Перед матчем Росія-Данія у Копенгагені
пам’ятник Шевченку розмалювали у триколор.
2021 рік
Звиклі красти українські цінності, росіяни вирішили привласнити пам’ять Шевченка. Оголосили його спершу радянським, а тепер і російським автором. Історик Олександр Вітолін нагадує, що Шевченка в Російської імперії ненавиділи за сміливість.
Рецензенти прихильно зустріли появу першого «Кобзаря», та частина з них не приховували невдоволення тим, що поет віршує рідною мовою. Дописувач журналу «Сын отечества» журився:
«Жаль видеть г-на Шевченка, когда он уродует мысли и русский язик, подделывая их под хохлацкий лад».
На мову Шевченка також звернув увагу «Журнал Министерства народного просвящения»:
«Кобзарь Шевченко — сочинение написано не на государственном языке, великорусском, а на южнорусском, украинском наречии».
«Северная пчела» без жодних вагань радила писати російською:
«Советуем ему рассказывать свои прекрасные ощущения по-русски: тогда бы цветки его, как называет он стихи свои, были бы роскошнее, душистее, а главное — прочнее».
«Отечественные записки» щиро дивувалося:
«В полной мере заслуживает одобрения критики. Но зачем Шевченко пишет на малорусском, а не на русском языке».
Що ж до самого Тараса Григоровича, то він переймався не тим, чи сподобається російськомовним його творчість, а тим, як позбиткувалась з його віршів цензура. Ось що він писав знайомому:
«Сегодни цензура выпустыла изъ своихъ пазуривъ мои безталанніи думы, та такъ проклята одчыстыла, що я ледве пизнавъ свои диточкы».
Російські цензори боялися не Шевченка, а того, що начальство визнає їхню роботу не надто ретельною, тож чіплялися до кожного слова. Перелік усіх правок царських цензорів до творів Шевченка займе не одну сторінку.
У Радянському Союзі звеличували постать літературного критика Віссаріона Бєлінського. Геній російської думки дуже старався довести, що «Гайдамаки» Шевченка нічого не варті й не знайдуть відгуку в серці українського народу.
«Читателям “Отечественных записок” известно мнение наше насчет произведений так называемой малороссийской литературы. Не станем повторять его здесь и только скажем, что новый опыт спиваний г. Шевченка, привилегированного, кажется, малороссийского поэта, убеждает нас еще более, что подобного рода произведения издаются только для услаждения и назидания самих авторов: другой публики у них, кажется, нет. Если же эти господа кобзари думают своими поэмами принести пользу низшему классу своих соотчичей, то в этом очень ошибаются: их поэмы, несмотря на обилие самых вульгарных и площадных слов и выражений, лишены простоты вымысла и рассказа, наполнены вычурами и замашками, свойственными всем плохим пиитам, — часто нисколько не народны, хотя и подкрепляются ссылками на историю, песни и предания, — и, следовательно, по всем этим причинам — они непонятны простому народу и не имеют в себе ничего с ним симпатизирующего».
Ліберальний російський критик не збирався приховувати свою ненависть до Шевченка:
«Но здравый смысл в Шевченке должен видеть осла, дурака и пошлеца, а сверх того, горького пьяницу, любителя горелки по патриотизму хохлацкому. … Я не читал этих пасквилей, и никто из моих знакомых их не читал (что, между прочим, доказывает, что они нисколько не злы, а только плоски и глупы), но уверен, что пасквиль на императрицу должен быть возмутительно гадок по причине, о которой я уже говорил. Шевченку послали на Кавказ солдатом. Мне не жаль его, будь я его судьею, я сделал бы не меньше. Я питаю личную вражду к такого рода либералам. Это враги всякого успеха. Своими дерзкими глупостями они раздражают правительство, делают его подозрительным, готовым видеть бунт там, где нет ничего ровно, и вызывают меры крутые и гибельные для литературы и просвещения».
