Коли дізнаємося, що в якійсь родині виховуються прийомні діти, то думаємо, що долучилися до таємниці. Насправді більшість усиновлювачів та опікунів не приховують цю інформацію. Вікенд поставив питання читачів людям, які прийняли в сімʼю дитину.
Як ви зрозуміли, що готові взяти в родину прийомну дитину? Як оцінювали ресурси? Чи були сумніви?
Інна Гершун:
Десь після 25 років я зрозуміла, що хочу про когось піклуватися та готова любити. І завела собаку. На кілька років вистачило, але до 30 підходила вже діючи за планом на сина.
Юлія Баєва:
Прийшов час. Саморобні діти виросли. Сили, бажання та натхнення було. Чом би й ні? Якщо я можу?
Марина Сноз:
Немає ознак готовності. Жодних. Просто в якийсь момент розумієш, що твоє життя має змінитися — ти перестаєш їсти, спати, думки та роздуми лише про усиновлення. Ресурсів у реалі завжди бракуватиме, навіть коли ви впевнені, що зможете все. Сумніви є і досі. Я досі не збагнула, чому в мене аж трійко дітей.
Вадим Івко:
Та просто одного дня дружина сказала: «У нас буде дитина!», так і зрозумів. Якщо серйозно, то сумніви були завжди, і з кожним прийомом в сім’ю нової дитини сумнівів було все більше й більше. Те саме з ресурсами — все більше і більше часу займало їх адекватне оцінювання.
Тетяна Б.:
Було лише розуміння, що дуже хочеться дітей, а там уже байдуже, яким чином вони зʼявляться. Сумнівів не мали жодних. На той момент ми уже знали, хто такі психологи, та розуміли, що завжди можемо звернутися у тих ситуаціях, коли самі не впораємось.
Анжела І.:
У 29 років зрозуміла, що хочу взяти дитину, але рішення реалізувала лише в 40. Ресурсів мінімум: квартира у валютному кредиті, без чоловіка, у родичів немає можливості допомагати ані фізично, ані матеріально. Проте бажання було — і це все вирішило.
Оксана Іванець:
З першою дитиною ми взагалі не розуміли, на що йдемо. Ми не закінчували школу прийомних батьків — і це було помилкою. Ми просто хотіли дитину, і сприймали це як факт. Ніяких сумнівів. Думали, що адаптація — це не про нас. Про ресурс взагалі не думали. А з другою вже аналізували набутий досвід, сумнівалися… Але все ж таки наважилися.
Євгенія Сенцова:
На якомусь етапі життя стало ясно, що на сьогодні в нас є все — квартира, гроші, рівновага, і вистачить місця для ще однієї дитини. Сумніви були, бо здавалося, що прийомна дитина буде обов’язково з іншої планети, але ми багато читали та розмовляли на теми, що тривожили. Перед усиновленням дійшли думки, що нас уже нічого не може налякати.
Яка мотивація прийняти в родину чужу дитину?
Інна Гершун:
Це було як пазл — мені потрібен син (краще два), у дитячих будинках є діти. Зійшлося.
Юлія Баєва:
Візьміть у родину прийомну дитину — і ваше життя заграє яскравими фарбами! Хто ж знав, наскільки ті фарби яскраві?
Марина Сноз:
А навіщо мені чужа дитина? Я тільки своїх приймала. Мотивація не потрібна, якщо ти розумієш, що дитина, яка приходить у твоє життя — твоя дитина. Не чужа. Не сирота, не вихованець, не утриманець.
Вадим Івко:
У першу чергу — заповнити порожнечу чи потребу, яка є всередині. Як би цинічно не звучало, на задоволення власних бажань людина готова витрачати більше сил і терпіння, ніж на задоволення потреб інших. А терпіння та сили — це саме те, що найперше і дуже швидко закінчується, коли ви вже «в процесі».
Тетяна Б.:
Перший раз — просто хотілося дітей. А оскільки перші діти дуже легко влилися в нашу сімʼю, нам одразу захотілося більше.
Анжела І.:
Егоїстичне бажання отримати ту саму склянку з водою, коли стану старою.
Оксана Іванець:
Думаю, в першому випадку в мені ще грали гормони після останніх пологів — хотілося творити добро. Та й з другою дитиною, мабуть, думали так само.
