Без права на життя. 13 книг про жахіття таборів

Фото: Depositphotos.

Невже є хоч крихта надії в тортурах і муках в’язнів? Є, вважає письменниця Ольга Карі, яка прочитала 13 книжок в’язнів різних таборів різних часів. Найстрашніше — що це не лише про історію, а й про сьогодення.

Іванна Мащак, «Дорогами минулого»

Книга спогадів лондонської українки, яка брала активну участь в роботі українського підпілля в Польщі, пережила операцію «Вісла», перетривала штрафні табори ГУЛАГу на Колимі. Книга сповнена спогадами про дитинство і родину, про виховання та навчання, про польські й радянські кімнати допиту і колимські тортури, виснажливу аж до смерті працю, а також про людей, з якими і завдяки яким вдалося вижити в нелюдських умовах совєцького трудового табору для політичних в’язнів.

Іванна Мащак фіксує спогади свого чоловіка про службу в дивізії «Галичина» та розповідає, як склалися долі (не дуже втішно) подруг, з якими вони відбували покарання на крайній півночі. Зокрема, йдеться про ту прикру й упосліджену старість, яка чекала на них вже в незалежній Україні. Авторці ж не тільки пощастило вижити в радянських таборах і вийти з них, переїхати до Великої Британії, вийти заміж, займатися мистецтвом і підтримувати тамтешню українську громаду. Їй було вже за 90, коли вона особисто приїхала до Києва на Книжковий Арсенал презентувати свою книгу у 2019 році.

Тамара Вронська, «Повторники, приречені бранці ГУЛАГУ»

Повторне покарання політичних, а відтак, вкрай неугодних режимові, бранців ГУЛАГу – це маловідома сторінка історії радянського терору. «Повторниками» ставали ті, кого влада фактично прирікала на довічну ізоляцію і довічне заслання. Науковиця Тамара Вронська, спираючись на архівні джерела, листування, спогади свідків, знайомить із процедурою та залаштунковими процесами, які зробили можливим повторне репресування ув’язнених.

Вона розказує, ким були ці «мінусники», «пересидчики», як почували себе люди, які отримували додаток до нового терміну чи взагалі не знали, коли закінчиться термін покарання за сфабрикованими звинуваченнями. Наукова розвідка авторки зокрема описує долі відомих репресованих українців, приречених все життя, аж до смерті, озиратися на власну тінь. Зокрема згадує Зинаїду Тулуб, Надію Суровцеву, Олену Затонську, пояснює як сімейна спорідненість стала не просто прикрим фактом біографії, а й злочином сама по собі.

Василь Овсієнко, «Життя як покута»

Автобіографічна книга публіциста, історика українського дисидентського руху читається на одному подиху, настільки вона щира, болюча, правдива. Це ретельно задокументований літопис життя порядної людини, яка не зрадила себе, гідно витримала випробування долі, два арешти. Один – за антирадянську агітацію і розповсюдження самвидаву, другий – за сфабрикованим звинуваченням. У совєцьких таборах він брав участь в акціях протесту, відмовився давати свідчення проти Левка Лукяненка, Миколи Матусевича, Василя Стуса. До речі, завдяки Василю Овсієнку були врятовані чимало віршів Стуса. З поетом вони потоваришували у таборі, навіть сиділи в одній камері півтора місяця, і за цей час Василь чимало поезій тезки вивчив напам’ять. Спогади Овсієнка про арешти, табори, «життя на волі» під пильним оком наглядачів з КДБ, про перетворення зі звичайного вчителя на людину, свідому своєї історії, мови, нації — це найкращі та найчорніші сторінки української історії. Завдяки цьому та людям, з якими його зводила доля, автор зміг зафіксувати й зберегти для архіву історії українського дисидентства.

Михайло Хейфец, «Українські силуети»

Цю книгу рекомендую читати в парі з мемуарами Василя Овсієнка – роботи пречудово доповнюють одна одну, тому що автори книг не тільки пройшли випробування таборами, а й зустрічалися в них. Михайло Хейфец, ленінградський літератор, відбув термін в таборах та був змушений емігрувати.

Тоді покотилась хвиля повторних арештів. Хейфец згадував: «Я сів і почав писати «Українські силуети» – для того, щоб допомогти тим, хто сів удруге». В книзі він змальовує таборові портрети Василя Стуса, згадує і Василя Овсієнка, відзначає, його глибинну порядність і називає Василя «мучеником ГУЛАГу. А ще фіксує спогади про журналіста і правозахисника В’ячеслава Чорновола, про письменника і філософа Миколу Руденка, про засуджених на найдовші, 25-тирічні терміни «святих стариків України», про «бандерівських синів» – про весь квіт української нації, що опинився по той бік колючого дроту. До речі, в таборі Хейфец вивчив українську мову, а його власна доля і таборовий шлях і все, що було після того, нагадують захопливий пригодницько-шпигунський трилер-детектив. Тому книга його водночас захоплива, пізнавальна, неймовірно багата на подробиці таборового життя та українських дисидентів.