Коли Олексій Плещєєв переклав «Наймичку» Шевченка російською, дописувач «Санкт-Петербургских ведомостей» переконував читачів газети, що саме переклад перетворив вірші Шевченка на справжню поезію, й радив почати віршувати російською.
Росіян дратувала популярність Шевченка, який став вже героєм народних оповідок та анекдотів, які переказували один одному селяни й які лякали панів.
«Шевченко, ставши вчителем малювання в Києві, одягав свитку і ходив по корчмам, де збирався народ, маючи, за звичкою, повні кишені пшениці. Привівши своїх слухачів до доброго настрою бесідами і піснями, він діставав одне зерно і поклавши його посеред столу, питав? «Що це означає?» Через мить відповідав сам: «Це цар.» Потім клав поруч ще кілька таких же зерен, називав їх міністрами, генералами, губернаторами. Наступне коло складали нижчу чиновники, потім поміщики, так звані пани. Поклавши все це, наказував мужикам добре придивитися до цих зерен, а потім виймав із кишені цілу жменю пшениці і засипав нею укладені кола, приговорюючи: «А це, мужики, ми. Ось знайдіть тепер царя, і генерала, губернатора, і пана?»
Навіть після смерті Шевченка пани лякали одне одного переказом про ножі, зариті коло могили в Каневі, й навіть просили прислати війська для захисту.
Після смерті народна шана тільки зростала. Це неабияк дратувало Київський клуб російських націоналістів. Члени клубу зчинили неймовірний галас у пресі, коли в 1911-му та 1914 році українці хотіли відзначити ювілейні дати пов’язані з життям письменника.
Лідер більшовиків Володимир Ленін звернув увагу, що українців обурила заборона святкувати сторіччя Шевченка. Ленін зробив висновки і, прийшовши до влади, виріши не бороти любов українців до Шевченка, а зробити з нього пролетарського поета.
31 серпня 1919 році білогвардійці під час чергового взяття Києва, знищили бюст поета на Олександрівській вулиці (тепер Шевченка). Член Київського клуб російських націоналістів Андрій Стороженко в 1924 році, перебуваючи в еміграції, написав книгу «Украинское движение: краткий исторический очерк, преимущественно по личным воспоминаниям». У цій книзі він доклав неабияких зусиль для демонізації Шевченка.
У 1923 році радянська влада знищила чавунний хрест на могилі Шевченка й замість нього встановила погруддя. Так почалося насадження образу Шевченка-богоборця.
У 1929-му по справі «СВУ» заарештували шевченкознавця Сергія Єфремова. Слідом за ним з ярликом «шевченкознавець-націоналіст» зазнали репресій Володимир Міяковський, Сергій Пилипенко, Павло Филипович, а також інші літературознавці, редактори та художники-оформлювачі, пов’язані з виданням творів Шевченка.
Радянська цензура виявилась набагато прискіпливішою за царську. Богдан Кравців підрахував: в 1910 році з «Кобзаря» вилучили п’ять віршів, одну поему й подали з правками 1491 рядок. А від радянської цензури постраждало 1687 рядків!
Найбільше заборон припало на такі твори: «Стоїть в селі Суботові», «Чигирине, Чигирине», «Якби-то ти, Богдане п’яний, тепер на Переяслав глянув», «Великий льох», «Іржавець», «За що ми любимо Богдана», «Сліпий», «Розрита могила».
У 1936 році вийшов фільм Івана Кавалерідзе «Прометей» за мотивами поеми Шевченка «Кавказ». Фільм швидко заборонили, а в газеті «Правда» вийшла розгромна стаття «Груба схема замість історичної правди», написана за особистим наказом Йосипа Сталіна й негайно передрукувана в багатьох газетах. Пролунало найстрашніше для тих часів обвинувачення — у націоналізмі, бо вождю не сподобалися сцени, що розкривали героїзм чеченських горців. Кавалерідзе мусив у статті «Неоціненна допомога» виправдовуватися та каятися за фільм.
