Від Феофана до Шевченка та Курбаса: відомі гості Межигір’я

Від Феофана до Шевченка та Курбаса: відомі гості Межигір’я

Межигір’я було місцем сили ченців і козаків, манило митців і чиновників. Туди їхали поважні гості в усі часи. Історик Олександр Вітолін згадує, як легендарна місцевість перетворилася на місце прогулянок.

Більшу частину своєї історії Межигір’я було відомим не резиденцією Віктора Януковича, а Спасо-Преображенським монастирем. Межигірський монастир дав назву одній із найстаріших вулиць Києва. За багатством і значенням цей монастир поступався лише Печерській лаврі. Історії Межигір’я й Києва настільки тісно сплетені, що іноді важко розібратись, хто на чий розвиток більше впливав.

Легенди про монастир

Згідно з місцевою легендою Межигірський монастир заснували грецькі ченці, які прибули з Візантії разом зі Святим Михайлом — першим митрополитом Русі. Однак це лише легенда. Інша легенда стверджує, що саме тут захована бібліотека Ярослава Мудрого.

А от твердження, що в 1161 році тут заклав церкву Андрій Боголюбський — не легенда, а маніпуляція, яка прагне причепурити історичний образ ненависного киянам князя. Цю легенду відкинув ще в 19 столітті один із перших істориків Києва Микола Закревський. З літописів відомо, що в 12 столітті в Межигір’ї знаходилась тільки «божниця» (маленька каплиця). Але після монгольської навали Межигір’я було спустошено, і згадки про нього на кілька століть зникають з літописів.

Офіційна історія монастиря, підтверджена письмовими документами, починається з 16 століття. У 1500 році киянин Андрій Полоз подарував монастирю Євангеліє. Такий подарунок міг коштувати як село або навіть два. Дорогий подарунок означає, що Межигір’я вже стало неабияким релігійним центром, інакше благодійник так не витрачався б.

Розборки ігумена з писарем

У 1523 році Межигір’я вже фігурує в королівських документах. Король польський і великий князь литовський Сигізмунд I Старий надав грамоту київському воєводі Андрію Немировичу. Грамота дозволяла ігумену Михайлу Щербині відновити запустілий монастир і монастирську спільноту.

Великою загрозою залишались набіги татар, але іноді збитків завдавали й козаки. Під час виступу Криштофа Косинського писар війська Запорізького Іван Гринькевич зібрав козаків і напав на Межигірський монастир під приводом, що в ньому переховується злодій, який його раніше обікрав. Козаки зв’язали та побили ігумена Іосифа Бобриковича, розтрощили вщент скриньку з грошима, а знайшовши королівські листи та грамоти, знищили їх, особливо позбиткувавшись з королівських печаток. За ці вчинки козаків тоді порівняли з «татарвою».

Найімовірніше цей напад козаки розглядали як вилазку проти князя Острозького, бо князь активно впливав на церковне життя, зокрема добивався, щоб на церковні посади призначали його кандидатів. Острозький піклувався про Межигірський монастир, тому ігумена Іосифа Бобриковича могли сприймати як людину Острозького.

Візит патріарха

Після проголошення Берестейської унії Межигір’я стало одним з центрів антиуніатської боротьби. У 1620 році до Києва приїхав Єрусалимський Патріарх Феофан. Охороняти його взялися запорозькі козаки.

Патріарх Феофан також відвідав Межигірський монастир. Цей візит в умовах тиску католиків і уніатів на православ’я мав велике значення для України.

Становище Межигірського монастиря ставало дедалі кращим. Зростав авторитет монастиря серед киян і всієї України, а це означало щедрі пожертви, подарунки й навіть заповідання мирянами своїх статків на користь монастиря.

Про багатства монастиря ми можемо судити з того, що в 1649 році монастир позичив Александрі Оболенській 5 тисяч злотих, а в 1663 році, не маючи можливості повернути кошти, син Оболенської віддав монастирю у володіння села Козаровичі та Глібівку.

Королівські дарунки

Гетьман Богдан Хмельницький щедро обдаровував Межигірський монастир землями та селами, передав у володіння села Чернин, Мощун, Петрівці, Вишгород. Характерно, що з Межигір’ям рахувалась навіть польська влада. У 1651 році польний гетьман литовський Януш Радзівіл і в 1664 році польський король Ян II Казимір видали монастирю охоронні грамоти від польських жовнірів.

Коли козацький монастир у Трахтемирові було зруйновано, запорожці вирішили зробити новим козацьким монастирем Межигір’я. Монастир такого статусу мав утримувати шпиталь для козаків, піклуватися про калік, надсилати ієромонахів до Покровської церкви на Січ, молитися за козаків. За це Січ наділяла монастир землями та щорічно надсилала кошти. Крім того, козаки, які на схилі років вирішили стати монахами, по смерті заповідали все своє майно монастирю. Згідно з поминальною книгою монастиря в Межигір’ї поховано більш як 1500 козаків. Але не всі поховані козаки були монахами. У 1679 році в Межигір’ї поховали гетьмана Остапа Гоголя.