Любов Загоровська, «Таборові діти»

Книга-свідчення, в якій зібрано живі спогади людей, що в дитячому віці потрапили до коліщат радянської каральної системи: примусове виселення під дулами автоматів, тюрми, перевезення у переповнених товарних вагонах, де бракувало всього – від води й ліків, до гігієни та надії, перемерзлі бараки та спецінтернати, тайга, морози, брак їжі, брак роботи. Все це перетворювало життя на виживання.

Спогади героїв книги – чоловіків та жінок – і подібні, і гранично різні водночас, але всі вони є неспростовним свідчення антигуманності радянської пенітенціарної та каральної системи. «Таборові діти» – одна із тих книг, що засвідчує: методи окупантів за сто років майже не змінилися. Абсурдність претензій, помножена на жорстокість і прагнення чинити свідомий і тотальний геноцид на українських землях – це є вся суть любителів «велікава і магучева язіка». А ще книга – надійне щеплення від меншовартості та синдрому «какаяразніца». Бо різниця таки є.

Євген Грицяк, «Короткий запис спогадів. Норильське повстання. Після повстання»

Що насправді сталося у Норильську в 1953 році? Чому в таборі спалахнуло повстання, хто очолив його, як радянська влада намагалась шукати компромісу і чи змінило таборове повстання долі ув’язнених? Євген Грицяк, український політв’язень, один із керівників Норильського повстання, ретельно описує ті нелюдські умови життя і виснажливої праці, садистські знущання й смертельні самовільні розправи, що чинило тамтешнє керівництво. Це зрештою призвело до бунту, а він вилився у бучне повстання. Перебіг повстання, долі керівників та учасників, а головне, здобутки – роблять книгу важливим документом епохи. Книга додає розуміння, чим насправді була радянська держава і чому вона так боялась українських протестних рухів.

Юкка Рислаккі, «Воркута, повстання у виправно-трудовому таборі»

Того ж 1953 року повстання в таборах спалахнули не лише в Норильську та Кенігірі, а й у Воркуті, які вкупі завдали нищівного удару по всій системі ГУЛАГу і змусило кремлівських керманичів похитнутися і піти на значні поступки. Фінський журналіст Юкка Рислаккі не лише описує, як бранці чинили затятий опір радянській репресивній системі, а й змальовує долі ув’язнених фінів та карелів, які свого часу повірили агітаторам і перебралися жити на терени радянського союзу. Він розповідає про долю фіна Ейно Прюкя, яку зміг відстежити від народження й аж до моменту, як спалахнуло повстання.

Автор зокрема пояснює, як так сталося, що по совєцьких таборах сиділи не лише взяті у полон фінські вояки, а й ті, хто добровільно приїхали розбудовувати молоду червону державу. Рислаккі багато пише про українських в’язнів, які, зокрема, і підбурювали ці повстання. Після Другої світової війни саме українці та «балтійці», що чинили совєтам шалений опір, були найбільшими «представництвами» у таборах. Тому режим вважав їх за небезпечних противників і давав їм максимально суворі покарання. До речі, бачили старий совєцький фільм «Дівчата»? Книга Юкки проливає світло на те, звідки на цих лісозаготівлях крайньої півночі взялися люди, звідки там були зведені бараки й така-сяка інфраструктура. Коротка відповідь: ні, це не натхненні комсомольці набудували.

Ганна Артем’єва, Олена Рачова, «58-ма. Невилучене»

Книга спогадів «від першої особи». Герої книги – колишні бранці таборів і тюрем, засуджені за політичною 58-ю статтею («антирадянська агітація»), а також охоронці, лікарі, конвоїри. Збірка монологів страшна, багатовимірна, масштабна і навіть епохальна. Люди, яким табір понівечив життя. Люди, які більш-менш спромоглися відрефлексувати своє місце в радянській каральній системі й дослухатися до голосу совісті (таких менше). Люди, які свято переконані, що розвал совка став найбільшою трагедією століття, і «сталіна на всєх вас нєт»!. Люди, які ніколи не згадували в сім’ї про пережиті в таборі роки – мовчали, боялися, соромилися. Люди, які конче хотіли забути минуле. Люди, які з цим минулим змирилися. Люди, люди, люди. Як на мене, головний висновок зібраних під обкладинкою досвідів: радянська тоталітарна держава насправді була планетарною катастрофою, і ми ще навіть не наблизилися до розуміння, якою руйнівною вона продовжує бути для всіх нас.

Станіслав Асєєв «Світлий шлях»: історія одного концтабору»

Підтвердженням є страшний концтабір, який понині існує в тимчасово окупованому Донецьку – «Ізоляція». Автор книги, український письменник і журналіст Станіслав Асєєв жив і працював у Донецьку, коли його викрали бойовики та запроторили до «Ізоляції» на два роки. Книга може стати однією із найстрашніших у вашому читацькому досвіді, тому раджу налаштувати себе на це читання. Можливо, вже після перших 50 сторінок доведеться зупинитися, відкласти книгу і наново зібрати по шматочках.

