Андріївський узвіз, 1980 рік
Гуртожитки для в’єтнамців та американців, перша домашня піца в Києві, невдала кінопроба на студії Довженка та смаколики на Хрещатику. Італійка Аніта Сальвіаті поділилася з Вікендом спогадами про стажування в головному університеті нашого міста.
Я приїхала до Києва у вересні 1979 року. Це було стажування за обміном студентів між італійським і радянським міністерствами зовнішніх справ. Тоді мені було 23 роки, я вивчала російську мову та літературу у венеційському університеті Ка Фоскарі та планувала під час стажування написати дисертацію.
У Києві я мешкала в гуртожитку для аспірантів на вулиці Ломоносова. Там жили радянські аспіранти з різних республік і країн радянського впливу: Ефіопії, Вʼєтнаму, Куби тощо, а також західні стажисти, здебільшого філологи російської мови.
Міжнародна атмосфера стала безупинним джерелом нових знань. Наприклад, вʼєтнамці жили дуже скромно та спілкувалися лише між собою. А коли готували їжу, з кухні нашого поверху йшов сильний запах жиру, а іноді навіть і дим. «Вʼєтнамці знову розтоплюють сало», — скаржилися досвідченіші мешканці гуртожитку. Виявилося, що топлене сало було єдиним різновидом жиру, який вони використовували. Ще про вʼєтнамців подейкували, що вони берегли останню копійку, щоб перед поверненням додому купити велосипед. Їхня країна була дуже бідною, вʼєтнамська війна нещодавно закінчилася і, мабуть, вони дивилися на нас, західних, мʼяко кажучи, з підозрою.
Стажисти отримували стипендію, її розмір залежав від домовленостей з країнами, звідки вони приїхали. Моя стипендія була 110 рублів на місяць, німці отримували трохи більше, а американці взагалі були з іншої категорії: жили в окремому гуртожитку невідомо де й за плітками отримували по 250 рублів на місяць.
По-іншому навчання проходило на філологічному факультеті університету імені Шевченка. Щоранку в червоному корпусі я брала уроки розмовного мовлення в милої та доброї викладачки — романської філологині, яка трохи пожила у Франції. Одного разу у двері кабінету постукав юнак на імʼя Валерій. Він сказав, що його прислали з кіностудії Довженка, де знімають стрічку про італійське Рісорджименто — період боротьби за обʼєднання Італії у 19 столітті. На студії пройшла чутка, що в Києві є італійка, і режисер вимагав її на роль. Мене! На роль! Не можна було втратити такої унікальної можливості. Наступного дня я поїхала на кіностудію. Мене віддали до рук інтелігентної старенької дами, яка працювала художником по костюмах. Поки вона адаптувала на мене вбрання героїні Рісорджименто, намагалася переконати мене, що в житті важливо не тільки розвивати розумові здібності, а й приділяти увагу зовнішності. Цю пораду я пропустила повз вуха, бо вона занадто нагадувала той спосіб життя та жіночу освіту, від яких я якраз тікала.
Тоді я так само ніяковіла перед камерою, як і зараз. Як можна прочитати на звороті фотографій, які добрий Валерій за кілька днів приніс мені до університету, разом з інформацією, що моя присутність на знімальному майданчику була зайвою, фільм називався «Овід» і його знімав Микола Мащенко. Цікаво, що чутка про те, що в Києві знаходиться італійка, дійшла до Мащенка, і раптом режисер захотів надати своїй роботі більше реалізму. Мабуть, він гадав, що всі італійці — актори, музиканти, художники, та й не підозрював про існування настільки бездарної особи для акторської професії.
У вересні в рік мого прибуття Київ явив себе у всій осінній пишноті. Я памʼятаю відвідування Парку архітектури та Печерської лаври. Мене не вражала грандіозність центральних районів із монументальними сталінськими будинками та памʼятниками. Я віддавала перевагу паркам, убогим районам на кшталт Подолу й навіть околицям міста.