У 1674 році патріархом Московським і всієї Росії став колишній чернець Межигірського монастиря Іоаким (Іван Савйолов). Звичайно, що Іоаким всіляко підтримував Межигірський монастир і щедро обдаровував. Решта духовенства слід за московським патріархом також виказували Межигірському монастирю свою підтримку. Іоаким добився підпорядкування Київської митрополії Московському патріархату й висвятив із порушенням церковних канонів у київські митрополити Гедеона Четвертинського, який присягнув на вірність Московському Патріарху. Таким чином, Межигірський монастир став причетним до одної з найдраматичніших сторінок історії української церкви.

Козачі образи

У багатій історії Межигірського монастиря є ще одна темна пляма. Коли Іван Мазепа уклав союз зі Швецією, з Межигір’я на Запоріжжя відправили ієромонаха Іродіона Жураківського. За завданням Петра I він мав відмовити запорожців від союзу зі шведами. Козаки не стали слухати посланця Петра I й пригрозили спалити його в просмаленій бочці.

Хоч місія Іродіона провалилася, Петро I добре віддячив Межигір’ю. Монастир отримав архімандритство (статус великого чоловічого монастиря), який до того мала лише Києво-Печерська Лавра. Високий сан Архімандрита отримав Іродіон. Монастир спокусився на царську ласку, але втратив підтримку запорожців.

Катерининське рішення

Лише в 1735 році козаки поновили відносини з монастирем. Але відновлений союз тривав недовго. У 1775 році Катерина II зруйнувала Січ, а в 1786-му закрила монастир. А наступного року, під час її візиту до Києва, він згорів. Популярна легенда каже, що монастир спалили запорожці, щоб імператриця, яка знищила Січ, не могла милуватися його красою.

Тарас Шевченко у своїх поезіях був зовсім іншої думки:

Як цариця по Києву з Нечосом ходила,
І Межигірського Спаса вночі запалила,
І по Дніпру у золотій галері гуляла,
На пожар той поглядала, нишком усміхалась.

Звісно, шевченкова поема «Невольник» — лише творча вигадка. Однак вона має право на існування, як і сумнівна легенда про підпал монастиря козаками. Все-таки для козаків монастир був святинею, хоча волелюбні запорожці вже давно шукали щастя за Дунаєм. А от Катерина II після пожежі конфіскувала в монастиря всі багатства, а сам монастир закрила. У контексті цього знищення Січі, а потім головного козацького монастиря змушує думати про один і той самий «почерк».

Фабрика та візитери

Після пожежі Катерина II подарувала Межигір’я Києву, який, за словами Закревського, зовсім не мав у ньому потреби. У 1798 році на території колишнього монастиря запрацювала Межигірська фаянсова фабрика. Продукція фабрики мала значний попит далеко за межами Києва. На спеціальне замовлення фабрика виготовляла посуд для Імператорського двору та інших вельмож. Посуд з Межигір’я був дешевшим за англійський і не поступався якістю, тож його купували й за кордоном.

У 1843 році Межигір’я відвідали Тарас Шевченко та Пантелеймон Куліш. Для Шевченка Межигір’я було культовим місцем, але радощів ця подорож не принесла. У листі до Якова Кухаренка він писав: «Був я уторік на Україні — був у Межигорского Спаса. І на Хортиці, і скрізь був і все плакав, сплюндрували нашу Україну катової віри німота з москалями, щоб вони переказилися». Під впливом побаченого Шевченко написав «Ченці» та «Великий льох». Тема Межигір’я зустрічається і в інших поезіях Шевченка.

У 1886 році Межигірський монастир був відновлений. Із розвитком пароплавства Межигір’я стало принадою для світських киян, яким хотілося відпочити та розвіятися. Українська громада влаштовувала екскурсії до Межигір’я, а отримані кошти йшли на підтримку «Просвіти».

Газета «Рада» в 1909 р. в одному з номерів надрукувала враження від такої екскурсії.

Гулянка в Межигірья.