Євгенія Сенцова:
Я так і не розібралася у своїй мотивації та не пам’ятаю моменту, коли вирішила, що цей шлях для мене. Чоловік просто хотів велику сім’ю, а я хотіла дівчинку, бо ми вже мали двох хлопців, а ось вагітніти та народжувати не дуже хотіла. Так ми й знайшли альтернативний метод.
Розкажіть про момент, коли дитина дізналася, що вона не біологічна в родині, або як ви розмовляєте з дитиною на цю тему.
Інна Гершун:
Усі хлопці зʼявлялися вдома чотирирічними, тож відразу щось памʼятали. Тему прийому обговорювали: розповідали казки, читали книжки, дивилися фото «до». Росли з цим.
Марина Сноз:
Обидві дитини знали одразу, що всиновлені. Таємниці немає. Саме тому цей момент не є болісним. Діти знають, що їх люблять. У них є родина.
Вадим Івко:
Таких моментів у нас не було. Наймолодші діти потрапляли в родину у трирічному віці, і від початку ми розповідали їм їх власну історію. У загальних рисах. Деталі потім ми допомагали домальовувати на запит самої дитини (наскільки володіли інформацією).
Тетяна Б.:
Такого конкретного моменту й не було. Бо ця тема завжди вільно обговорювалася з близькими друзями при дітях і з дітьми, згадували, як вони зʼявилися в сімʼї. Вони просто з цим росли завжди. Хоча треба зауважити, що при цьому двоє наших доньок, які у нас із трирічного віку, десь до 7-8 років не розуміли різниці. Тобто знаючи факт, що народжувала їх інша мама, коли зустрічали вагітну жінку запитували: «Ми ж у тебе теж так у животі плавали?»
Анжела І.:
Донька завжди знала свою історію, я її третя мама.
Оксана Іванець:
Дітей брали досить маленькими. Правду про усиновлення можна було б не розповідати, але з багатьох причин свідомо розказували про факт потрапляння в родину спочатку як казку, а потім вже відповідно до віку.
Євгенія Сенцова:
У нас не було окремого моменту, старша пам’ятала дитбудинок, молодша просто завжди чула розмови про усиновлення. Для наших дітей бути прийомними — нормально.
Як змінилися стосунки в парі? Стали кращими, гіршими, все залишилося як було?
Юлія Баєва:
Покращилися. Усе поламалося з інших причин навесні 2014 року.
Марина Сноз:
Стосунки протягом життя змінюються, адже ми теж змінюємось. Головне — знати, що разом усе здолаєте.
Вадим Івко:
Однозначно зміцніли, стали кращими. І від спільного щастя від поповнення в родині, і від спільної «боротьби» з новоприбульцем за визначення ролей, прав і обов’язків у нашому маленькому соціумі.
Анжела І.:
Місяць по тому, як дитина переїхала до мене, ми разом познайомилися з хлопцем, який став нам чудовим батьком і чоловіком. Іноді думаю, що донька склеїла нас намертво.
Тетяна Б.:
Коли в нашій сімʼї зʼявилися перші діти, у нас абсолютно нічого не змінилося, навіть наш звичний режим життя. Хіба що у мене була певна ейфорія. А ось коли ми вдруге стали батьками, часу на дітей доводилось виділяти більше, а на нас менше. Хоча з іншого боку, саме завдяки дітям ми й почали вибудовувати свої взаємовідносини психологічно правильно та заповнювати прогалини.
Оксана Іванець:
Між нами з чоловіком стосунки не змінилися, а от старшій доньці було складно. Часто сварилися з нею. І мало уваги стала приділяти молодшому сину, через що дуже переживала.
Євгенія Сенцова:
Перші дівчата дуже зміцнили наші стосунки, тому що більшої кількості розмов, ніж на тлі всиновлення, у нас з чоловіком, здається, не було.
Якщо дитина каже «Ти мене свариш тому, що я не рідний» або «Ти мені не купляєш новий телефон, бо я прийомний», що відповідаєте?
Інна Гершун:
Не було такого жодного разу.
Юлія Баєва:
Жодного разу такого не було. Сподіваюся, мої були впевнені в мені.
Марина Сноз:
Мої діти не вважають себе прийомними. Є доньки, є син. Є батько, є мати. Є сімʼя, є велика родина. Як це не рідні?
