Культова постать, епатажний містифікатор чи божевільний геній? Ким був Сергій Параджанов, чий день народження відзначається 9 січня? Сам він називав себе вірменином, який народився у Тбілісі й сидів у російській в’язниці за український націоналізм. Вікенд зібрав кілька цікавих фактів про митця та розібрався, де шукати Київ Параджанова.
У родині професія антиквара поколіннями передавалася від батька до сина. З дня народження сина у 1924 році Йосип Параджанян сподівався, що син продовжить цей шлях. Тому до кінця життя не пробачив Сергію його вибір. Проте смак та вміння розбиратися у якісних речах не раз сталися майбутньому режисеру у нагоді: у нужденні часи, коли сидів без роботи, він підробляв тим, що скуповував те перепродавав антикваріат.
Параджанов не одразу знайшов себе. Він навчався на залізничника, працював художником-технологом на тбіліській фабриці «Радянська іграшка», поступив на вокальне відділення Тбіліської консерваторії. Із трупою виступав у військових шпиталях, провів близько 600 концертів. Після війни перевівся до Московської консерваторії, одночасно вступив на режисерський факультет Всесоюзного державного інституту кінематографії. Разом з ним на курсі вчилися майбутні відомі майстри — Олександр Алов, Володимир Наумов, Марлен Хуцієв.
Після закінчення курсу Параджанов як режисер-постановник отримав направлення на Київську студію художніх фільмів. Міжнародне визнання приніс йому фільм «Тіні забутих предків», який отримав 39 міжнародних нагород, 28 призів на кінофестивалях. Його вітали Фелліні, Антоніоні та Куросава, а поляк Анджей Вайда цілував руку за цей шедевр. Отримати престижні нагороди Параджанов не міг, бо виїзд за кордон був для нього закритий пильними спецслужбовцями.
Ще до виходу фільму ходили чутки, що Параджанов відроджує у картині загублену українську ідентичність. Тож інтелігенція побачила у майбутній прем’єрі можливість заявити про розгортання політичних репресій в Україні. Публіцист Іван Дзюба зі сцени кінотеатру «Україна» привітав творчу команду фільму, а тоді висказався про масові арешти і закликав до протесту. Із зали його підтримали Василь Стус і Вʼячеслав Чорновол. Всі розуміли, що системі кинули виклик, і не здивувався, коли через кілька днів почалися масові обшуки та арешти.
Оскільки «Тіні…» вийшли без російськомовного дубляжу, Параджанова звинувачували у симпатіях до українського націоналізму. Як розповідає дослідник недавно відкритих архівів КДБ Едуард Андрющенко, з того часу Параджанов знаходився під майже постійним наглядом спецслужб. Але режисер продовжував «рити могилу соцреалізму» своєю творчістю та всіма вчинками. Працювати на київських студіях йому просто не давали, тож на деякий час Параджанов виїхав у Вірменію.
Наприкінці 1973 року повернувся в Київ провідати хворого сина. Тоді ж його заарештували. Звинувачували по шістьох статтях: незаконні валютні операції, розкрадання народного майна, пограбування церков, зловживання службовим становищем, антигромадська поведінка та спекуляція іконами. Проте в ході слідства ці звинувачення відкинули як недоведені, заливши статті про «мужолозтво із застосуванням насильства» та поширення порнографічної продукції (Параджанов був бісексуалом). У «Вечірньому Києві» писали, що Сергій перетворив свою квартиру у «притон розпусти».
П’ять з половиною років він провів у тюрмі. Колись режисер підтримував дружину дисидента Івана Дзюби, який відбував тюремний термін. А тепер Дзюба з дружиною підтримували в’язня-Параджанова: надсилали йому продукти та теплі речі.
У в’язниці Параджанов відкрив у собі художника-колажиста. Збирав різний мотлох — газетні вирізки, сухі квіти та листя, ґудзики, шнурки, пір’я, дроти. З цього створював незвичні композиції. Наприклад, зробив букет із дроту і шкарпеток, який передав Лілі Брік, музі Володимира Маяковського. Тим часом з усіх сторін роздавалися прохання та призови звільнити Параджанова. Міжнародні протести підтримували Фелліні, Годар, Трюффо та багато інших митців. Врешті режисера звільнили, проте заборонили йому проживати в Україні, тож він оселився у Тбілісі.
Помер Параджанов у 1990 році. В одному з останніх інтерв’ю казав: «Україна — це моя батьківщина, це моя друга батьківщина. Там я створив свій перший шедевр «Тіні забутих предків», там я став генієм, там у мене народився син. Україна мені подарувала все, і Україна мене погубила».
У 1998 році на території студії імені Довженка встановили пам’ятник Сергію Параджанову роботи скульптора Бориса Мазура. Центральний елемент пам’ятника — портрет митця, під ним у нішах розміщені погруддя головних персонажів фільму «Тіні забутих предків». З інших сторін — персонажі його фільмів «Колір граната» та «Ашик-керіб», жінка у вірменському вбранні та хлопчик у сорочці.
У 2016 році в Києві з’явилася вулиця Параджанова — у Шевченківському районі, на Нивках. А наступного року — провулок поряд з цією вулицею.
Але якщо ви справді хочете знайти Київ Параджанова, шукайте не місця та вулиці. «Київ уже не раз був на екрані — історичний, пейзажний, архітектурний, індустріальний, зруйнований війною. Але майже ніхто не вдивлявся в душу Києва, не помічав його печалі і бажань, не помічав його людяності», — казав режисер. Тож шукайте душу Києва. Нелегко, так? Але і Параджанов — непроста фігура.
Читайте також: Мистецтво для майданів: де шукати Бойчука у Києві;
Президент, актер и опер: 5 работ скульптора Чепелика в Киеве;
Верховная Рада и дома-торты: чем запомнился архитектор Заболотный;
Від особняків до хмарочосів: 8 архітекторів, які будували Київ;
Архітектор і його химери: до дня народження Городецького;
Короны, соты и змеи: 7 домов-гигантов Киева;
Поколения полукружки: жильцы особенного дома о его прошлом и настоящем.
Давай дружити в 
, найкрутіші фотки лови в 
, все найважливіше та найцікавіше в 
, коротко й у справі в 
.
