Півстоліття тому в Києві вирували справжні шпигунські пристрасті. Дисиденти уникали підслуховування, вчилися уходити від переслідувань, готувалися до обшуків і передавали на Захід потрібну інформацію. Історик Олександр Вітолін пригадує, як дисиденти в нерівних умовах боролися за українську мову, культуру і незалежність.
«Шпигунські» операції київських дисидентів можуть здатися нам доволі невинними, але у той час навіть невинні речі могли обернутися звільненням з роботи, провокаціями, ув’язненням або примусовим психіатричним лікуванням. Тому варто пам’ятати слова Василя Стуса: «Коли в Москві стрижуть нігті, в Києві рубають пальці».
Перша заповідь: Знай ворога в обличчя.
На початку дисидентського руху багато інодумців самі виказували себе. Вони вважали ворогами КДБ, ставлеників Москви, стару сталінську гвардію, але не всю радянську систему. Тож дисиденти-новачки проявлялися, коли підписували колективні листи, відправляли відкриті листи в радянські газети або писали в ЦК КП(б)У.
Яскравим прикладом того, як здобувався гіркий досвід, є спогади Світлани Кириченко: «Про долю свого листа почула влітку 1979 року — на одному з допитів у Юрковій справі. Микола Михайлович Слобоженюк, Мик Мих, як я його називала, майор і ст. слідчий у справах особливо небезпечних державних злочинів, виклав на стіл товсту теку з паперами.
«Це ваша справа, — пояснив, — ваша антирадянська діяльність. Ми тим часом не порушуємо проти вас кримінальної справи, бо маєте неповнолітню дочку, яку нікому передати на виховання (близьких рідних я вже не мала). Але як не одумаєтесь і не припините… – Можна глянути, що там?» — нечемно перебила, кинувши на теку.
Мик Мих узяв один аркуш і показав мені, не випускаючи з рук. Це був мій лист про Ярему семирічної давності! «А я думала, Володимир Васильович (авторка має на увазі Щербицького) його досі під подушкою тримає, сльозу над ним пускає…»
Над верхнім рядком стояв штамп КДБ і ще щось зазначено. Слобоженюк — з почуттям гордості за своє відомство: «Через дві години після того, як ви здали листа, він лежав у нас! — Он як. Бачу, не тільки партія і народ — партія і КДБ теж єдине ціле».
Друга заповідь: Бережися вух і очей КДБ.
Спогади Генріха Дворка могли б дати фору будь-якому шпигунському роману. «Машина внизу стоїть. У нас другий поверх. Ми тоді чітко знали, що в цей час на відстані сімдесяти-ста метрів можна було через шибку записувати, що говорять в кімнаті. Крім того, ми знали, що через телефонний апарат можна підслуховувати. Ми повертали диск, вставляли олівець, тоді вже не підслухаєш. Між іншим, останні дані. У Льолі Світличної забарахлив телефон. Вона викликала майстра, і він маленьку таку штучку вийняв звідти, що вставили для підслуховування.
Зараз недавно опублікували, як перевірити, чи підслуховують, а ми тоді давно це робили. Просто я вам телефоную і кажу, що нам треба зустрітися, що я вам щось передам. А ми з вами домовилися наперед. І приходиш раніше один і другий і дивишся, як люди прибігають, де вони стоять і що роблять. Це Калугін запропонував. А в шістдесяті роки ми користувалися таким способом. А якщо йдеш вулицею, перевіряєш дуже просто. Доходиш до рогу поволі, потім повертаєшся і швидко йдеш назад. А той, хто за тобою біжить, з тобою стикається. Ми знали ці методи, тут нічого нового не було».
Надійним методом уникнути стеження КДБ були прогулянки в лісі. Тільки в лісі можна було говорити про те, що не варто було говорити в місті. Але й там доводилося уникати схожих один на одного молодиків, які непереконливо вдавали рибалок, грибників, лісників.
Третя заповідь: Пам’ятай, що КДБ теж читає самвидав.
Радянській владі було не досить того, що друкарні друкували лише книги, схвалені вченими радами, спілкою письменників або органами влади, що фактично означало одне — політичну цензуру. Контроль за друкованим словом був настільки жорстким, що на обліку в КДБ знаходилися відбитки всіх друкарських машинок.
