Київські ключники: хто вони та що роблять під час війни

Ключники — народжений війною феномен. Люди, які поїхали з міста, передають ключі від свого житла довіреним особам. Вікенд розпитав експертку, ключників та ту, що користувалася послугою, про те, як це працює.

Алла Петренко-Лисак, соціологиня, доцентка факультету соціології КНУ імені Шевченка

— Рух сусідської, дружньої допомоги однозначно прекрасний і свідчить про гідність, благородство, відкритість душі містян. Поява таких низових явищ, не загітованих згори від влади чи провідними громадськими організаціями, — це вираження внутрішньої моральної сутності містян. Тут проявляється соціальна риса — вміння людей домовлятися, зайняти та зрозуміти іншу сторону. Бо тут дві історії. Перша — тих, хто виїхав, але в такому поспіху, що не подумав (або не хотів вірити), що це на тривалий термін, (і дозволив собі залишити тварин; не подумати про квіти й залишки харчів тощо), або тих, хто втікав з одним рюкзаком, а погода вже змінилася. І інший бік: ті, хто залишився попри страх і небезпеку, бо квіти, тваринки, немобільні рідні чи інші причини не їхати. Важливо, що люди знайшли між собою точку компромісу та змогли домовитися про взаємну підтримку без претензій на кшталт «А чого їхали та покинули песика? Совість є? А тепер шукаєте, хто його нагодує? Наче нам тут легко під сиренами та вибухами!»

Так, в цій історії два боки. Якось у мережі я натрапила на низку сатиричних відео в ТікТоці. Сюжети побудовані на дзвінках сусідам людей, які в перші дні виїхали та жаліються, що гуркіт хвиль/дверей/підборів нагадують звуки вибухів, але це не страх, а скоріш порівняльне враження «Ой! Уявляєш!». А потім йде цілий перелік прохань: полити квіти, погодувати та вигуляти песика чи котика, прибрати чи поклеїти скотч на вікна, вилити борщ чи викинути тухле м’ясо й таке інше по господарству. І поряд з тим — постійні здивування, що іноді сусідам не зручно виконувати їхні прохання, бо в Україні повітряна тривога чи розбомбили пів будинку чи дорогу. З точки зору соціальної науки поява подібних відео засвідчує те, що ситуація не одновимірна.

Тож мій погляд на це явище наступний: війна викриває справжню морально-етичну сутність людей — поодиноко та в сукупностях. Ми стаємо свідками відкритості, щирості, взаємодопомоги, підтримки попри власні незручності, негаразди та складнощі. Але водночас дізнаємося про цинізм, егоїзм, нахабство, відсутність емпатії та пронирливість (читай «хитродупість») окремих осіб.

Тетяна Гонченко

— Коли я востаннє виходила зі своєї квартири, навіть подумати не могла, що найближчі місяці не повернуся до неї. Був другий день війни, ми вперше бігли в укриття. У двох «тривожних наплічниках», зібраних напередодні, були речі, щоб якийсь час пересидіти у підвалі. Документи, енергетичні батончики, трохи води, різноманітні ліки, бинти, антисептики, пластирі — здається, я готувалася до того, що хтось буде пораненим. Але не готувалася до евакуації з міста — у наплічниках зовсім не було змінного одягу, навіть трусів і шкарпеток.

У підвалі було багато пилу та піску і під сотню людей — тісно та важко дихати. Моя дворічна донька стрибала, місила пил і намагалася тікати, а у новинах ми побачили фото напівзруйнованої збитою ракетою багатоповерхівки — на сусідній вулиці. Писали, що російські війська вже на Русанівці, а на Оболоні перестрілки. Тоді ми вирішили йти на вокзал і їхати аби куди з Києва, рятувати дитину. Чоловік на пʼять хвилин повернувся додому за ноутбуками, двома котами та дитячим візком, і через два дні ми опинилися в Тернополі.

Не можна сказати, що вдома лишилося багато незамінних речей. Гребінець, рушник, зубні щітки, мінімальний набір одягу та інші речі ми купили в перші дні у Тернополі. Дитячих іграшок нанесли місцеві, коли дізналися, що поруч живе дитина-переселенка.

Але спокою не давав славнозвісний «двотижневий борщ», який десь вдома вже перетворювався на біологічну зброю. Новий холодильник ми купили буквально за кілька місяців до війни — псувати його було справді шкода. Тож на третій тиждень ми наважилися відправити «Новою поштою» один із двох наших комплектів ключів подрузі, яка живе на сусідній вулиці. Чомусь раніше така ідея в голову не приходила — здавалося дивним, що під час війни взагалі працює пошта.