У 1937 році радянські видавництва зменшили кількість виданих книг Шевченка до 6000, здебільшого для шкільної аудиторії.
У 1938-му мистецтвознавець Федір Ернст відзначив зниження рівня нових шевченкознавців, яких партія висунула на зміну репресованим, і як наслідок — «відкриття» нових творів. Так, радянська преса радісно сповістила про малюнок Пушкіна в труні, зроблений Шевченком. Гадаю, читач вже здогадався, що «відкриття» мало показати велич Пушкіна перед іншими літераторами. Водночас монографія репресованого Ернста про Шевченка не мала жодного шансу побачити світ.
Радянська цензура продовжувала робити свою чорну справу. У 1937 р. з «Кобзаря» зняли один вірш, 1947 р. — два, 1951 р. — п’ять, 1954 р. — шість, 1956—1961 рр. — два, 1974 р. — три, 1976— 1980 рр. — вісім, 1982—1988 рр. — три. У 1950 році зі збірника вилучили вісімнадцять віршів — тобто було піддано цензурі 7% книги.
У 1950 році режисер Іван Савченко помер, не закінчивши роботу над фільмом «Шевченко» з Сергієм Бондарчуком в головній ролі. Стрічку дознімали під пильною увагою рецензентів. Радянському Союзу треба було показати велич російських революційних демократів. Тому в стрічку вставили їхнього ідеолога Миколу Чернишевського. Переглянувши фільм, Сталін заявив, що Чернишевський має бути старшим за Шевченка, хоча насправді той був молодшим на 14 років: «Не женіться за маленькою правдою. Потрібна велика історична правда». Сцену з молодим Чернишевським слухняно перезняли.
У 1963 році радянські шевченкознавці підготували книгу «Бібліографія літератури про життя і творчість». Богдан Кравців у США у відповідь написав «Остракізм у шевченкознавчій бібліографії».
«Прикладом повного безглуздя чи просто кпин з бібліографії можуть бути особливо ж нечисленні радянські «бібліографічні покажчики» праць про Шевченка і його творчість, опубліковані в СРСР протягом останнього чвертьсторіччя з 1939 по 1963 рік. … Реклямований сьогодні широко в радянській пресі, як досягнення «радянського шевченкознавства», цей бібліографічний показник літератури про життя і творчість Шевченка не може претендувати ні на повність, ні на вичерпність, ні тим більше на якусь науковість чи документальність. Це просто тенденційно й однобоко спрепарована бібліографічна компіляція з виключною метою висвітлення і затвердження «основ марксистсько-ленінського розуміння творчости Шевченка. Цілковита ненауковість і необ’єктивність виявляється найперше вже в самому підборі й укладі зібраного з великим накладом праці матеріялу».
Численні дослідники творчості Шевченка, зокрема Дмитро Антонович, Любов Арасимович, Леонід Білецький, Богдан Лепкий, Євген Маланюк, залишилися епоміченими новим поколінням слухняних шевченкознавців.
Тим часом тривала підготовка до ювілею Шевченка. Українців, які зберігали національну свідомість, торжества не радували. 10 січня 1964 року Лесь Танюк зробив такий запис у щоденнику:
«Не знаю, що це буде, але, очевидно, прийнято рішення зробити з Шевченка Корнійчука. І в інституті, і в міністерстві, і в театрі — всі, затаївши подих, готуються до 150-ліття Шевченка. Але робиться це на такому державному рівні, що й уже не збагнеш, кого святкують, — Шевченка чи Хрущова з томиком Шевченка у руці. Є цілий список творів, строф і рядків з „Кобзаря“, яких уживати у жодному разі не можна. Під страхом звільнення з роботи чи вигнання з партії. Газети друкують про Шевченка таке пісне й „промовисто чиновницьке“, що сором бере».