Параходна гулянка товариства «Просвіти», що відбулася в неділю, — одна з найкращих гулянок за це літо. Скрізь на параході виднілося гарне вкраїнське вбрання і чути було переважно українську мову. Дорогою грала музика, молодь танцювала, веселилась в одному кінці парахода. В другім кінці сиділи поважні гості і розмовляли. Хор «Просвіти» виконав кілька кращих пісень свого репертуару. Надто подобалося виконання «Заповіту». Співали його саме тоді, коли параход пристав до пристані в Межигір’ю. Уважно слухали його гості на параході і селяне, що стояли на березі. Тільки з останнім акордом «Заповіту» почали спускатися на беріг. Спочатку дощ трохи попсував піднятий настрій. Але знов глянуло сонечко, і подорожні пішли оглядати старовину. Під проводом д. Д—ка оглянули церкву «Спаса», її вівтарь і ризницю. Перед оглядом д. Д—ко докладно росповів про историчне значіння «Межигірського Спаса» для козаччини, для запоріжця. У вівтарі звернули на себе увагу два срібних хрести, що подарували манастиреві козаки — запорожці. В ризниці оглядали ризу, подаровану запорожцями. Тут же стояли фаянсові вироби, що залишилися з бувшої при манастирі фаянсової фабрики. Цікаво, що, як казала черниця, глину для цієї фабрики возили з Глухова. Після огляду церкви всі гуртом ходили до «Дзвінкової» криниці. Криниця ця зовсім не упорядкована. Ні покриття, ні гарного цебра. Вода тече з гори і по ринві падає в криницю. Вода, правда, добра на смак. Жаль тільки, що манастир не подбає про упорядковання криниці. Після огляду криниць гості поросходилися по горах і по лісі. Більшість сиділа на великій горі, що над самим Дніпром. В 6 годин прибув другий пароход, який привіз силу гостей. Це були переважно фельдшери з’їзду, який згодився взяти участь в гулянці. Приїхавші прилучилися до попередніх. Хор аматорів співав українські пісні. Низче трохи чути було спів російських пісень. Це співали товариші фельдшері і акушерки північних губерній. В 9 годин пароход одійшов в Київ. Тепер вже на пароході трудно було протовпитись. Скрізь було повно. Знов танці, співи. Українські танці дуже подобалися фельдшерам-росіянам. Дорогою поки їхали по Київа і познайомились між собою, зійшлися. Коли пароход приставав до пристані, чути було голоси: — «Чи вже кінець? А ми тільки що набрали смаку. Жаль!» На багатьох хвершалів-українців, що приїхали з села, гулянка зробила незвичайно гарне вражіння. Взагалі гулянка дуже вдалася. Треба побажати, щоб такі гулянки частіш впоряжала «Просвіта». Вони давали б гарний одпочинок зтомленим городським життям людям за невелику плату і були б корисні для «Просвіти», для поширення її ідей.

Творча майстерня

Після революції та встановлення радянської влади монастир знову закрили. Приміщення поділили між клубом і керамічною школою-майстернею. У 1923 році на базі майстерні створили мистецько-керамічний технікум, в якому викладали видатні митці України. Очолив технікум «бойчукіст» Василь Седляр.

Вироби з Межигір’я демонструвалися на Всесвітній виставці декоративного мистецтва в Парижі. Успіхи Василя Седляра і його учнів дозволили реорганізувати технікум у Технологічний інститут кераміки і скла. Але Інститут спочатку перевели до Києва, а потім закрили. Василя Седляра, як і його вчителя Михайла Бойчука, розстріляли в 1937 році. Але радянська влада не могла репресувати всіх митців. Тож випускники Межигір’я продовжили творити та збагачувати українську культуру.

У Межигір’ї сподівався створити Товариство праці і мистецтва Лесь Курбас. Улітку 1933 року Курбас разом з акторами «Березілі» на території Межигірського монастиря працював над постановкою «Маклени Ґраси». Ця п’єса стала останньою у творчому доробку Курбаса. За надуманими обвинуваченнями Курбаса заарештували та в 1937 році розстріляли.

Перетворення на державну дачу

Радянська влада разом з українським відродженням вирішили знищити й історичне минуле. У 1934-1935 роках будівлі монастиря почали розбирати. Під час робіт знайшли бібліотеку з книгами. Але її доля невідома.

Але партійні функціонери вподобали місцеві краєвиди, і Межигір’я з центру українського православ’я перетворилось на державну дачу. Тут відпочивали Павло Постишев, Микита Хрущов і Володимир Щербицький. А за часів незалежності Межигір’я привласнив Янукович. Назва стала асоціюватися в українців зі свавіллям влади. Але Межигір’я знов повернулось українському народу. Тепер ця місцевість — принада для охочих дізнатися більше про режим Януковича або просто прогулятися на природі. Хотілося б, щоб місце також нагадувало про свою вікову історію.

Сподобалася стаття? Подякуй автору!

   

Читайте також: Про Євбаз без прикрас: топ ринкових оборудок;

Сильні як Київ. Історії жінок, які досягали та надихали;

Поверни як були: київські вулиці, що відновили історичні назви;

Дулі тикати та сраку показати: як сварилися українці до інтернету;

Топ Ґан по-українськи: 7 найкрутіших льотчиків.