У касці та з камерою. Як киянка знімає війну

Як працюють воєнні фотокори та оператори? Хто видає їм каски та броніки? Чому важлива цензура та як може нашкодити фото? Як зустрічають військові та про що говорять? Ольга Сошенко розповіла Вікенду, чому знімає війну.

— Я мріяла стати фотографом-документалістом. Знімати історію — для мене це найкрутіша робота у світі. Але спочатку потрібно отримати акредитацію від Міністерства оборони та посвідчення, що ти військкор, представник медіа. Зазвичай роботодавець (медіа, в якому ти працюєш) подає заявку та оформлює документи для своїх працівників. Коли отримав акредитацію, можеш звертатися до потрібної бригади й домовлятися про знімання.

Щоб їздити до військових, треба пройти певні тренінги, навички першої домедичної допомоги обов’язкові. Я кожні пів року проходжу такі тренінги та поновлюю знання. Це необхідність: раптом що, а ти навіть турнікет не можеш собі затягнути.

Я працюю в касці та бронежилеті, їх надають роботодавці. Медіа також забезпечують своїх кореспондентів аптечками.

Усю нашу роботу ми маємо погоджувати, проходити ледь не по вісім різних інстанцій, починаючи з пресофіцера бригади й далі. Але в місця, де йдуть активні бої, журналістів не пускають.

Уперше я поїхала знімати війну у вересні 2022-го року. Тоді я працювала як фотографка-фрілансерка з естонським журналістом, який готував репортаж. Він визначився з героями й сам домовлявся з керівництвом відповідних підрозділів. Моя робота була простою — знімати. Потім був Ізюм за два тижні після звільнення. У Харкові я знімала на Салтівці. Тоді моїми героями були не військові, а мешканці міста. Потім — Миколаїв, Херсонщина, Донеччина.

Коли приїздиш знімати на позиції, зустрічають привітно. Хлопці страшенно потребують спілкування. Я говорю не про медійних військових, які постійно в центрі уваги та втомилися від того, що їх смикають з усіх боків. Я про звичайних бійців, яким уваги майже не дістається. От вони точно радіють, коли ми приїжджаємо.

Буває, військові відмовляються зніматися чи говорити на камеру, навіть якщо є всі необхідні дозволи командирів. Можливо, в когось рідні на окупованих територіях. Якось відмовився від інтерв’ю хлопець, що тільки-но вийшов з Авдіївки. Такий знервований, втомлений, йому було важко й точно не до нас. Їх можна зрозуміти. Але зазвичай нас приймають дуже добре. Може мені так щастило, але ніколи не стикалась з роздратуванням чи агресією. А знімали під Озарянівкою (Бахмутський район), то один військовий дуже хотів почитати нам свої вірші й радів, що це вдалося. І його побратими із задоволенням розповідали про службу, родини та дітей. Не хотіли нас відпускати.

Зараз я змінила фотоапарат на відеокамеру та більше працюю як операторка в гарячих точках біля фронту. Але в душі я фотограф, тому коли є час лише на зйомку відео й немає можливості робити фото, мені це трохи болить. Якби довелось обирати, я все ж таки вибрала б фотографію.

Ніколи військові, до яких ми їдемо, не просили щось їм привезти. Привезеш якісь смаколики, то вони, звісно, вдячні, а часто буває, що вони ще нас пригощають (я зараз працюю з напарницею журналісткою). Завжди нас годують, буває, роблять якісь подаруночки. Це можуть бути гільзи, уламки ракет, маленька іграшка або ще якась пам’ятна дрібничка.

Так, всі страшенно втомлені, говорять, що в країні, мабуть, забули про війну, їм болить від нестачі уваги та підтримки, що немає ротації чи заміни для них. Але найбільше бояться, що про них всі забули. Хлопці кажуть, що не почуваються в мирному житті своїми, що люди часто відводять погляди від військових.