Тож за особливостями шрифту КДБ могло визначити автора самвидаву. Тому перед авторами і друкарями самвидаву завжди стояли задача знайти майстра, який змінить шрифти на друкарській машинці так, щоб КДБ не могло встановити автора самвидаву. Досвідчений читач самвидаву за тим, як було надруковано аркуш, завжди міг визначити, що перед ним — чернетка професійного літератора чи самвидав.
Четверта заповідь: Не бійся.
Залякування було одним з улюблених методів КДБ. Саме страх бельгійського громадянина Ярослава Добоша перед КДБ, яке, на його думку, все знало, змусив його говорити, що потягло за собою арешти інтелігенції в 1972 році.
У той час українські інодумці могли розраховувати тільки на себе, тримали себе в руках і не піддавались паніці. Звісно, тиск КДБ витримували далеко не всі. Генріх Дворко розцінював залякування як провокації: «В шістдесяті роки вони робили такі речі, щоб кілька раз заставляти людей знищувати літературу. А знаєте як? По місту пішов слух: через декілька днів буде обшук. І люди починають нищити літературу. Це не всі нищили, певна річ. Ми розуміли, що це говорять із провокаційною метою».
А скільки літературних шедеврів не народилося б, якби дисиденти боялися!
П’ята заповідь: Завжди будь готовий до обшуку.
Незалежно від того, чи займалася людина розповсюдженням самвидаву, писала щоденник або приватний лист, кожне написане слово могло бути використане проти неї в суді. Тому всякий дисидент, який ставав на шлях боротьби, мав бути готовий до обшуку. Однак по-справжньому готовим до обшуку можна було лише повністю відмовившись від боротьби. Тому доводилося ризикувати.
Дисидент Василь Лісовий згадував таке. «Під’їхали до будинку на Дарницькому бульварі, піднялися на п’ятий поверх і увійшли в кімнатку в нашій комунальній квартирі. Я вже згадував, що в цій квартирі мешкали переважно вчителі. Віра і донька Мирослава (їй тоді сповнилось п’ять років) були вдома. Почався обшук, що тривав, мабуть, близько двох годин. Обшук ми передбачали, приготувалися: все, що могло становити для «них» «інтерес», було влаштоване деінде — в родинах Віриних сестер, молодшої Марії та старшої Анюти, деякі з книжок у моєї племінниці Надійки, доньки моєї двоюрідної сестри Марії. Але у суспільному коридорі на поличці лежав загальний зошит, а в ньому переписаний Вірою «Інтернаціоналізм чи русифікація?» Та кадебісти, на щастя, не робили обшуку в цьому спільному коридорі. Вилучили машинку, на якій я друкував листа, і різні інші дрібниці. Після того, як кадебісти зі мною вийшли, сусідка і подруга Віри, вчителька історії Валентина Андріївна Щербина, якій Віра давала самвидав, узяла цей зошит і сховала на своїй поличці».
Шоста заповідь: Філателія — не тільки хобі, але й секретний шифр.
Справжню «шпигунську» мережу вдалося організувати емігранту Осипу Зінкевичу, засновнику видавництва «Смолоскип». Він серйозно готував молодь з української діаспори до туристичних поїздок до Радянської України. Через своїх агентів Осип Зінкевич зміг налагодити обмін літературою з дисидентами. Так, література, яка не могла бути видана в Радянському Союзі (часом це були невинні літературні твори), потрапляла до Києва, а звідти розповсюджувалася по інших містах, а «самвидав», який був свідченням активної діяльності антирадянського руху опору, привозили за кордон і вже там вільно друкували.
Саме видання книги В’ячеслава Чорновола «Лихо з розуму» за кордоном привернуло увагу світу до політичного переслідування українських інодумців. Також Осип Зінкевич збирав інформацію про вживання допінгу радянськими олімпійськими спортсменами. Всього цього він би не зміг досягти без суворої конспірації та дисципліни. Так, наклеєна поштова марка з Леніним означала стеження за агентом видавництва «Смолоскип», а поштова марка з Шевченко, що «туристична» поїздка проходить нормально.
Сьома заповідь: Читай між рядків.