Вадим Івко:
Такого взагалі не було, я не чув подібних дорікань на свою адресу. Діти знаходили купу приводів для пояснення причин моєї негативної реакції щодо їхньої поведінки, але ніколи не користувалися такими порівняннями.
Тетяна Б.:
У нас такого немає, принаймні до сьогодні не було. Усі свої відмови дітям стараємось аргументувати, привʼязуючись до їх вікової відповідності, поведінки та вчинків.
Оксана Іванець:
Поки таких випадків не було.
Анжела І.:
Донька ніколи так не говорить. Ніколи не згадує, що ми не біологічні родичі. Завжди каже, що очі в неї від тата, а волосся мамине.
Євгенія Сенцова:
Якось перепитала, чи справді дитині аж так погано, що вона хоче піти знов у дитбудинок. Вона зрозуміла, що таки не хоче, на цьому й зупинилися.
Коли з прийомною дитиною стає надзвичайно складно і приходять думки, що, можливо, не треба було брати, що допомагає вийти з цього стану та продовжувати бути разом?
Інна Гершун:
Мені все подобається в моєму житті. Вони, звісно, хворіли, не слухалися, були підлітками — нерви були. Думок про «не варто» не було.
Юлія Баєва:
Що, може, не варто було брати, думки були. Повернути дітей — не було.
Так, важко. Але йдеш і далі лупаєш ту скелю.
Марина Сноз:
Та вже 14 років про це думаю — от навіщо воно все мені? Причому двічі нащо. Жила б спокійно, подорожувала, медитувала, читала, вишивала, гуляла з собакою. Щодня складно, щодня важко. Але не проміняю своїх важких дітей на відпочинок.
Любов — то така надскладна штука… Хіба легко любити?
Вадим Івко:
Це — найважчі моменти. І вони трапляються. Дуже сильно допомагає підтримка дружини та інших дорослих членів родини. Допомагає також повернення подумки до тих часів, коли я був у стані прийняття рішення про усиновлення. Таким чином нагадую собі, що я до таких моментів готувався, чесно себе попереджав про це, тому не маю права тепер здаватися. А ще допомагає усвідомлення того, що в інших сім’ях таке теж було, і вони з цим впоралися — отже, і я зможу.
Тетяна Б.:
Усвідомлення того, що вони усі мої рідні, що ми одна сімʼя та мусимо боротися за неї.
Анжела І.:
Думки про те, що не треба було брати, не приходять ніколи. А складно завжди — і в 3 роки, і в 9, і особливо зараз, у підлітковому віці. Але ж хіба це важливо — біологічна дитина чи прийомна? Діти — це завжди (за рідкісними винятками) турботи та складнощі.
Оксана Іванець:
Думки виникають, і досить часто — не буду приховувати. Але це буває моментами й дедалі рідше. Тоді відправляємо дитину до партнера, а самі шукаємо розрядки. Я, як правило, йду до спортзалу. Повертаюся вже врівноваженою.
Євгенія Сенцова:
Це мій стан на перші пів року з кожною дитиною, але просто робиш те, що й раніше, живеш своє життя з новою кількістю дітей, і стан «а може, не варто було» проходить. Звикаєш до нового режиму, нових характерів та вимог.
Як позбутися конкуренції між рідними та прийомними дітьми?
Юлія Баєва:
Не знаю, бо саморобна донька була вже зовсім дорослою, коли лелека підвищеної вантажності приніс трьох молодших!
Марина Сноз:
А немає конкуренції. Кожен є особливим і неповторним. Кожна моя дитина впевнена у любові батьків до неї, немає за що змагатись.
Вадим Івко:
Проста відповідь — ставитися до всіх однаково. Не виділяючи ні тих, ні інших з будь-яких міркувань, бо діти це дуже чітко й швидко зчитають. Розумію: відповідь дещо примітивна, але у практичній реалізації саме вона працює.
Тетяна Б.:
Сприймати їх усіх як рідних і рівноправних. Старатися усім приділяти достатню для них кількість уваги.
Оксана Іванець:
Прийомна донька — з особливостями розвитку. Учиться у своєму темпі, відстає від брата в навчанні. Був період, коли вона його била. Знайшли вихід, коли почали її хвалити за успіхи в спорті. Вона знайшла свою нішу.
Євгенія Сенцова:
Не поділяти їх ані в похвалі, ані в покаранні. Я перший рік постійно питала в себе, «чи точно дала стільки ж, чи не дуже насварила, чи не відчула дитина себе гірше ніж кровна», мені допомагало.