Ще через місяць Танюк додав:
«Ці свята плануються як вельми політичні, міжнародний рівень — пішло на цензурування віршів Шевченка, на творення образу Шевченка-інтернаціоналіста, комуніста й стахановця. Боляче слухати й читати всю цю ахінею».
Схожими словами охарактеризував радянське шевченкознавство і Євген Сверстюк.
«Загалом це була стратегічна тема для тодішньої ідеології. „Шевченко — один із революціонерів-демократів, друг російських революціонерів-демократів, матеріаліст, атеїст, співець „старшого братства“, співець дружби народів, інтернаціоналіст“ — ну, мало не майор КДБ!».
Тим часом ректор Київського університету Іван Швець за вказівкою секретаря міськкому КПУ з ідеології особисто знищив «ідейно хибний» вітраж «Шевченко. Мати» Алли Горської.
Іномислячі українці, не бажаючи брати участь у радянській показусі, почали вшановувати Шевченка 22 травня — в день його перепоховання. Покладання квітів до пам’ятника митцю для широкого загалу лишилось непоміченим, але не для КДБ. Прояв власної індивідуальності розлютив КДБ, і почались утиски всіх, хто бажав вшанувати Шевченка в цей день. Напередодні 22 травня почали проводити виховні бесіди. А 22 травня з року в рік фіксували всіх, хто покладав квіти біля пам’ятника. Після цього «неблагонадійних» звільняли з роботи, виключали з вишів, а особливо норовливих кидали до в’язниці чи психлікарні. Ці переслідування, як і цензура творів Шевченка, тривали до 1989 року.
Розпад СРСР на якийсь час відволік шевченкофобів на серйозніші проблеми. У 1998-му в Росії накладом 5000 примірників видали збірник «український сепаратизм», до якого ввійшла праця Андрія Стороженка «Украинское движение».
Олесь Бузина в найвульгарнішій манері переказав твердження Київського клубу російських націоналістів, що діяв сто років тому, в книзі «Вурдалак Тарас Шевченко». Книгу Бузини в Криму видали окремим накладом за ініціативи Михайла Бахарєва. Потім її розіслали по школах. Сьогодні Михайло Бахарєв — відвертий посібник російської влади, за що отримав від своїх господарів не одну нагороду.
А у 2005 році в Луганську накладом 10 000 книг вийшла книга Миколи Грекова, Костянтина Деревʼянка та Гліба Боброва «Шевченко — крестный отец украинского национализма». Іван Дзюба зауважив, що автори цитують Шевченка, не розуміючи його.
«Наскрізна ідея книжки: Шевченко ненавидів росіян, їх звинувачував у всіх бідах України. Чи варто їм пояснювати, що Шевченко вбачав ворога в Російській імперії, в російському царизмі, в російському деспотизмі, а не в росіянинові як представникові нації? Чи варто і чи можливо їм це пояснити, коли цих речей вони принципово не розрізняють, для них це все одне й те саме? Картає царів — отже, ненавидить росіян, бо царі ж російські! — отже, “из всех русских наибольшей ненависти достойны, конечно, русские цари”, — іронізують автори».
Дзюба також вказав, що шевченкофобія — ніщо інше як прихована форма українофобії.
Після звільнення Бородянки від російських військ у квітні 2022 року символічною стала фотографія з розстріляним пам’ятником Шевченко. В окупованому Луганську, де пестували ненависть до українського націоналізму та його «хрещеного батька» Тараса Шевченка, під пам’ятником митцю з’явилася табличка «російський поет». Тепер ви знаєте, що відповісти, коли хтось розповідає, наче в Росії шанують Шевченка.
Сподобалася стаття? Подякуй автору!
Читайте також: Київ очима Шевченка: корови на Хрещатику та Липки без лип;
Кіт Сенека, друг Шевченка та шпигунський список: факти про Куліша;
Думати як Малевич. Чорний квадрат без російських наративів;
Літературні дуелі: як звинувачували поетів радянської України;
