Менеджерка сім’ї: як Дарина Брикайло виховує трьох дітей

Як справлятися, коли батько виїхав з країни, а ви з трьома дітьми залишилися? Чому «соло-мама» звучить краще, ніж «самотня» чи «мати-одиначка»? Дарина Брикайло розказала Вікенду свою історію.

— Чому ти проти визначення «самотня мама»? І як хочеш, щоб тебе називали?

— Для нас самотня мама — це мати-одиначка, звична конструкція. Мені більше до душі визначення «соло-мама», не пам’ятаю навіть, де я його почула, але сподобалося.

Бо так ти наче не відокремлена від когось, а береш відповідальність на себе і можеш все зробити самостійно.

— Свого часу ти пішла від чоловіка з трьома дітьми. Важко було наважитися?

— Я не йшла дуже довго, бо мала установку, що не зможу, не маю грошей. А ще за 16 років стосунків я дійшла думки, що нічого не варта, нічого не вмію. Перший час було дуже важко — фінансово, ресурсно, режимно.

Коли почалося повномасштабне вторгнення, ми разом з дітьми виїхали на захід країни. І вже там я чітко зрозуміла, що маю розраховувати винятково на себе: мій колишній чоловік виїхав за кордон, не залишивши нам ні копійки. Виїхав він, показавши на кордоні свідоцтва про народження наших трьох дітей, які були зі мною в Україні.

Я неймовірно вдячна друзям, які підтримали. Тоді я й зрозуміла, що ніколи не буду одна, бо діти, друзі, мама й брат завжди будуть моєю опорою. Батько дітей спочатку знаходився в Польщі, потім вісім місяців провів в Америці, зараз він в Україні, до настання блекаутів. Думаю, апелювати до його дорослості, партнерства, батьківства не має сенсу, бо це тільки забирає мій ресурс. А головне — якщо ми з дітьми змогли ті вісім місяців прожити при блекаутах, у скрутні часи, то впораємося й надалі. Так, ми суттєво переглянули свої потреби та забаганки. А ще я домоглася аліментів, тож тепер отримую цілих 10 673 гривень 50 копійок на трьох дітей.

— У тебе цікаве татуювання. Розкажи про нього.

— Так, у мене написи на руках. Я зробила їх в один день, але різним шрифтом, щоб спочатку читалося «Я є», а потім «Вільна».

— Чому все-таки ти пішла?

— Це були мої перші романтичні стосунки. І починалися вони доволі красиво. Красиво — це ж не обов’язково про букети та діаманти. Скоріше про те, що людина може закривати твою потребу в чомусь. Отримуєш це необхідне, а потім у тебе його різко забирають. І щоб знову мати це, доведеться чогось досягати, щось доводити, з чимось болючим миритися.

У такій грі неможливо виграти, але ти вже на гачку. Тоді й починається: Ти ніхто. Ти нічого без мене не можеш. У тебе нічого не виходить.

А людина для тебе вже заміняє весь світ. Ти віриш в усе, що вона тобі скаже. Ти готова переступати через себе, аби тільки догодити.

Як не дивно, допомогла мені історія з раком. Я пройшла через складне лікування, багато писала про це. Тоді набула певної публічності й трохи відійшла від впливу чоловіка.

Цікаво, що сторонні люди часто намагалися виправдати його: казали, що він просто злякався моєї хвороби, мого діагнозу. І от я, яка прийшла через хворобу і страх померти, мала зрозуміти страхи свого чоловіка.

— Чи завжди треба йти? Чи все-таки спробувати поговорити, віднайти зв’язок, наважитися на парну терапію?

— Якось психолог сказав мені таку фразу: «Ти довго-довго носиш тісне взуття, яке тобі натирає. Але ти терпиш і чекаєш, може воно розтягнеться по нозі. І от коли вже бачиш мозолі й кров, кажеш собі, що мучитися досить».

— Як по-твоєму вплине війна та вимушена жіноча еміграція на стосунки в родинах?

— Коли зараз жінки опиняються окремо від чоловіків, часто вони бачать іншу реальність. Бо поки живеш з чоловіком, то по ньому звіряєш ставлення до багатьох речей. Він каже, що все нормально. Ти погоджуєшся: дійсно нормально. А варто тобі відійти на певну відстань, починаєш помічати, що було не так, неправильно. Вимушена еміграція дала жінкам відстань і паузу. Іноді разом з ними приходить і прозріння.