Засуджені до ув’язнення або примусового психіатричного лікування не могли вільно листуватися. Їхня пошта пильно вивчалася цензорами. За таких умов дисидентам доводилося лише сподіватися на кмітливість товаришів на волі. Характерно, що цензори намагалися віднайти секретні шифри всюди.
Миколу Плахотнюка, засудженого до примусового психіатричного лікування, наштовхнули на думку писати езоповою мовою саме намагання його цензорів усюди віднайти зашифровані повідомлення: «Одного разу з 10-го відділення (куратор Любарська Людмила Олексіївна, зав. відділення Бочковська Ніна Михайлівна) у листі до своєї небоги-студентки я порадив подивитися в Києві пам’ятки історії та архітектури, зазначивши, що саме подивитися. Згадані лікарі покликали мене й довго умовляли переписати лист, мовляв, якщо дівчина буде так цікавитися історією та архітектурою, то не вийде заміж. Проте, як з’ясувалося, не це бентежило лікарів. Вони запідозрили в запропонованому маршруті якийсь шифр».
Восьма заповідь: Вчи мови.
Радянська влада глушила «Радіо Свобода», яке транслювалося спеціально для радянських громадян. Але знаючи ціну своїй освіті, влада не вживала жодних заходів, щоб заглушити іншомовні станції. Тому справжні поліглоти були завжди в курсі останніх новин.
Олесь Жолдак з захопленням згадував видатного поліглота Миколу Лукаша: «Мав я в себе радіоприймача «Балтика», і Микола щоранку слухає «Бі-Бі-Сі» англійською мовою і переповідає, які новини в світі. Закордонні передачі весь час глушили. Але Микола слухав їх англійською, французькою та іншими мовами і тут-таки переповідав почуте. А трохи пізніше прибіг навіть до мене на роботу і, вкрай збуджений, голосно всім оповістив у видавництві: «На вулиці Будапешта увійшли наші танки, а літаки бомблять їхню радіостанцію».
Дев’ята заповідь: Використовуй кожну можливість.
Крім дисидентів, долями яких переймався весь світ і які голосно увійшли в історію України, з радянською системою боролися невідомі українці. Вони вели антирадянську агітацію, розсилаючи листівки поштою, залишаючи їх у магазинах, у транспорті, на дошках оголошень. Протестом були зіпсовані бюлетені на виборах. З обігу доводилось вилучати банкноти з антирадянськими гаслами.
Важко сказати, криком душі чи агітацією був запис у книзі відгуків Київського літературно-меморіального музею Лесі Українки, вилучений працівниками КДБ.
17 жовтня 1975 р.
Схиляю свою голову перед Лесею Українкою за її любов до рідної мови, свого народу, рідної України…
Лесю, Лесю! Якби ти встала, то знов вмерла б, бо покинутий вогонь твоїх пісень знов згасає, знов ніде не чути рідної мови, знищуються українські школи і всі мовчать, ніби заціпило.
Без рідної мови згине українська нація, культура і вся Україна.
Схаменіться, українці, вчітесь у Лесі Українки.
Музей чудовий. Дякую.
Десята заповідь: Посміхайся.
Постійна нервова напруга й очікування провокацій, обшуків, арешту негативно впливали на психіку дисидентів. Порятунком за таких умов міг стати тільки гумор. Анекдоти як засіб пропаганди часом діяли краще за самвидав. Роль збирача антирадянських анекдотів доводилося виконувати і КДБ. Так анекдот, вивішений на житловому будинку по вулиці Філатова, 7, потрапив до архівів КДБ:
«Оголошується конкурс на кращий анекдот до 100-річчя від дня народження В.І. Леніна. Перша премія — 15 років. Дві других премії — по 5 років і три заохочувальних — на 15 діб».
Сподобалася стаття? Подякуй автору!
Читайте також: Теліга та Ревуцький: трагедія патріотів;
Граф, княгиня, авіатор: як дворяни в Києві переживали революцію;
Без Маркса, Іскри та Перуна: як у Києві пам’ятники зносили;
Традиційні цінності та діти поза шлюбом: як мінялися київські родини;
З льохом, ямою та ліжком: минуле та майбутнє київських гаражів.