Люди зверталися до мене з бажанням краще познайомитися з Італією, нашим способом життя та познайомити мене з найпримітнішими аспектами радянського життя. Узимку, коли я застудилася — а це нерідко траплялося, подруги й прості знайомі пропонували свої способи та засоби лікування, дарували банки варення з червоної калини та журавлини. Якось я захворіла на бронхіт і пішла до поліклініки. Лікарка виписала рецепт на антибіотик. Я ходила в три різні аптеки, але відповідь була незмінною: такого в нас немає. Зрештою, я розповіла цю історію своїй хорошій подрузі Ларі, яка жила на Борщагівці. Вона запросила до себе того ж вечора. Добряче нагодувавши мене, вона витягла з шафи коробку з маленькими скляними банками та вату, якою обмотала олівець. Потім вмочила вату у спирт і підпалила його. За допомогою цього маленького пальника нагріла банки одну за одною та поставила їх мені на спину. Коли спина та легені розігрілися, Лара зняла банки й наказала швидко одягтися, щоб жар не розсіявся. Але лікувальна процедура ще не закінчилася. Поки я одягалася, Лара розчинила гірчичний порошок в окропі та звеліла замочувати ноги у цьому розчині. Так бронхіт пройшов і без допомоги антибіотиків.
Коли іноземний студент вперше приїжджав до СРСР, незважаючи на місце призначення стажування, він мав з’їздити до Москви. У Москві я провела тиждень, поки МЗС повідомило італійському посольству, що мої документи оформлені. Мені дали підписати зобов’язання не виїжджати з Києва більш ніж на 15 кілометрів. У разі відрядження чи подорожі мені треба було попросити дозвіл, предʼявляючи запрошення від університету чи знайомих.
У 1980 році метро не доходило до ВДНГ і гуртожитків на вулиці Ломоносова, але був автобус. Місячний квиток можна було купити у кіоску, і кіосків було багато. Єдина проблема з автобусами була в тому, що вони ходили зрідка, особливо після обіду та ввечері. Автобуса доводилося довго чекати й особливо неприємно це було в морози.
Одного осіннього дня, ще до настання морозів, в автобусі до мене звернулася старенька. «Ви збожеволіли, чи що — без шапки ходите, застудитесь!», — сказала вона, дивлячись мені просто в обличчя. Я щось заперечувала, але наступного дня почала носити капелюшок. Цей епізод може здаватися незначним, але він вразив мене тоді. По-перше, я зрозуміла, що охолодження в Києві було серйозною справою, якої слід уникати. По-друге, мені здалося, що люди, особливо літні, дбають про інших, навіть про незнайому молодь. Але найбільше мене вразило те, як прямо звернулися до незнайомця через те, що вважали важливим.
На Хрещатику я бувала регулярно: тільки там у магазинах можна було знайти інгредієнти для піци. Ідея пекти піцу в чужій країні у мене виникла в Кулінарії. Кулінарія на Хрещатику, 7, або просто Кулінарка, була шикарним продовольчим магазином з великим вибором готових страв, салатів і всіляких делікатесів. Там я вперше побачила різні види тіста, серед них — і просте тісто для хліба, яке, подумала я, чудово годиться на піцу. А як бути з моцарелою, орегано й томатним соусом? Тоді про існування цих імпортних продуктів у Києві ніхто навіть не підозрював.
Коли в моїй голові почав формуватися план виготовлення піци, бажання познайомити друзів з нею стало нестримним. Тісто та духовка є? Є. Начинка буде місцевою. Грузинський сир сулугуні виявився непоганою заміною моцарели, до того ж завозили його у великий молочний магазин «Молоко» на Хрещатику, 46 регулярно. У Лари знайшовся добрячий запас майорану або подібної трави з поїздки до Вірменії. Щоб виправити смак місцевого томатного соусу, у якому був цукор, можна додати трохи перцю. Начинки обирала до смаку: ковбаска та сезонні овочі. Якщо сьогодні важко собі уявити світ без піци, то зовсім неважко уявити ентузіазм, викликаний цією екзотичною стравою у киян. Жінки, особливо досвідченіші кухарки, які звикли годинами готувати для вечірок, були вражені легкістю та швидкістю її приготування. Піцу я готувала і в гуртожитку і у друзів, і поступово вона стала невіддільною частиною меню поруч із пловом, оселедцем і звичайними салатами. Господині стали самі її готувати й прагнули мого схвалення, яке я неодмінно надавала.