Які у вас були страхи щодо здоров’я майбутньої дитини?
Інна Гершун:
Страхи були — що буде щось, з чим не зможу впоратися. На щастя, не виникло таких проблем.
Юлія Баєва:
Проблеми будемо розвʼязувати як виникатимуть.
Марина Сноз:
Страх за здоровʼя дитини — на все життя матері. Це природно. Це те, що допомогло вижити та еволюціонувати людству. Хіба хворіють тільки прийомні діти?
Вадим Івко:
Мене, мабуть, гальмували можливі проблеми з психічним здоров’ям дитини та випадки складної інвалідності. Але розумію, що цю інформацію не завжди можна отримати до прийняття рішення щодо всиновлення, тому кажу собі, що необхідно бути готовим до будь-якого подальшого розвитку ситуації.
Тетяна Б.:
Я, мабуть, страху не мала. Проте з чоловіком заздалегідь обговорювали важкі для нас діагнози та на що ми не наважилися б.
Анжела І.:
Гадаю, як у всіх. Особливо нічого не боялася, але розгрібаємо проблеми зі здоров’ям і досі. За цей час я дізналася про людину таке, що й в голову не прийшло б. Виявляється, постійні зуби виростають без емалі та вже зруйнованими, якщо під час вагітності приймати наркотики тетрациклінового ряду. Виявляється, під час вагітності закладається вся логопедія, а разом із нею й правопис! Тобто якщо під час читання ви змінюєте порядок літер усередині слова, пишете С, Р, И дзеркально, а в 15 років все ще ходите до логопеда, це проблеми з корінням у пренатальному періоді розвитку.
Оксана Іванець:
Проблеми зі здоровʼям «розрулили» в процесі. Більше переживаю за розлад привʼязаності. Боюся не впоратися в підлітковому віці.
Євгенія Сенцова:
Дуже боялася, що дитина не зможе ходити, не хотіла знизити нашу мобільність. Лякали численні операції чи смертельні хвороби. Але ми все одно обрали дітей за фото та вже не дуже цікавилися діагнозами.
Чи підтримуєте ви контакти з біологічними родичами дитини?
Інна Гершун:
Ні. Когось з «родичів» іноді бачу в соцмережах. Про когось нічого не знаю. З кимось, можливо, ще зустрінемось.
Юлія Баєва:
Ні. У перші роки до них ще приїжджала тітка з сусідньої, начебто братської, країни. Після 2014 року, з відомих причин, ні.
Марина Сноз:
Немає з ким. Зовсім. Не знаю — на жаль чи на щастя для дітей. З егоїстичних міркувань вважаю для себе щастям. Однією проблемою менше. Але все, що змогла знайти про біологічних батьків, зберігаю. Питань діти ще не ставили.
Вадим Івко:
Так, з деякими підтримуємо. Але винятково на запит дитини та за її ініціативи.
Анжела І.:
Ні. Дитина просила знайти — ми знайшли, все розповіли, після питань не було, а до цього кожен день у нас починався не зі слів «Добрий ранок!», а з питання: «Ти вже знайшла?»
Тетяна Б.:
Ні. Але певна інформація про них є і за бажанням діти зможуть з ними спілкуватися після повноліття.
Оксана Іванець:
Не підтримуємо.
Євгенія Сенцова:
Так, ми знаємо дві родини, з яких наші діти, підтримуємо контакт з бабусями та братами-сестрами. На жаль, про родичів однієї з дівчат поки що не знаємо майже нічого.
Що можна почитати, подивитися, відвідати, щоб бути підготовленим до всиновлення дитини?
Інна Гершун:
Краще за все — поспілкуватися з досвідченими усиновлювачами, почитати блоги. Список літератури дадуть на курсах.
Юлія Баєва:
Школу прийомних батьків обовʼязково відвідати.
Марина Сноз:
Я заздрю теперішнім кандидатам. Є стільки інформації, джерел, курсів, книжок. 15 років тому ми йшли темним лісом усиновлення з ліхтариком. Зараз маєте змогу крокувати через ліс проспектом з ілюмінацією. Лише забити в пошук — усиновлення. А щоб зняти рожеві окуляри — найчесніше про проблеми можна почитати на форумах прийомних батьків, на сторінках в інстаграмі.
