Дістануть кожного: як воює та рятує екіпаж «Бродяги-2»

Чому авто медиків отримало ім’я та незвичну репутацію в бригаді? Як готуватися до війська та що чекає на військових взимку? Київський медик Олександр Циганенко розповів Вікенду, як шукають та евакуюють поранених бійців.

— Ранок 24 лютого я зустрів на прогулянці зі своїми трьома собаками коргі. Тоді й почув вибухи. Одразу зрозумів, що це війна, бо мав досвід 2014 року. Але до останнього не вірив, що реально у 21 столітті завдавати ракетних ударів по столиці однієї з держав в центрі Європи. Я вірив у цивілізацію, можливість домовитися, вплинути всім світом на одного агресора. Зараз визнаю свою помилку.

У 2014 році сам пішов до військкомату. Зараз мене викликали 25 лютого. Прийшов, сказали чекати. Мобілізували 9 березня. 10 березня я прибув до частини. Так я потрапив в ЗСУ. Воюю в четвертій окремій танковій бригаді. Моя посада називається «начальник медичної евакуації». По суті я відповідаю за медичну евакуацію з поля бою поранених з усіх підрозділів бригади. Організовую екіпажі, які будуть виконувати завдання, розробляю точки евакуації, сам беру участь в евакуації.

Люди в бригаді абсолютно різні. Є мешканці заходу країни, Києва, Кривого Рогу, Черкащини, інших місцевостей. Більшість з них не мають бойового досвіду. До початку повномасштабного вторгнення вони жили звичайним цивільним життям і не ховалися від повісток. Вік від 20 до 59 років.

Звичайно, їхні очікування від війни не збіглися з реальністю. Отримали вони щось зовсім інше. Легко уявляти війну по фільмах чи книгах. А коли непідготована людина потрапляє в стресові умови — це зовсім інше.

Коли я пішов, мав вже бронежилет, зимову форму, берці, рюкзак, спальник, навіть посуд. Не вистачало лише зброї, і я міг би одразу вступити в бій. Більшість людей прийшли в очікуванні, що їм все видадуть. Дійсно, видали. Але на це знадобився певний час, бо коли мобілізують одразу велику кількість людей, всього на всіх не вистачає. Навряд чи хтось був готовий мобілізувати кілька сотень тисяч людей.

«Бродяга» — це мій перший екіпаж, в якому були я, Льоша та Саша. Мій перший позивний був Колдун. Пояснювали, що в мене не дуже добра карма. І зараз в медичних екіпажах бригади кажуть, що як тільки я кудись їду, то обов’язково потрапляю в якусь дупу: то під артилерійський обстріл, то під ракетний.

Ще на початку наш водій Олексій взяв собі позивний Бродяга. У першому бою, де ми брали участь, Льошу привалило уламками будинку, по якому ворог завдав ракетний удар. Тоді загинуло багато людей, а йому пощастило. Ми з іншим медиком кинулися розбирати завали, передали по рації, що потрібна допомога. Обстріл продовжувався, по нас били реактивними системами «Град», потім додалася артилерія, але ми працювали й змогли врятувати багатьох людей. Хоча мене тоді поранило, ми не зупинилися, поки не зробили все необхідне. За той бій мене нагородили орденом «За мужність» третього ступеня.

Наше медичне авто також привалило уламками в тому бою, йому пробило колеса, пошкодило мотор. Але попри це він залишився на ходу та допоміг вивезти поранених з поля бою. Тоді на честь Олексія ми й назвали наш автомобіль «Бродягою», тобто такий, що живе сам по собі, виплутується з небезпек, виживає в найстрашніших ситуаціях. А наш водій Льоша тоді випав з роботи на два місяці через поранення.

Спеціалісти-подологи, мої колеги по мирному життю, дізналися, що «Бродяга» постраждав в бою, і оголосили збір грошей на інше авто. Необхідну суму вдалося зібрати, авто придбали. Питання про ім’я не стояло, назвали «Бродягою-2». Для нас важливо було зберегти ім’я, бо всі в бригаді знають, що екіпаж з цим іменем ніколи не покине поранених та вбитих, дістане з будь-якої точки.

Військові часто дають імена своїм бойовим машинам, транспортним засобам. Бо транспорт для нас є не тільки технікою, це як ще один побратим. Коли тобі треба вести вогонь чи виходити з поля бою, він не має підвести.

Якщо зламається навіть копійчана деталь, ми всі можемо втратити життя. Тому ми не економимо на своєму транспорті, вкладаємо душі, гроші, сили в ці машини. Тоді вони не підведуть, а вивезуть навіть в ті моменти, коли ти думаєш: «Усе, тут ніяка техніка не справиться».

