноземців. Це не сподобалося навіть проукраїнськи налаштованому Петру Шелесту. Влада стала вимагати від Івана Гончара передати колекцію державі. У 1972-му Івана Гончара виключили з КПРС і позбавили держзамовлень як митця. До нього підсилали провокаторів, які пропонували купити старожитності за валюту (операції з валютою були заборонені). Тож упорядкування музейного фонду, яке зайняло 18 томів, проходило в умовах боротьби з радянською владою. При цьому Іван Гончар був комуністом, тож страждань йому завдавали не лише утиски влади, а й те, що вона спотворила його ідеали. Іван Гончар помер в 1993-му. Після цього його музей став державним.

Левко Лук’яненко

Один із батьків незалежності України народився 24 серпня 1928 року на Чернігівщині. З дитинства йому запали в пам’ять врожайні українські ниви та Голодомор. У 1944-му його мобілізували до Червоної армії, і він закінчив війну в Австрії. Австрія вразила Лук’яненка високим рівнем життя у порівнянні з Радянським Союзом. У 1953 році він вступив на юридичний факультет Московського державного університету. Після випуску працював пропагандистом на заході Україні, але замість того, щоб насаджувати комуністичну ідеологію, вивчав історію УПА.

Знайшовши однодумців, Лук’яненко заснував Українську робітничо-селянську спілку. Добре розуміючи власні можливості та міць каральної системи, Лук’яненко визначив як допустимі лише легальні форми боротьби. У 1960-му після доносу всіх членів спілки заарештували. Спочатку його засудили до розстрілу за зраду батьківщини (як бачимо, дотримання легальних форм боротьби не допомогло) та протримали в камері смертників 72 дні. Потім Верховний Суд визнав, що докази зради відсутні, але суд не міг піти проти КДБ, тому лише замінив покарання на 15 років позбавлення волі. У таборах Лук’яненко зміг вивчати історію УПА безпосередньо від її учасників. Після відбуття покарання Лук’яненко повернувся додому, де з сумом констатував, що Україна в Чернігові пропала. Але не зникло бажання боротися, і він разом із Руденком і Бердником заснував Українську Гельсінську групу. За рік Лук’яненка заарештували вдруге. За правозахисну діяльність його судили як рецидивіста. Вирок — 10 років позбавлення волі та п’ять років заслання.

Карався Лук’яненко в найгіршому таборі радянської системи — «Перм-36». За пʼять років його ув’язнення в тому таборі були доведені до смерті або самогубства Андрій Турик, Михайло Курка, Олекса Тихий, Юрій Литвин, Валерій Марченко (помер в ленінградській лікарні), Василь Стус. Померти від інфаркту міг і сам Левко Лук’яненко. Після ув’язнення зміг повернутись до України лише завдяки міжнародному тиску. На Івано-Франківщині його було обрано народним депутатом. Завдяки цьому йому вдалося втілити мрію про проголошення незалежності України. Однак доволі швидко Україна стала оглядатись назад, у комуністичне минуле. Левка Лук’яненко навіть хотіли нагородити медаллю Жукова як ветерана війни. Але він добре розумів, чого вартий Жуков, тож відмовився від такого «знака пошани» і відгукнувся проти жуківських подвигів брошурою.

Кохан Василь

Василь Кохан народився в Підкарпатській Русі в родині лемків. В юні роки на його очах була здійснена спроба проголошення Карпатської України. У 1944-му його мобілізували до Червоної Армії. Під час бойових дій отримав три поранення та контузію, частково втратив слух. Після закінчення війни його військову частину повернули до України, але не демобілізували, бо боялися, що вчорашні ветерани поповнять лави УПА.

Знаходячись на військовій службі, Кохан передавав воїнам УПА гранати та набої. Після демобілізації здобув технічну освіту та працював в науково-дослідному інституті. Зблизившись із шістдесятниками, Кохан завдяки частим відрядженням активно поширював самвидав. За словами Кохана, інженери на відміну від гуманітаріїв не займалися стукацтвом, а з тими, хто попадався, просто проводили профілактичні бесіди, бо добрих технічних фахівців бракувало. Але в 1974-му Василя Кохана все-таки арештували. Колеги-інженери проти Кохана свідчень не дали. Але показів випадкових людей вистачило для ув’язнення на два роки. Хоча ГУЛАГу вже не було, але робота на харківській зоні виснажувала, їжі давали стільки, що вʼязні постійно голодували.

Після звільнення ледве знайшов роботу вантажником на київському «Тисячному» — так тоді засекречено називався завод «Радикал», який вважався найшкідливішим виробництвом у місті. Ув’язнення не залякало Кохана, він відновив знайомства з дисидентами. А в роки перебудови брав участь у виборчих компаніях.