Навіть я живу наче між двох світів. Їду туди й бачу хлопців, які їздять на нуль. Дівчат-парамедиків, які рятують життя. То один світ. А повертаюся сюди й бачу зовсім інший. І дійсно формується відчуття, що це два абсолютно різних світи. Важко перемкнутися, коли повертаюся. А військовим ще важче прийняти мирне життя після фронту. Мені необхідно мінімум три дні, щоб перемикнутися, якась певна адаптація. Я два тижні проводжу в Києві, а два тижні працюю там.

Захоплююся парамедиками, в стабах наче у своїй стихії. Стаби — це такі пункти, куди доставляють поранених з нуля, там їхній стан стабілізують, а тоді вже відправляють до лікарень. В якийсь час у стабі 93-ої бригади на бахмутському напрямку кожні 10-15 хвилин поступали по декілька хлопців. Я нормально трималася, знімала. Злякав випадок, коли привезли пораненого, а він у такому стані, що не розуміє, де опинився, вважав, що він досі в окопі, навіть не знімав шолому.

А ще було, привезли важкого трьохсотого, а він говорить:

— Це мене командир зурочив. Сказав нам: «Їдьте, хлопці. Але дивіться мені, не зажмуртеся».

Це в них такий чорний військовий гумор. Лікарі йому заперечують: «Чого зурочив, ти ж живий». Виявилося, в тому бою побратим загинув.

Робота парамедиків та лікарів — рятувати життя, і це одна з найкрутіших справ у житті. Медики дуже сильно підтримують хлопців. Згадайте початок 2022 року, коли всі ставилися один до одного з теплом та повагою. От лікарі на фронті так ставляться до поранених і зараз. Є ця взаємодопомога, згуртованість, загальна справа. А дівчата та хлопці, які працюють в медеваках, — просто титани. Саме вони доставляють поранених бійців з нуля до стабу. Вразила дівчинка-парамедикиня. Їй років 20, може 23. Молода, красива. І вона працює на медеваку, виїжджає, рятує. Коли ти бачиш таких людей, в тобі самій щось змінюється.

Вразило, що за весь час інтерв’ю з хлопцями, жоден не сказав, що боїться смерті. Певно тому, що кожен уже багато разів прощався з життям. Чого дійсно бояться — це втрачати побратимів. Це найболючіша тема.

Я добре знаю правила: не можна знімати локації, будинки, не можна знімати нічого, що може видати місцевість. Навіть якщо там якесь яскраве дерево, то на відео та фото це блюриться. Навіть якщо ти просто зробила селфі, то спочатку треба показати й отримати дозвіл, а тоді вже можна публікувати. Це правильно, так і має бути. Бо якщо не подумавши виставиш фотку та здаси цим позицію, як потім жити? А я хочу жити зі спокійною совістю. Тому коли приїжджаю на місце, обов’язково питаю, що можна, чого не можна, уточнюю якісь моменти.

Вражають хлопці 18-19 років, їхній спокій і внутрішній стрижень, міць, сила. Вчуся в цих людей. Звісно, вони теж бояться, неможливо не боятися, але вони контролюють цей страх. І цьому теж у них можна повчитися. Неймовірні люди зустрічаються. Забороняю собі там плакати, показувати страх. Буває їдеш на нуль на позиції піхоти, то дуже страшно. Але дивлюся на хлопців. Вони спокійні, підказують, що десь далеко прилетіло. Зазвичай прошу розповідати, де яка зброя стріляє, де вихід, де прильот. Уже більш-менш розбираюсь, щоб не лякатися зайвий раз.

Буває накриє та думаю: «Я туди не піду». Але нічого. 5-7 хвилин глибоких вдихів-видихів, нагадую собі, для чого я приїхала. І ще працює адреналін. Паніка та відхіднячки вже вдома. Але коли знімаєш піхоту перед виходом туди, як вони налаштовуються, то розумієш, що знімаєш історію та людей, які її роблять.