Першочергово попросили вилити борщ і викинути зіпсуті продукти. Запропонували забрати наші запаси котячого корму — подруга якраз допомагала тваринам. Пересилка речей ішла третім пунктом, якщо вже випала така нагода. Щодо довіри питань не було: ми з Аліною були взаємними «ключниками» ще задовго до війни, бо годували котів одна одної, поки інша була у відпустці.

Список потрібних речей вийшов з пʼятнадцяти пунктів. Здебільшого дитяче: кілька улюблених книжок Софії, улюблений халатик з вушками, улюблені черевики зі свинкою Пепою — з’ясувалося, що донька емоційно прив’язана до певних речей. У «дорослому» списку були дорожчі та практичні штуки: диктофон і мінікамера для роботи, електронна читалка, роутер, навушники, трохи взуття. Для мене стало відкриттям, що вдома не так і багато речей, без яких не можна обійтися, і які не так критично було б втратити. Але найголовніше, що приїхало до нас з цією посилкою — це навіть не самі речі, а дух дому, відчуття, що це приїхав шматочок мирного попереднього життя.

Звісно, можна було б попросити більше — одягу, дитячих книжок, навіть посуду. Але не хотілося напружувати подругу тягати речі, які можна купити на місці. У другу «ходку» попросили відправити дитячий самокат: коли потеплішало, донька страждала, коли дивилася, як гасають сусідські діти.

Зараз роль нашого «ключника» перейшла вже до іншої людини — друга, який також живе у нашому районі. Він відправив важливий документ, який ми забули, і мою весняну куртку — було зовсім незручно ходити в +10 у зимовому пуховику.

Зараз у Києві стало спокійніше, а нашу квартиру обстріли не зачепили. Тож я розриваюся між двома ідеями: з’їздити на день провідати дім і зібрати ще трохи весняних речей, чи трошечки перетерпіти та повертатися вже остаточно.

Аліна Шубська

— Навряд чи я прямо можу назвати себе ключницею. Я отримала ключі від друзів «Новою поштою», вони зараз із дитиною у Тернополі. А ще возила подругу-ключницю по кількох адресах як водійка й допомогла виносити речі, пакувати, приводити до ладу квартири.

Найчастіше просять переслати речі. Але мої друзі попросили вилити борщ. Ніхто не просив поливати квіти. Хто виїхав з дітьми, найбільше просив передати для малечі книжки та речі. Також просили якісь цифрові штуки: навушники, павербанки, читалки. Під час евакуації вони не здаються конче важливими, але в спокійному місці хочеться якихось комфортних технологічних речей.

Подруга попросила мене назбирати дитячих речей. Я залізаю до шафи й взагалі не розумію, що треба дитині, чи не мале щось, адже вони дуже швидко ростуть. Тож я дістала всі дитячі речі та зняла відео, щоб подруга обрала що треба.

Також діставала все з холодильника. Біозброю зливала в унітаз і мила посуд. Крупи та довговічні консерви лишала. Те, що проживе ще тиждень-місяць, брала собі за попередньою згодою хазяїв.

Деякі люди, які поїхали, не дуже розуміли ситуацію в Києві на момент, коли ще не вибили російські війська з області. Друг якось написав: «Щось довго йде посилка до вас, не заскочиш на Нову пошту перевірити, може прийшло?» А черги на відділеннях тоді були величезні.

Вже під кінець мого ключництва, у тих же улюблених друзів я мала забрати самокат і машинку для гоління обовʼязково з насадкою 0.3. У ванні перегоріла лампочка, самокат ніяк не складався, а в мене було ще кілька адрес розвезти ліки людям з інвалідністю та одяг на ТРО. І я так розізлилася: у нас тут така срака, а люди думають про самокат. Ще й сусід доколупався, що я запаркувалася на бордюрі, бо місць не було, а перти самокат на собі пів кілометра я не хотіла. Я була зла. Але потім подруга відправила відео дочки на цьому самокаті, яка їде і каже: «Дякую, Аліно». Довго ридала, мені було соромно, що я злилася на людей, що живуть мирним життям, і цей самокат став для мене символом спокою.

Інших ключників теж знаю, наприклад, читала на фейсбуці та возила Альону Лилу. Вона справжня ключниця, а чоловік її — оператор NLAW! Вона на самокаті возить усе це. Оце справжня геройка!