Шестопал Матвій

Постать Матвія Шестопала виразно демонструє, як радянська влада вміла стирати з пам’яті людей незручних ветеранів. Він воював на фронті з 1941-го: під Ржевом, Сталінградом, Ростовом, Нікополем, Миколаєвом, у Білорусі, Східній Пруссії, Польщі, брав участь у штурмі Берліна.

Після війни Шестопал зробив блискучу кар’єру на ідеологічному фронті. Очолював видавництво ЦК ЛКСМУ «Молодь», захистив дисертацію «Дружба народів СРСР в українській народнопоетичній творчості». Початок його викладацької діяльності на відділенні журналістики філологічного факультету Університету свідчить про те, що радянська система не сумнівалася в ньому.

У 1955 році Шестопал виконував обов’язки декана факультету журналістики, заснував, викладав курси «Сучасна зарубіжна преса» та «Історія зарубіжної комуністичної і робітничої преси». Але він не хотів виховувати тупих прислужників системи й намагався розповідати більше за межами рекомендованої програми, навіть їздив зі студентами до Холодного яру. Своїх студентів він вчив: «Журналіст має бути бійцем, а не лакеєм». У 1963-му Шестопал власним прикладом продемонстрував, що він боєць, а не підлабузник. На конференції виступив проти академіка Білодіда, який обґрунтовував ідею двомовності:

«Я вважаю, що це навіть не теорія. Це мертвонароджена річ у науці […] Крім Радянського Союзу в соціалістичній системі є ще багато народів, зокрема великий китайський народ […] Можна подумати, що колись настане такий час, що та чи інша нація стане тримовною. Мені здається, що в теорії двомовної нації, є елемент політичного підлабузництва, яке принижує націю […] Я хочу закінчити свій виступ словами, взятими з другого тому К. Маркса: „Великое нам кажется великим лишь потому, что мы сами стоим на коленях. Поднимемся“».

У 1965 році партійний комітет Університету ухвалив звільнити Шестопала, 67 студентів зі 125 написали заяву з вимогою поновити його на роботі. Студентів і колег, які підтримали Шестопала, стали утискати. Також Шестопала виключили з партії, йому заважали працювати. Та утиски не зламали його. Замість того, щоб бути підлабузником і робити кар’єру, Шестопал переживав за нашу мову. У 1983 році він записав:

«Те, що робиться нині з українською мовою — тяжкий державний злочин проти всього великого слов’янського народу, грубе порушення конституційних свобод і цинічне потоптання національних прав українців. Той глум і наруга, яких протягом століть зазнає від сусідів українське слово, може зрівнятися лише з нечуваним лицемірством і соціальною брехнею, якими прикривається це українофобство. Щоб дискредитувати найспівучішу мову слов’янського світу і заперечити її самостійний характер, одні оголошували її польською мовою, але нібито зіпсутою російськими впливами, інші — російською мовою, але нібито зіпсутою польськими впливами. Зарозумілі чиновники гадають, що українці ніколи не прийдуть до розуму, щоб зрозуміти цей ганебний обман».

Павло Судоплатов

Гадаю, читачі вже зрозуміли, що для того, щоб стати жертвою тоталітарної системи, зовсім не треба було бути ідейним однодумцем Бандери. Частина жертв радянської системи завинила тим, що була занадто чесною та щиро вірила в проголошене Леніним право нації на самовизначення. Неправильно буде оминути увагою жертв, які самі були катами. Бо навіть радянські кати не могли почувати себе в безпеці в системі, яку вони захищали. Таким був Павло Судоплатов, який крім орденів і медалей мав відзнаку «Заслуженого працівника НКВС».

Судоплатов народився в Мелітополі. З юних літ став працювати в Державному Політичному Управлінні (спадкоємиці ЧК, попередниці НКВС). У 1939-му ліквідував Євгена Коновальця. У 1941-му очолював 4-те Розвідувально-диверсійне управління НКВС СРСР. Судоплатов брав участь в операції з ліквідації Романа Шухевича. З ім’ям Судоплатова пов’язують розробку та застосування сильнодійних отрут. Саме страх перед лабораторією з отрутами в руках Берії та став причиною арешту Судоплатова. Втім, після вбивства Берії та арешту Судоплатова біолабораторію не знищили, її просто стали використовувати в інтересах нової керівної кліки. Заслужений працівник НКВС Павло Судоплатов провів за ґратами 15 років. Його виключили з партії, позбавили генеральського звання та нагород. У 1991 році Судоплатов звернувся з проханням поновити його в партії, бо він хоче бути з нею у важкі часи. У 1998-му в Росії йому повернули всі нагороди посмертно.