Капітан Немо: як хлопець з Дарниці воює на передовій

^{Фото: Генеральний штаб ЗСУ}

Як айтівці, лісники та інші мешканці Дарниці воюють на передовій? Які речі полегшують їхнє життя? Коли ти сам собі волонтер? Боєць із позивним Немо розповів Вікенду, чому заздрить цивільним та чого від них очікує.

— Ти — один із тих, хто готувався до війни. Як це робив?

— Я з 2020 року на контракті резервіста ТрО. Від військкомату їздили раз на два місяці на стрільби та час від часу відвідував теоретичні заняття, які для нас влаштовували.

З осені 2021-го почав займатись з групою активістів щосуботи. З цими ж людьми рано-вранці 24 лютого ми прийшли в центр комплектування. І зараз ми з ними служимо в одному підрозділі.

— Підготовка допомогла чи довелося всьому вчитися наново?

— Підготовка зайвою не була. Наново не вчився, а повторював уже навчене. Як мінімум знання по такмеду потрібно постійно оновлювати, оскільки деталі потроху забуваються.

— Тиждень до початку війни. Як він пройшов? Яким було твоє 24 лютого?

— Тиждень до початку повномасштабної війни був важким у моральному плані. Гнітюча невизначеність. Намагався дозбирати снарягу, якої бракувало. Щось встиг купити за кілька днів, щось замовляв уже з армії.

23 лютого проводжав друга на вокзалі. Його мобілізували в першій хвилі. Додому повернувся десь о пів на другу ночі. О п’ятій мене розбудила дівчина та сказала, що почалось. Відправив її з котом в Ірпінь (так, я забув про гостомельський аеропорт). Взяв рюкзак із формою й снарягою та поїхав на пункт мобілізації.

І просидів перший день війни на брамі. Відкриваючи та закриваючи ворота на територію. Під вечір отримали зброю та поїхали ночувати у військкомат.

У Києві ми провели всю весну. Перші тижні очікували прорив по бориспільсько-броварському напрямку, тому готували загородження, патрулювали Дарницький район. Коли кацапів відбили від Києва, почалися тренування.

З Києва виїхали на початку червня. Спочатку на злагодження в Дніпропетровську область, після злагодження — на Донеччину. І за тиждень — на позиції.

— Поясни максимально просто, чим займаєшся?

— Шукаю ворогів з висоти пташиного польоту й трохи вище.

— Що виявилося найскладнішим?

— Відсутність зв‘язку з рідними.

— Що допомагає триматися?

— Тут все просто. Хіба хочеш? Мусиш! І як каже мій головний сержант взводу: «Нам свою роботу робити треба, а все інше почекає»

— Речі, які покращують життя на війні.

— Старлінк, ecoflow і американські сухпаї.

— Хто воює поряд з тобою?

— Абсолютно різні люди віком від 20 до 60 років, від айтівців до лісників. Люди з різних сфер. Єдине, що нас всіх об‘єднує, — рідний Дарницький район і любов до України.

— Наскільки важлива допомога волонтерів?

— Волонтери допомагають. Дуже. Завдяки допомозі волонтерів і фондів закрили питання з машинами, оптикою, генераторами. Зараз чекаю на старлінк.

Якщо є нагальна потреба в чомусь і бачимо, що можемо впоратися з тим самостійно, то просто скидаємось з хлопцями та закриваємо ту потребу. Так що частково ми самі собі волонтери.

— Яка ситуація з державним забезпеченням? Що тобі видали, що довелося купувати самому?

— 24 лютого ми приїхали у військкомат з усім своїм (окрім зброї). Дехто з наших почав купувати амуніцію ще з 2015 року. Так що від держави ми не чекали нічого. Перші дні через хаос початку війни та проблеми з логістикою було шо попало. Але десь за тиждень процеси почали налагоджуватись, і ТрО почало отримувати форму й амуніцію. Зараз забезпечені всім, що потрібно для несення служби.

Частково закрита проблема зимової форми, але про всяк випадок я вже замовляю собі сам.

— Поради близьким і знайомим військових. Як поводитися? Про що можна говорити, про що точно не треба?

— Я на цивілку ще не виїжджав, але є підозра, що буду постійно падати на землю. Запитайте у своїх близьких, які повертаються з фронту, на що саме у них може бути болісна реакція. Бо в кожного можуть бути свої тригери.

Велике прохання: дослуховуйтесь до того, що військові вам кажуть. Для вас можливо незрозуміло, чого так, але у людини може бути своя історія. І не факт, що ваш військовий зараз у змозі її вам розповісти.

— Що думають військові про цивільних?

— Насправді ми тут мало про цивільних думаємо, хіба що про місцевих, які не хочуть виїжджати з нуля.

— Чи можна цивільним пиво пити?

— Ніт! Бо мені завидно!

Жартую. Насправді треба. По-перше, відкриті паби — це теж економіка, яка має працювати.

По-друге, а нафіга тоді ми тут?

По-третє, залиште щось мені!

— Який у тебе позивний? Як ти його отримав?

— Немо. Коли почав минулої осені займатися зі своїм майбутнім підрозділом, позивний дав мені командир. І це не рибка, а капітан.

— Як тебе представити?

За позивним. Прізвище поки писати не слід, бо нам ще мінімум пів року працювати на нулі.