Іноді вони приймають на себе осколки, які, скоріш за все, мали потрапити в нас. Так прийняла їх на себе наша друга машина «Бродяга-2». Перший «Бродяга» пішов на ремонт, хоча майже ніхто вже не вірив, що його можна відродити. Але волонтери допомогли нам грошима, а водій Микола, який зараз зі мною їздить, відновив авто. Так, воно все одно ламається, бо машини у нас старенькі. Але їздить, рятує життя. Так що «Бродяга» знову на службі.

Необхідні бойовому медику речі — це сумка бойового медика, радіостанція та планшет. Шукати поранених десь у лісопосадці чи біля будинку важко. Під час бою навіть знаходячись у 20 метрах від пораненого, можна його не побачити. Тим більше людина може бути без свідомості. Тому й потрібні планшети. На них встановлена спеціальна програма «Кропива», за її допомоги ми отримуємо чіткі координати, де саме знаходиться поранений. Для цього ми також маємо дрони, які підіймаємо, щоб подивитися, як підійти до пораненого. Тоді формуємо шлях і розбираємося, вийде під’їхати туди на авто чи доведеться виносити на ношах.

Не менш важлива для бойового медика якісна форма, оскільки маєш багато швидко пересуватися та справлятися з навантаженнями. Один з основних моментів, на які треба звертати увагу всім військовим, — це гарні берці.

Наступна важлива для нас річ — ноші. Ми маємо американські медичні ноші. Вони складаються в невеличкий рюкзачок. Дістався до пораненого, розклав ноші й використовуєш їх. Носилки радянських часів великі та незручні. Їх навіть донести до пораненого важко.

Евакуємо будь-яких поранених, неважливо, військові це чи цивільні. Цивільні звертаються часто. У зоні бойових дій не працюють громадські служби порятунку, там є лише ми. Оскільки ми штурмували свого часу Сіверський Донець, то доводилося евакуювати й по воді. Зазвичай є човен, на який перший медичний екіпаж вкладає пораненого, по спеціальному тросу перетягають човен на іншу сторону річки, де його зустрічає другий екіпаж.

Звісно, зручніше за все, коли є можливість під’їхати машиною й одразу забрати пораненого. Але так буває нечасто. В останніх боях доводилося нести поранених по 5-6 кілометрів до річки, потім переправляти, і тільки тоді його могла забрати наша машина. Нести поранених важко. Якщо боєць важить десь 90 кіло, то вдвох пронести його ті 5-6 кілометрів майже неможливо. Бігти доводить не по рівному асфальту, а через якісь хащі та доріжки, прокладені саперами. Тоді знаєш, що там мін нема. А охочих зійти з доріжки не знайдеться, бо можна підірватися на міні. Тому зазвичай пораненого на ношах евакують хоча б чотири людини, вони час від часу змінюються.

Ситуації бувають різні. Якось ми стояли в селі. А зазвичай люди, коли їдуть з таких сіл, випускають свиней, кіз, корів. Наші медики побачили пораненого коня. Серед бійців чимало людей з сіл, які вміють вправлятися зі свійськими тваринами. Завдяки допомозі бійців ми змогли надати допомогу тварині: вийняли осколок, зашили рану. Загалом домашні тварини тягнуться до людей, їм важко виживати в таких умовах.

Бійці нашої бригади повністю забезпечені індивідуальними аптечками. Нам їх надали волонтери, а зараз вже ними забезпечує й ЗСУ. Зараз проблема лише в тому, що не всі в кризовій ситуації готові аптечкою скористатися. У теорії всі навчені, але коли бійця поранили, він не завжди може згадати, що та як накласти. Знеболювальні препарати в аптечках відсутні, вони є лише у бойових медиків.

До війни взимку ми готові. Маємо теплі речі, буржуйки. На жаль, обмороження взимку будуть, бо сиро та холодно. Сподіваюся, ми з цим впораємося. Головне, що ми завжди рекомендуємо: якщо намокли ноги та немає можливості змінити взуття, тоді вдягаємо сухі шкарпетки та звичайні пакетики на ноги. І так ходимо з сухими ногами в мокрих черевиках. Це давній лайфхак, бо в зоні бойових дій, в окопі, погребі чи бліндажі нема можливості сушити взуття. А якщо навіть висушив, то вже за 10 хвилин берці знову мокрі. Своїм солдатам також раджу: якщо є можливість зняти шкарпетки та дати відпочити ногам, обов’язково зробіть це.

Мої побажання хлопцям у тилу:

Готуйтеся. Думаю, війна буде довгою, шанс потрапити на фронт у кожного.
Купіть берці, форму і розносіть все. Розношені берці та форма набагато зручніші нових.
Подбайте про посуд (тарілка, ложка, кружка) та рюкзак. Такі речі видають, але краще мати своє.
Ну і не забувайте про спорт, бо я коли потрапив, побачив, що моєї підготовки трохи не вистачає. Хоча ходив у спортзал та займався рукопашним боєм. Але що треба буде бігти 10-12 кілометрів з повною бойовою викладкою, не думав у мирному житті.