Альона Лила

— Я знайшла для себе назву — волонтер-ключник. Вже місяць допомагаю друзям, хто їхав швидко, а тепер їм щось потрібно з квартири. Я все збираю і відправляю в ті місця в Україні, де вони зараз влаштувалися. Я навіть писала про це пост-оголошення у себе в фейсбуці. Там було сказано, що я можу:

зібрати у вашій квартирі необхідні речі, ліки та документи, які ви забули та надіслати вам. Знайти щось для вас у Києві по можливості.
Годувати за необхідності тварин, але краще вже будувати маршрут, як ви заберете їх до себе, якщо раптом не забрали.
Полити квіти й допомогти вам ще чимось, якщо буде потрібно.

Пересуваюся самокатом, тому беруся заїхати лише в ті місця міста, куди можу дістатися без машини.

Після посту зверталися і друзі, і знайомі, і незнайомі люди, які вирішили мені довіритися.

Зазвичай просять полити квіти, викинути сміття, викинути їжу з холодильника, іноді звільнити морозилку, бо розуміють, що поїхали надовго. Вимкнути воду, газ, світло, теплу підлогу, всі комунікації. А також переслати особисті та дитячі речі, медикаменти, засоби догляду та інструменти для подальшої роботи.

Одна дівчина наприкінці лютого виїхала з орендованої квартири та залишила мʼясо не в холодильнику. Схоже, що в стресі вона зовсім забула про нього. На сороковий день жителі під’їзду викликали рятувальників, щоб вибити двері, бо через запах були впевнені, що там хтось помер. Якось знайшли контакти дівчини та через неї орендодавців. У квартиру заїжджала дезінфекція, щоб прибрати запах, потім зварювальники, щоб полагодити двері. Складна історія для всіх учасників. Орендодавці шоковані, дівчина не в собі, сусіди розлючені. Я з ключами просто була на зв’язку, щоб впустити необхідні служби.

Буває, відправляють ключі з-за кордону або з заходу України, щоб я зустрілася з водієм, який з різних регіонів привозить до Києва вимушених переселенців, і дала якісь речі для цих людей. Буває, заздалегідь знаходжу те, що їм може знадобитися. У мешканців Бородянки та Маріуполя не було нічого, усе купували я, господарі квартири, волонтери.

Так склалося, що нещодавно на благодійному аукціоні «Свій до свого» я придбала хенд-мейд підставку для ключів — ключницю, і нарешті всі ключі повісила туди, підписала, щоб не переплутати. Тепер я справжня ключниця.

Олександр Фурман

— Зараз під моєю «опікою» п’ять квартир. Спеціалізуюся на ліквідації інопланетних форм життя з холодильників і сміттярок. Поки що бойове поранення отримав лише раз, коли мені в обличчя з шаленим свистом пирскнув гниллю ківі. Одній подрузі допомагав із пересиланням і перезбиранням валізки з речами.

З особливих завдань: на мене чекає поливання величезної колекції орхідей, морально до цього готуюсь, бо займе це дві-три години. З умовно дивних: просили вимити й обробити невеличку купку секс-іграшок, моя близька подруга в ніч вторгнення мала play night, тож дуже хвилювалася, щоб іграшки вижили, бо вони коштують багацько грошей. Вона хотіла, щоб це зробив саме я, бо таке завдання не кожній людині довіриш! Я про них подбав.

Лана Роксі

— На четвертий чи пʼятий день війни закінчилися запаси шампанського, які поповнити в магазині було неможливо зі зрозумілих причин. На чергове «Як ти?» від друзів, які тимчасово облаштувалися під Тернополем, відповіла, що все б нічого, якби не ця неприємність. Посміялися разом — оце б і горя. Раптом друг каже: «А в нас дома шампанського повно. Я з тобою поділився б, але ключі ми вивезли з собою. А там же й квіти… Треба щось придумати!» За два дні нам передали ключі, і не одні. У пакеті були ключі ще від трьох квартир з детальними інструкціями, що і де треба зробити — це вже слізно просили друзі друзів.

Коли почалася повномасштабна війна, багато хто в таких темпах збирався та їхав, що й думки не з’явилося залишити комусь ключі від квартири. А вже потім дійшло, що квіти має хтось поливати та з холодильника недоїдений борщ треба вилити. Отак я й стала рятувальником холодильників. Запечена качка, «група з устриць та кав’яру» (люди річницю весілля напередодні війни святкували), холодець, «шуба», камамбер та інші сири в асортименті, тістечка, торти, про борщі та супи вже мовчу, фрукти, овочі — на вихід до смітника! Все, що вивільнилося з морозилки, закрутки, картоплю, моркву та інше — до консьєржки, вона роздасть кому треба. Полити квіти, позакривати вікна, повимикати електроприлади — і до наступної квартири.