Звісно, буває інакше. Ти розумієш, що щось не так у стосунках, починаєш ставити собі питання. Але не розриваєш те, що між вами є. Тут можуть допомогти відверті розмови з партнером і психолог. Але за умови, що партнер тебе чує.

— Як ти відповідаєш на звинувачення, коли кажуть: «Навіщо ти продовжувала з ним жити і народжувала від нього»?

— Це питання чую постійно: чому я не йшла. Я страшенно боялася осуду, розповідала, що щаслива. Зі сторони ми виглядали нормальною родиною. Потім я боролася за стосунки, це була важка для мене боротьба. Була й парна терапія, були психолог, психіатр, медикаменти.

У той час я мусила пройти через важке випробування — рак. До того я всі роки завжди розказувала іншим, як чоловік мене підтримує. Бо мені насправді цього хотілося. Мені видалили молочну залозу, а потім яєчники. Від чоловіка я почула звинувачення: навіщо погодилася на видалення. Досі пам’ятаю, як ридала та не могла повірити.

І все одно піти було страшно. Бо ти постійно думаєш, кому ти там потрібна, боїшся, що доведеться повернутися назад. Тому моє тату — про те, що я нарешті вільна від страху й осуду. Але важливо, що моя історія також про те, як щиро я кохала, і мої діти народжені в коханні.

Раніше про мене казали: «Це Дарина, мати трьох дітей». І мене це страшенно обурювало. Я думала: невже в мене немає інших характеристик? А зараз це моя найвища оцінка. Те, чим я дійсно хочу займатися — бути мамою. Мої діти — це три різних роботи, три окремі проєкти, три людини, яких я створила та виховую! Це ж класно!

Я називаю себе менеджеркою нашої сім’ї. Зазвичай встаю рано, даю собі хвилин 30 полежати в ліжку та помоніторити новини, проскролити стрічки соціальних мереж. Далі готую сніданок, ставлю прання, мию посуд і працюю. Після обіду час для гуртків або час з дітьми. Ввечері знову робота, а потім вже серіальчик і в’язання. Це найбільш звичайний графік, хоча звісно буває і інакше. Вихідні схожі, тільки додаються ще футбольні ігри Маркіяна. А ще у вихідні більше прибирання.

— Коли ти заснувала свій проєкт з вʼязанням? Розкажи про нього.

— Це крафтовий магазин вʼязаних речей «Мамині порічки». Там я продаю речі, які сплела сама: шапки, шкарпетки, светри, торбинки. Це соціальне підприємство — 30% від прибутку йде на діяльність важливих ініціатив. Я почала в’язати 14 років тому, коли народилася моя перша донька. А тепер цей магазинчик — справа нас чотирьох, адже кожен щось робить руками. В’язання — це моя медитація, воно заспокоює, дає можливість зібрати думки та віднайти головне. Я бачу результат, який приносить задоволення не лише мені. Ну і я ж мама, мені головне щоб всі були не голодні і в шапках.

— Чи є шанс на особисте життя у жінки, яка сама виховує трьох дітей? Чи дозволяєш ти собі це?

— Ми чесні з дітьми, вони знають, що мені це необхідно. Я хочу кохати й бути коханою. Коли йду на побачення, діти про це знають. Якщо знайомлюся з чоловіками, то одразу кажу про дітей. Звісно, мій графік підлаштований під режим дітей, я не можу зірватися та поїхати в несподівану романтичну подорож. Навіть побачення я призначаю так, що не залишати дітей ввечері самих більш ніж на пару годин.

Ми проговорили їхні страхи, і вони знають, що я зможу бути лише з таким чоловіком, який прийматиме їх, знайде з ними спільну мову. Діти знають, що вони завжди будуть для мене на першому місці.

— Не можу не спитати: чому ти не забрала дітей і не поїхала, як зробили кілька мільйонів українських жінок?

— У мене була робота, яка нас на той момент годувала. І я люблю свою країну. Завжди знала, що моїм дітям тут краще. І мені теж.

Від Вікенду: Дарина та її діти вирішили взяти в родину дитину-сироту. Тепер вони проходять необхідну підготовку перед цим відповідальним кроком.