Письменництво — це не лише натхнення, цікаві сюжети, майстерність. Інший бік занурює в макабричні історії про людську заздрість, страх, психічні розлади, крадежі та навіть убивства. Письменниця Ольга Карі склала добірку книжок про темну сторону письменництва.
«Слово про будинок Слово»
Володимир Куліш
Харківський будинок літераторів «Слово» — остання адреса багатьох представників українського розстріляного відродження. Жили тут не лише письменники, а й літературні критики, мистецтвознавці, художники, театральні митці. З початком 1930-х років темні хмари уже клубочилися над дахами й головами мешканців «Слова». Перший постріл пролунав із револьвера Миколи Хвильвового, який наклав на себе руки у власному кабінеті.
Автор книги, Володимир Куліш, син письменника й драматурга Миколи Куліша, на тоді ще хлопчина, нотує спогади про самогубство письменника. Це книга правдивих споминів про мешканців легендарного «Слова»: Миколи Хвильового, Майка Йогансена, Валер’яна Підмогильного, Валер’яна Поліщука, Михайля Семенка, Володимира Сосюру. Правдивих — ключове слово, бо Куліш не відсуває в тінь незручну й часом не дуже симпатичну правду про вдачу письменників, про їхнє ставлення до жінок, зокрема власних дружин, до колег і до тих, хто чинили розправу над митцями.
Цей нарис-спогад Куліш записав у 1966 році, квартира за квартирою згадуючи мешканців «Слова». Його батька так само заарештували і знищили, а Володимир став ворогом народу, що в совєцькій реальності ставило хрест на нормальному існуванні. У роки війни він перебрався до Австрії, пізніше переїхав до Аргентини, а в 1950-тих — до США. Тому в книзі зустрічаються ремарки про втрачені зв’язки з колишніми друзями, дітьми репресованих письменників, відстежити сліди яких видавалось неможливим.
«Таємниці письменницьких шухляд»
Станіслав Цалик, Пилип Селігей
Жменька уцілілих літераторів-харків’ян, яким правдами-неправдами пощастило уникнути розстрільних списків «Слова», перебралася до столиці, заселяючи спорожнілі квартири київського будинку письменників «Роліт».
«Таємниці» — це грандіозна розвідка про життя та функціонування «Роліту» в його найбентежніші роки — крізь «червоний терор», окупацію в часи Другої світової війни, повоєнний хаос і безпросвітну радянщину. Саме в «Роліті» мешкали Павло Тичина і Максим Рильський, Микола Бажан і Юрій Яновський, Остап Вишня і Олександр Корнійчук, Олесь Гончар і Улас Самчук, а ще одіозний вбивця-письменник Андрій Головко, якому і подосі на «Роліті» висить пам’ятна дошка.
Життєві драми — особисті й творчі, помережані розповідями про темні млосні часи нічних арештів, знищення моральне і фізичне конкурентів, прослуховування повсюдних стукачів, якими могли виявитися навіть найближчі люди, малюють правдиве тло: чим була радянська українська література, як функціонувала письменницька номенклатура і до яких акробатичних маневрів мусили вдаватися письменники, щоб не змінити прописку з ролітівської на підвали Володимирської, 33, де знаходився КДБ.
Свого часу вполювати на перші видання «Таємниць» було завданням із зірочкою, тому повернення цього грандіозного документу епохи на полиці книжкових крамниць я вважаю найкращим подарунком читацькій спільноті.
«Я повен любові. Спомини про Олеся Гончара»
Валентина Гончар
Книга особистих спогадів дружини радянського письменника Олеся Гончара — бентежний, правдивий і відвертий щоденник, який на інтимному, особистому, навіть домашньому рівні неабияк підважує канон «величної постаті автора ”Собору“». З одного боку, сучасна оптика задушливих репресивних часів радянщини немов запрошує до поблажливості, мовляв, прислужуючи режиму, ціла когорта митців могла тримали ниточку спадкоємності української літератури, мистецтва, часом рятували українські скарби та й українські життя. І Валентина Гончар прилаштовується під цю оптику — зрештою, вона так само користувалася благами, якими радянські бонзи обдаровували вірних служак: квартира, закордонні подорожі, добротні гонорари.
З іншого боку, вона правдиво показує, яку ціну за це доводилося платити — діти «Роліту», обділені увагою батьків, ставши поколінням радянських «мажорів», зрештою, не могли похвалитися ані чеснотами, ані щасливим майбуттям. Діти ж Гончара, виростаючи, навіть не бажали розмовляти з батьком. Крім того, Валентина Гончар, хай і натяками, повсякчас за це виправдовуючись, але показує малопрезентабельний портрет Гончара в побуті як дратівливого, деспотичного, токсичного, вельми неприємного чоловіка, який бачив у дружині домашню безоплатну секретарку, якій забороняв навіть мріяти про власну літературну кар’єру, а ще й мав чимало стосунків на стороні.
«Володимир Винниченко: таємниці кохання»
Надія Миронець
І до цієї книги для мене Винниченко був контраверсійною постаттю без чеснот і моралі, чия політична діяльність і бездіяльність загубила перші паростки української державності. Але вже після книги Надії Миронець, я остаточно визначилася зі ставленням до діяча.