Розповіла подрузі, та схопилася за голову: квартиранти виїхали — треба їхати перевіряти. А вони холодильник перед виїздом вимкнули, а продукти в ньому лишили, і так 10 днів. Люди були в стресі й не дуже розуміли, що та навіщо роблять.

Зараз люди згуртувалися та допомагають одне одному чим можуть, тому навіть якщо треба проїхати пів міста, щоб полити чиїсь квіти, це нормально.

Ну і я вже більше не ключниця: хтось повернувся сам, а у когось повернулись сусіди, тому свій пост я чесно передала в надійні руки.

Оксана Модієвська

— Я стала ключницею з четвертого дня повномасштабної війни. З перших же днів ми з чоловіком вирішили залишатися в Україні, хоча 24 лютого планували летіти на вікенд до Відня. Тому речі першої потреби вже були зібрані, і ми могли рано-вранці поїхати з міста, а потім одразу закордон до друзів або родичів. Проте я не наважилась виїхати, залишивши батьків, які живуть у славнозвісній Чорнобаївці, та родину чоловіка. Коли пройшли перші паніка та страх невідомості, ми себе опанували та взялися волонтерити.

Живемо у житловому комплексі на лівому березі, де дуже дружня громада. Поряд були блокпости ТРО, тож ми почувалися відносно безпечно. У нашому будинку з близько тисячі осіб залишилося десь 40. Тому ми взяли шефство над будинком. Всі ділилися з сусідами продуктами, засобами гігієни, дитячим харчуванням та підгузками, адже магазини та аптеки не працювали. Ми збирали списки необхідного серед сусідів, фасували та доставляли. Найчастіше це відбувалося вночі в комендантський час, але ми мали дозвіл охорони нашого ЖК. Проте бігати вночі під вибухами з мішками та коробками з продуктами доволі страшно.

За цією справою ми познайомилися з сімейною парою з дитиною з сусіднього підʼїзду. Два дні поспіль разом працювали у підвалі, а на третій день ця родина повідомила, що їде на захід України і залишає нам ключі від квартири, щоб ми поливали квіти та доглядали за папугами. Так почалася моя карʼєра ключниці.

Оскільки в чаті ЖК ми постійно повідомляли, о котрій годині роздаватимемо гуманітарку, то нас вже всі знали. Почали писати знайомі та незнайомі люди. Пропонували надіслати нам свої ключі, аби ми поливали їхні квіти, «перебрали холодильники» та викинули сміття. Ми з чоловіком погодилися. Невдовзі у нас на руках вже були ключі від трьох квартир. Викидали продукти та запліснявілі страви з холодильників, перебирали картоплю на балконах, адже вона проросла чи зогнила. З часом господарі квартир просили надіслати одяг та взуття, бо почало теплішати. За допомогою відеодзвінків ми збирали необхідні речі, пакували та відправляли Новою поштою. Потім у нас зʼявилися ключі від четвертої квартири. Господарі просили звільнити холодильник після від’їзду орендарів. Бо ті цього не зробили. Ми викинули всю біологічну зброю з холодильника та перекрили воду та опалення.

Потім зʼявилися ключі від пʼятої квартири та нове завдання — зібрати алкоголь і продукти, заздалегідь придбані для святкування дня народження власниці квартири. Все це надіслати в те місто, куди вона поїхала. Там була велика кількість пляшок, червона ікра, ковбаси, сири, консерви, шоколад тощо. Ми по-доброму з цього посміялися, адже це була дивна посилка для воєнного часу.

Ключі від шостої квартири в мене зʼявились зовсім нещодавно, вони їхали з Парижа від найближчої подруги. Вона у перші ж дні війни поїхала до мами, з собою мала документи та ноутбук. Тепер ми вирішили зібрати та надіслати їй речі. Разом із ключами подружка надіслала подарунок на мій день народження, що минув, шоколад для настрою та картаті сумки, відомі завдяки усіляким мемам.

Усі ключі досі у мене, адже ми раз на тиждень щось збираємо по квартирах і надсилаємо. Наприклад, чоловіки почали щось робити там, де зараз живуть, тому просять надіслати інструменти, дівчата потребують косметики та засобів гігієни, батькам потрібні медичні картки дітей. Ми вже навіть купальники, пляжні сумки та засоби для засмаги передавали, тому що з заходу України поїхали з дітками в закордонний табір до моря. Тож у нас вдома на ключниці велика кількість ключів зі стрічками, на яких написані імена власників, аби не забути де чиї.