Вадим Івко:
Коли ви починаєте фокусуватися на темі усиновлення конкретніше, інформація сама з’являється. Навіть там, де не очікуєш. Можливо, корисним було б спілкування із людьми, які вже мають досвід усиновлення.
Тетяна Б.:
Школа прийомних батьків (яка зараз є обовʼязковою на законодавчому рівні) розвіє багато міфів, познайомить з потенційними проблемними ситуаціями, які можуть чекати на прийомних батьків і дасть змогу подивитися під іншим кутом, переосмислити, переоцінити, усвідомити багато важливих моментів ще до того, як дитина зʼявиться у вас. Та й в інтернеті зараз купа інформації. Що більше потенційні батьки будуть знати до, то легшим буде процес налагодження відносин та привʼязаності.
Анжела І.:
Усе, що я читала, дивилася — не допомагає. Поки ви не станете прийомними батьками, ваші уявлення про усиновлення не збігатимуться з реальністю. Проте є спеціальні курси для майбутніх прийомних батьків — це корисно, раджу, там можуть перевернути ваші очікування з голови на ноги.
Оксана Іванець:
Раджу закінчити школу прийомних батьків і відверто, дуже відверто говорити з батьками, які вже взяли в родину дітей.
Євгенія Сенцова:
Мені подобалося читати блоги в інстаграмі та страшні історії на форумах усиновлювачів, дивитися документальні фільми про дитячі будинки. У всьому була частка правди та пояснення страхів. Але все це трохи знецінюється, коли ти живеш вже з дитиною, бо підготовленим на 100% бути неможливо.
На які питання варто собі чесно відповісти перед всиновленням?
Інна Гершун:
Чи готовий я віддавати? А «знижувати планку»? Чи готовий я змінювати своє життя?
Юлія Баєва:
Нащо тобі це? Щоб потішити своє самолюбство? Щоб зайняти вільний час? Щоб мімімішкать: «Бідні дітки, а я такий класний!!!» Щоб покращити своє фінансове становище? (На жаль, і таке трапляється!)
Дитину потрібно брати, коли не можеш не взяти. Усвідомлюючи, що з підводного човна в степах України ти вже нікуди не подінешся. Що терпець і бажання з умінням приймати скалічену морально та фізично маленьку людину — твоє все на довгі роки. Що окрім безумовного прийняття та любові, ти спроможний побудувати правильні взаємовідносини: бути справедливим, чесним, вимогливим, послідовним.
Марина Сноз:
На більшість питань психологів я й досі не відповім. Я й досі не знаю — навіщо це мені. Одна дитина вже 14 років вдома, інша — майже три.
Вадим Івко:
Для чого це ВАМ особисто. Я категорично проти тих випадків, коли рішення про усиновлення формується на ідеї «допомогти сирітці». На мою думку, такий спонукальний мотив може призвести до величезних складнощів у майбутньому спільному житті.
Тетяна Б.:
Чи готовий я пройти цей шлях до кінця, чи не дам «задню»?
Оксана Іванець:
Питання одне: нащо воно тобі потрібне?
Євгенія Сенцова:
Основні питання — хто зможе допомогти вам, з ким можна буде залишити дитину, з ким вийти на прогулянку? Як ви поновите свій ресурс? Які лікарі знадобляться і де їх шукати?
Анжела І.:
Запитань у мене було багато. Після кожного відвідування курсів для майбутніх батьків я приходила додому та подумки ставила багато запитань, робила крок уперед, назустріч своїй дитині, і два назад. Коли я була готова здатися, мене підтримував мій добрий друг, за що я йому й досі вдячна.
Усі люди різні. Комусь одне легко, а інше важко, і навпаки. Головне — треба ЗРОЗУМІТИ, чи зможеш ти, чи подужаєш, чи не зрадиш, не повернеш, не зупинишся. Головне — треба чітко усвідомлювати, що прийомне батьківство — це праця. Важка, нескінченна. І вона НАЗАВЖДИ.
Сподобалася стаття? Подякуй автору!
Читайте також: Стати батьками: 8 фактів про усиновлення під час війни;
Піраміда, вежа чи курган: який вигляд мають світові військові меморіали;
Книжки, пуфи та розваги: 5 улюблених бібліотек Києва;
Горілка, зрада, шаровари: 7 міфів про козаків та гетьмана Мазепу;