Амурна історія Винниченка в листах і спогадах (одна з!) розкриває його як психопатичного мізогіна — навіть мова в літературних текстах, де йдеться про жінок, на це вказує. Він, не замислюючись, убив власну дитину, коли залишив немовля у мороз у відкритого вікна — бо дитина йому заважала, висіла каменем. І не соромився цього, не надто шкодував.
Це одна з книг, яка ставить бентежне питання — до якої міри літературний талант здатен прикривати собою мерзенну натуру їхнього творця? Моя думка: читати Винниченка в каноні розвитку літературного процесу, звісно, треба, а зачудовуватися ним і бачити самі літературні чесноти точно не варто.
«Вбивчі письменники»
Саша Павлова
Це нонфікшн про 24 авторів, чиї історії вийшли далеко за межі фантазії та стали частиною кримінальних хронік. Канібалізм, серійні вбивства, злочини проти близьких, приховування злочинів, вбивства випадкові та навмисні. Деякі з цих персонажів видавали бестселери, інші — просто графоманили. Але кожен із них залишив слід не тільки в літературі, а й у справжньому житті. Кожна історія — це розслідування, де крок за кроком читача підводять до роздумів про те, що змусило людину перейти точку неповернення.
Одна з найцікавіших справ у цій збірці — про українського радянського письменника Андрія Головка, який убив дружину й маленьку доньку, і чию постать досі не переглянули в каноні (так, його згаданий барельєф безсоромно досі висить на Роліті). До речі, вчинений злочин він і злочином не вважав, бо «сама винна».
«Задум»
Джин Ханфф Кореліц
У центрі сюжету — колись молодий перспективний письменник Джейкоб Фінч Боннер, його перша книжка отримала добрі відгуки. Тепер він викладає літературну творчість у задрипаному коледжі, не пише нічого, не публікується. Тим часом один з його студентів, зверхній і самовпевнений Еван Паркер, оголошує, що не потребує Джейкового наставництва. Адже головне в романі — задум, а його задум настільки блискучий, що просто не може не вистрілити. Джейк готовий списати ці вихваляння на типовий нарцисизм новачка-аматора, але потім дізнається сюжет майбутнього твору. За кілька років Джейк, довідується про смерть Евана Паркера, він, здається, так і не написав книжки, яку планував і якою так вихвалявся. І Джейк сідає сам писати чужий твір, навіть не підозрюючи, до яких наслідків може призвести ця крадіжка.
Це напружений трилер про письменство, видавництво та шахрайство, який залишає багато питань: чи задум як ідея, що висить у повітрі, може бути об’єктом крадіжки? Чи це злочин кримінальний, чи просто моральний переступ?
«Жовтолика»
Ребекка Кван
Ще одна історія про спокуси, заздрість, пристрасті й конфлікти у світі літераторів і видавців. Атена Лю і Джуніпер Гейворд — дві молоді письменниці, разом навчалися в Єлі, відвідували письменницький курс, майже одночасно почали літературну кар’єру. На вершину слави миттєво злетіла лише одна з них: Атена — літературна зірка з шестизначними гонорарами, контрактами на екранізації та мільйонною авдиторією шанувальників, тим часом як про Джуніпер навіть її літагент заледве згадує. Втім, дівчата продовжують спілкуватися і час від часу бачитися. Після однієї з таких посиденьок Джун несподівано стає свідком раптової смерті Атени. І, не встоявши перед спокусою, викрадає щойно закінчений рукопис Атени — експериментальний роман про роль китайських робітників у Першій світовій війні. Щоб той не загубився в опечатаній квартирі, бреше Джун самій собі. Але ж яка спокуса видати блискучий рукопис за власний і здобути таке ж багате й яскраве життя, як і в Атени! І зрештою, вона надсилає його видавцю.
Книга про те, що книжковий бізнес — це бізнес, і гроші тут важать понад талант й понад мораль.
«Незнайомець нагорі»
Ліза М. Матлін
Сара — успішна письменниця, авторка популярної мотиваційної книжки, психотерапевтка, блогерка з сотнями тисяч підписників в соціальних мережах. Живе у шлюбі з чудовим хлопцем, мріє про власний дім, і бажано — в престижному районі. І ось нагодився будинок — розкішний маєток, трохи занедбаний, але за шалено привабливою ціною. Втім, облущена фарба і зламані нагрівачі — далеко не єдина причина низької вартості: сорок років тому будинок став місцем кривавого злочину, мотиви якого оповиті таємницею, а єдина людина, яка врятувалась у тій бійні, зникла без вісти. Та хіба моторошне минуле здатне зупинити блогерку, яка мріє документувати в соцмережах весь процес реновації, а потім продати відновлений дім у кілька разів дорожче? Сара із чоловіком заселяються в будинок.
З кожною сторінкою ми дізнаємося трохи більше про те, що ховається за фасадом «успішного успіху» Сари: окрім шлюбу, що руйнується на очах, сумнівної кар’єри й нездатності написати нову книгу, життя пари оповите довгими тінями минулого. І моторошний дім потроху оживає — а йому теж є, що ховати за фасадом від сторонніх очей. Не повторюйте моєї помилки: цю книгу не варто читати пізньої ночі з крихітним читацьким ліхтариком!
Сподобалася стаття? Подякуй автору!
Читайте також: Зазирнути у шпаринку. Таємниці українських письменників;
Сто років тому. 5 книжок про втрачене;
Якої ми не знаємо. 7 книжок про несподівану Лесю Українку;
