Фото з фейсбук-сторінки медичного добровольчого батальйону Госпітальєри/Aleksandr Volchanskiy
Стекти кров’ю можна наодинці та серед натовпу. Рятувати себе треба вміти на передовій та в мирному місті. Парамедикиня Аліса Шрамко розповіла Вікенду, чому слід навчитися українцям на фронті та в тилу.
У звичайному житті Аліса — педагог і музейниця. Вона мама двох прекрасних доньок, молодша народилася під час повномасштабної війни. А ще Шрамко — парамедикиня та госпітальєрка.
— Ми готувалися, хоча, звісно, не знали конкретної дати. Як і всі, прокинулася від вибухів. Спочатку навіть подумала, що це ПТСР, а вибухнув звичайний побутовий газ. Набрала побратимів, спитала й почула: «Це воно».
До повномасштабного вторгнення я брала відпустки на своїй основній роботі та їздила на фронт. Зараз розуміла, що вагітною та з малою дитиною користі в Києві не принесу. Зібралися з донькою дуже швидко. Виїхали за десять хвилин після першого вибуху з медичним рюкзаком і комплектом речей. У пункті призначення (село Фастівського району на Київщині) за пару днів розібралася, хто за що відповідає, та стала організовувати на місці медичну службу.
Парамедицина — це надання допомоги на домедичному етапі, долікарняна допомога. Парамедиками можуть бути як люди з медичною освітою, так і без неї.
Госпітальєри — медичний батальйон Української Добровольчої Армії, що виник 7 липня 2014 року завдяки Яні Зінкевич, яка спочатку самостійно вивозила поранених, а потім організувала відповідну службу.
Точну кількість чинних госпітальєрів мені назвати складно, це кількасот добровольців. Кожен приділяє справі стільки часу, скільки може собі дозволити. Це неправда, що в нас переважно жінки. Умовний розподіл — 50 на 50. Може тому, що наш командир — жінка, склався такий стереотип.
Хтось із наших йде на службу в лави ЗСУ, і це нормально. Інші воліють залишатися незалежними. При всій повазі до ЗСУ є певні бюрократичні нюанси, через які буває важко виконувати свою роботу. Ми співпрацюємо зі збройними силами, але, на щастя, не маємо заповнювати журнали обліку журналів.
Шлях госпітальєра доволі довгий, він починається з базового вишколу, на якому отримуєш перші знання з домедичної допомоги. Записатися може кожен охочий. Такий вишкіл займає сім днів, після того вже можна набувати спеціальних додаткових знань на різних курсах.
Якості, необхідні госпітальєру:
- стресостійкість;
- вміння працювати в команді;
- внутрішня незламність;
- бажання жити заради кожного життя.
Повірте, ні за які гроші людина не захоче лізти на мінне поле, щоб витягти потерпілого. А ми можемо.
Чи потрібні госпітальєри в мирному житті? Складно відповісти. Але я не знаю жодного з наших, хто ходив би містом без аптечки. Ми готові надати допомогу завжди, де б не опинилися. Я теж неодноразово робила таке дорогою на роботу чи під час прогулянок. Бо це стиль життя та переконання, а не робота, на яку заступаєш за графіком.
Одна з основних причин смертей поранених з 2014 року — це критична кровотеча. Зараз військові навчаються, як реагувати в таких ситуаціях та користуватися засобами зупинки кровотечі. Тож тепер ми поступово переходимо з першого рівня — зупинка критичної кровотечі — до опанування наступних. Вважаю, це наше велике досягнення за минулі роки. Звісно, досі існує чимала кількість людей, які не знають, що таке джгут і турнікет, як їх накладати. Але робота з інформування та навчання триває.
Серед місій госпітальєрів на фронті та в цивільному житті — ділитися знаннями. Змушуємо бійців у вільний час не гаяти кілька хвилин на перекур, а дістати аптечку, перевірити її вміст, розібратися, чим вони вміють користуватися, пройти певні тренування.
Проблема неякісних турнікетів існує. Відповідно з 24 лютого 2022 року ведеться велика роз’яснювальна робота, переважно з волонтерами. Бо спочатку дешеві турнікети поступали до країни мільйонами. Говоримо з бійцями, просимо перевіряти вміст аптечок і заміняти турнікети на якісні.
На мою думку, наша армія за рівнем умінь і навичок уже стала однією з найкращих у світі. В офіційних міжнародних рейтингах ЗСУ суттєво піднялися. Ніякого порівняння з 2014 роком, голими-босими сонечками. Усе це результати поступової планомірної роботи, результатами якої не можна не пишатися.
Так, у 2022 році військові впоралися б без волонтерів, але наскільки легко це було б? Волонтерський рух є невіддільною частиною України. Українці схильні допомагати один одному, готові віддати останнє на допомогу. Звісно, не всі, але велика кількість населення.
Якщо у країні хоча б 20% населення вміють надавати домедичну допомогу, то смертність від критичних випадків зменшується на 80%. На жаль, до 2022 року лише 3% українців мали навички домедичної допомоги. Тому треба вчитися. Мінімальний набір знань, потрібний зараз кожному, — це так званий протокол BLS (Basic Life Support — елементарне підтримання життя).
І мова не тільки про війну. Травми трапляються й при ДТП, і в побуті. Тому до знань протоколу BLS я б радила додати ще знання домедичної допомоги при травмах: опіки, переломи тощо.
Натисніть на фото, щоб збільшити
У січні минулого року я активно проводила навчання. Тоді сталося два випадки, які просто вразили. У першому підліток перелазив через паркан і пошкодив стегно. Швидка намагалася доїхати, а навколо стояла юрба людей і 40 хвилин дивилася, як хлопець стікає кров’ю. Він загинув, поки приїхали лікарі. А якби хоч хтось із того натовпу додумався притиснути рану рукою, хлопець жив би.
На тому ж тижні з’явилася новина про чоловіка, який впустив трилітрову банку з огірками. Він порізався та стік кров’ю у себе вдома. Як бачимо, такі ситуації не пов’язані з війною, вони можуть статися з кожним з нас щодня. Тому ці знання потрібні завжди.
Мінімальний тренінг із домедичної допомоги має за протоколом вісім годин навчання. Якщо хтось обіцяє за ці вісім годин навчити всього від мінної безпеки, тактики стрільби, розбору-збору зброї до домедичної допомоги, це точно неякісне навчання. Буває, питають: «Нас сорок людей. Можеш зробити з нас парамедиків за годину?». Ні, навіть братися не буду. Бо це неможливо.
І до повномасштабного вторгнення, і зараз мені допомагає триматися бажання бути корисною. Коли опускаються руки, знаю, що треба взятися за якийсь масштабний і майже не можливий для виконання проєкт. Тоді мобілізую ресурси й роблю це.
Медичний батальйон Госпітальєри не отримує державного фінансування та існує винятково за рахунок благодійних внесків небайдужих. Реквізити для допомоги Госпітальєрам можна знайти на сайті.
Читайте також: Дістануть кожного: як воює та рятує екіпаж «Бродяги-2»;
Про війну та під час війни: 10 дитячих книжок, написаних після 24 лютого;
Як підтримати тих, кому важко: 10 простих правил;
Складні задачі військових. Як не припускатися помилок;
Змусь Пушкіна працювати. Що робити з писаниною російських авторів.