Бо все, що описується на сторінках – це не досвід, історично віддалений від нас у часі. І не щось таке, що відбувається десь у далеких краях. Це сьогодення, українці досі переживають нелюдські тортури по російських катівнях. Таке відбувалося в Бучі, в Ірпені, в Ягідному, на окупованій півночі, на Харківщині, на Херсонщині. Це триває на тимчасово окупованих українських землях. Але ви ніколи не пошкодуєте, що прочитали цю книгу. Бо наша ненависть все одно недостатня.

Семен Підгайний, «Українська інтелігенція на Соловках. Недостріляні»

Автор книги – колишній в’язень соловецьких таборів. Він розповідає про жахливу соловецьку каторгу, яка існувала задовго до того, як у 1937 році Сталін запустив маховик державного терору. Найвизначнішим українським в’язнем Соловків був останній кошовий отаман Запорізької Січі Петро Калнишевський, який вижив там в нелюдських умовах. Втім, автор доводить – комуністи переплюнули попередників. Нова хвиля арештантів, квіт української інтелігенції, письменники, поети, театральні діячі, духовенство майже не мали шансів на виживання.

Підгайному не лише пощастило вижити на Соловках і зафіксувати, зберегти спогади про тамтешніх видатних бранців, а й повернутися в Ізюм, на Харківщину. А згодом втекти із радянської України – спершу в Німеччину, потім перебратися в Канаду. У книзі він описує умови утримання і виживання на соловецькій каторзі, фіксує спогади про людей, з якими там зводила його доля. Він згадує Миколу Зерова, Антіна Крушельницького, Гео Шкурупія (той самий, «Бий, бий, барабан печалі»), Леся Курбаса, Олексу Слісаренка та багатьох інших. Як на мене, саме з цього «підручника» в школах мали б викладати історію «розстріляного відродження».

Блейн Гарден, «Втеча з табору 14»

Книга набагато глибша, ніж звичайна «сповідь свідка». З одного боку, маємо втікача з КНДР Шіна, який стверджує, що був в’язнем одного з найстрашніших політичних таборів північної Кореї. З іншого, спостерігаємо поламану особистість, якій не можуть дати ради громадські організації та спонсори, розчулені його історією. Вони просто не розуміють, наскільки не адаптована до звичайних людських стосунків людина, яка народилась і виростала в умовах трудового табору.

Виживання Шіна великою мірою залежало від того, наскільки жорстоким і безпринципним він ріс. Автор книги неодноразово наголошує: цю історію ніхто не може ані підтвердити, ані спростувати. Тож ми насправді не знаємо, звідки взялася вся та веремія «щасливих обставин», які уможливили втечу Шіна з табору через Китай та Південну Корею аж до США. Зрештою Шін зізнався автору книги, що це він здав наглядачам матір і брата, коли ті зібралися разом тікати. Тож можливо інші випадки також не були такими щасливими, як Шін розповідає. Ця книга про поламану людину та світ, який не бачить сенсу давати раду із тоталітарними режимами й експлуатаційними таборами. І про інфантильність людей із «країн достатку». Вони хочуть рятувати героя задля почуття «виконаного обов’язку» та «зцілення коханням». Зрештою, життєві уроки отримують всі: людину, глибинно травмовану тоталітарним режимом, годі сподіватися «полагодити».

Даррен Байлер, «У таборах високих технологій»

Примітивний побут найжорсткіших таборів північної Кореї нагадує каторгу позаминулого століття. А табори, в яких китайський уряд «перевиховує» уйгурів – це високотехнологічні катівні з широким спектром можливостей. Технології майбутнього поєднані з примітивною жорстокістю – тортури тут брутальні, нищівні, безжалісні. В цих тюрмах і сьогодні утримують приблизно мільйон уйгурів та представників інших меншин. З одного боку, книга фіксує болісні історії свідків і «тих, хто вижив», а з іншого, змушує вжахнутися тому, як технології, помножені на алгоритми штучного інтелекту здатні обернутися трагедією окремого народу. Книга про майбутнє, до якого зовсім не хочеться прямувати.

Сила опору. Українці в радянських таборах

25 біографічних портретів українців, яких радянська влада засудила свого часу на багаторічні терміни у тюрмах та виправно-трудових таборах – довгоочікувана новинка від видавництва «Локальна історія». Ця книга не лише фіксує історії особистих страждань жертв комуністичного режиму, а й засвідчує правдиві приклади гідності, порядності, незламності в антилюдських умовах катівень, карцерів, таборів. Герої – дуже різні. Це бандерівці, ув’язнені ще у 40-х роках, дисиденти, які вийшли на волю у 91 році напередодні відновлення Незалежності України, поети, правозахисники, митці, як от Мирослав Маринович, Надія Мудра, Іванна Мащак, Юрій Шухевич, Іван Світличний, Мустафа Джемілев та інші. Всі вони чинили спротив московській окупації, перетривали тортури й позбавлення волі, і залишилися вірними своїм принципам, поглядам і Україні. Книга є ідеальним стартом для знайомства з українським протестним рухом для юного покоління. Вона має круті коміксові врізи, оповіді розбиті на короткі частини, тож фоліант-товстунець не відвадить підлітків від читання.