Київ мав добру репутацію у всіляких авантюристів, які хотіли почати свою гру престолів саме звідси. Історик Олександр Вітолін згадує відомих та забутих самозванців різних епох.
У сиву давнину навколо престолів точилося багато війн, які своєю жорстокістю могли дати фору творінню Джорджа Мартіна. Але кожен вельможа, в якого була власна армія, або кошти на найми армії, або хоча б міцні династичні зв’язки, навіть після поразки вписував своє імʼя в історію як претендент на престол, а не самозванець. І тільки голодранці без армії, грошей і зв’язків, озброєні тільки красномовством, можуть називатися самозванцями. Інші ж голодранці, яким харизми не вистачило, ставали міськими божевільними, а в гіршому випадку їх страчували, щоб не заохочували інших відчайдухів видавати себе за благородного вельможу. Тож кожен самозванець мав шанс зайняти престол, але не кожен голодранець міг стати самозванцем.
Коли один із таких самозванців прибув до князя Володимира Мономаха, той одразу визнав його як Льва Діогена, сина візантійського імператора Романа ІV. Справжній Лев Діоген загинув в 1087 році в поході на печенігів. Володимиру Мономаху не заважало, що Лев Діоген майже тридцять років десь пропадав. Не звертав уваги й на те, що половці вже пробували здолати Візантію під проводом подібного самозванця, який видавав себе за Костянтина Діогена — ще одного сина Романа ІV.
Володимир Мономах одружив самозванця зі своєю дочкою Марії і подарував молодятам городище Воїнь. Князь мав нахабний намір посадити свою людину на імператорський престол Візантії або хоча б захопити візантійські землі в гирлі Дунаю. Але Візантійська імперія була досвідченим гравцем у геополітичних іграх і не пошкодувала грошей на найманих вбивць, які ліквідували зятя великого київського князя в 1016 році. Після смерті самозванця Марія Володимирівна повернулася в Київ, народила сина Василька і доживала віку в монастирі. Василько на візантійський престол не претендував і загинув в міжусобній боротьбі, воюючи за Мономаховичів.
Наступний шанс змінити розклад сил у чорноморському регіоні Києву випав, коли Візантійської імперії не існувало вже понад сторіччя, а Константинополь турки-османи перейменували в Стамбул. Османська імперія ще не оговталась від поразки у Хотинській війні і за короткий час на її престолі змінилось кілька султанів. І тоді в 1624 році в Києві з’явився Олександр Яхія (Яг’я), який видавав себе за сина турецького султана. Тож час для боротьби за престол був найкращий.
Мету самозванець мав доволі благородну — відновити Грецьке царство і захистити православну віру. Митрополит Йов Борецький певно здогадався, що перед ним самозванець, але допоміг налагодити контакти з запорізькими козаками і московським царем. Московський цар Михайло Федорович Романов після довгих років смути не ризикнув почати велику війну проти турків. А от запорізькі козаки зацікавились пропозицією обʼєднатися з донськими козаками і кримцями на чолі з Шагін-Гіреєм. Але перед початком спільного походу стало відомо про наступ польських військ на Запорозьку Січ, і козаки змушені були відмовитись від походу. Наступного разу Олександр Яхія спробував залучити козаків до походу в 1637 році, але його знов спіткала невдача. Ще десять років Олександр Яхія організовував антиосманські повстання на Балканах, поки не загинув в 1648 році.
Зʼявлялися в Києві й самозванці, які вдавали з себе московських царів. За 17—18 століття було 147 самозванців, які видавали себе за московських царів, а потім і за російських імператорів. Найвідомішим, звичайно, був Григорій Отреп’єв, який заявив про себе як про царевича Дмитрія саме в Києві у 1601 році, перебуваючи у печерському монастирі. А через пару років він вже рушив на чолі польського війська на Москву і навіть ненадовго зміг стати царем.
Іншим самозванцям в Києві не щастило через донощиків, які хотіли вислужитися перед владою. У 1736 році монахи донесли на свого побратима Івана Миницького, який розповідав, що йому уві сні явився Ісус Христос і наказав оголосити себе правителем всеросійським. Миницького засудили на заслання в Сибір, але через два роки він втік і з’явися перед Київським полком, де знов оголосив себе царевичем. Йому вдалося зібрати навколо себе невелику кількість вірнопідданих, які присягнули «правителю». Але цих людей не вистачило, щоб захистити його. Миницького схопили і після слідства колесували.
Через рік після Миницького з’явився новий самозванець — монах Єракс. Але Києво-Печерська лавра вирішила вберегти в таємниці появу нового російського правителя і сподівалася втримати монаха Єракса в келії власними силами. Новому самозванцю вдалося втекти з монастирської в’язниці і після цього він зник. Про його самозванство стало відомо завдяки доносу монаху, що сидів разом з ним, на керівництво монастиря, яке приховувало самозванця.
Як бачимо, доноси стали надійною опорою російського самодержавства. Але самозванців не ставало менше. Найбільшу кількість самозванців викликало вбивство фаворитами Катерини ІІ імператора Петра ІІІ. Найвідомішим з цих самозванців став Омелян Пугачов. Доноси повідомляли і про появу імператора Петра ІІІ в Києві, однак місцевий претендент так нічим і не прославився. Найвідомішим українським Петром ІІІ став самозванець із Купянська — завдяки згадці про нього в творі Григорія Квітки-Основ’яненка.
Велику кількість самозванців в Російській імперії можна пояснити посиленням експлуатації селянства і сліпою вірою народу в доброго царя. Народні самозванці ставали відповіддю на утиски самодержавства. Однак, як відомо з матеріалів слідства, часом самозванці проголошували себе правителями Росії під дією великої кількості спиртного. Проте за п’яні теревені перед владою доводилось відповідати як за спробу державного перевороту.
Дивним продовженням самозванства стало поширення «Золотої грамоти Катерини ІІ». Це фейковий указ, яким імператриця нібито закликала селян правобережної України повстати і допомогти царським військам у боротьбі проти польських магнатів і шляхти. «Золота грамота Катерини ІІ» сприяла виникненню Коліївщини, її духовними натхненниками стали священики Мельхіседек і Геврасій, діяльність яких також була пов’язана з Києвом. Саме Мельхіседек святив ножі гайдамаків. Натомість Катерина ІІ направила урядові війська для придушення виступу Гонти і Залізняка. Мельхіседека і Геврасія позбавили духовних посад і відправили в київські монастирі.
З наступом самодержавства і заохоченням доносництва феномен російського самозванства став згасати. З цих же причин Київ втратив своє геополітичне значення, тому його гра престолів згасла.
Сподобалася стаття? Подякуй автору!
Читайте також: English до Києва доведе. Як у місті розмовляли англійською;
Купи килим та взуй калоші: як у Києві робили першу рекламу;
Шпигунські пристрасті по-київськи. 10 заповідей бунтівників;
Від комунки до колівінга: житло для комсомольців та айтішніків;