Київ 1979 рік. pic.twitter.com/AQpAvbKNb6
— putinamudaka🇩🇪🇺🇦 (@putinamudaka) April 18, 2017
Під час обідньої перерви я часто призначала зустрічі в переході на станції метро, що тоді називалася на честь Жовтневої революції (зараз — Майдан Незалежності). Там був кіоск, і напевно не один, де можна було пригоститися чаєм і кавою, тортами та рулетами. Сидячи на табуретках, сховавшись від вуличного холоду, поки повз нас мчав безперервний потік квапливих людей, ми вели приємні бесіди за філіжанкою кави зі шматочком торта. Але часто кава й тортик мало могли вгамувати голод двадцятирічної дівчини, тож, повернувшись із підземної теплоти на відкрите повітря, я нетерпляче чекала на появу білого халата, що стирчав з-під сірої фуфайки, з кошиками, накритими білою серветкою. Вулична продавчиня зупинялася на вільній ділянці тротуару, відкривала невеликий складний столик та пропонувала свій товар. Поки вона розкладалася, вже вишикувалася черга, і вмісту її кошиків мало коли вистачало на всіх голодних. Гарячі пиріжки з фаршем чи капустою випаровувалися буквально за кілька хвилин. Пиріжки можна було купувати й у кіосках, але вони не були такими свіжими та смачними, як ті, куплені на льоту.
А іноді у кошиках зʼявлялося морозиво. У нас морозиво взимку не продається. Новими незвіданими насолодами зими стали цей пломбір та можливість плавати у відкритому басейні з теплою водою, поки сніг м’яко лягав на голову. У деяких овочевих магазинах та відділах гастрономів продавали багато різних натуральних фруктових соків. Особливо я любила виноградний, яблучний і томатний. За кілька копійок продавчиня наливала повну грановану склянку соку, і часто перша склянка викликала бажання випити другу. Мабуть, соки компенсували зимову нестачу фруктів та овочів. Ще я любила та їла щодня кислу капусту. А поява перших огірків була справжнім святом і знаменувала наближення літа.
Останньою причиною відвідувати Хрещатик були дзвінки додому. Листи йшли до Італії мінімум два тижні, іноді — півтора місяця, а в найгіршому випадку взагалі зникали. Тому щодватижні доводилося повідомляти про себе іншим чином. Міжнародні дзвінки можна було робити лише з першого поверху Головпоштамту, їх треба було заздалегідь там же замовляти. Але й телефонний зв’язок був не дуже надійним, бо лінія часто переривалася. Тоді залишалося лише надсилати телеграму: я жива й здорова, не турбуйтеся. Разом зі мною чекав на свою чергу поговорити з домашніми колоритний народ з далеких республік, здебільшого чоловіки. Усі терпляче чекали, а коли зв’язок не встановлювався, покірно залишали поштамт, злегка хитаючи головою.
Зі свого київського життя пам’ятаю ще одне величезне задоволення: ранкові перегляди фільмів. Більшість центральних кінотеатрів працювали зранку, перший сеанс у кінотеатрах «Київ», «Комсомолець України», «Дніпро» був близько 10 години. Коли йшов фільм, який порекомендували друзі або від великих режисерів минулого, у мене була чудова нагода пропустити урок. Окрім задоволення від фільму, мені вдавалося спостерігати за киянами у вільний час. Я намагалася уявити, хто всі ці люди, здебільшого студентського чи працездатного віку, які могли дозволити собі, як і я, використати ранковий час, щоб піти в кіно в будній день.
У Києві мені пощастило зустріти людей, поведінка та форма спілкування яких докорінно змінили мій світогляд і ставлення до життя. Кожен з них допоміг мені розширити погляди, показав мені шматочок свого Києва, своєї України та своєї душі. А зараз повітряна тривога лякає киян та пробуджує кошмари, найглибше метро на землі дає притулок переляканим людям, а дача моєї подруги Лари в Ірпені перетворилася на купу руїн. Київ моїх спогадів та моєї юності змінився назавжди.
Сподобалася стаття? Подякуй редакції!
Читайте також: Горілка, зрада, шаровари: 7 міфів про козаків та гетьмана Мазепу;
З академіками та історією: дитинство на Кудрявці;
Дах, «Алмаз» і дворовий вівтар: дитинство на Дарниці;
