фото: Генеральний штаб ЗСУ
Чому насправді росіяни пішли з Київщини? Чи слід чекати, що військові мінятимуть країну після перемоги? Киянин Денис Федюрко розповів Вікенду про короткий термін для змін країни, плюси та недоліки армії та розслабленість киян.
— 24 лютого я зустрів на Шрі-Ланці, де відпочивав з друзями. Через різницю в часі ми спостерігали оголошення спецоперації та початок вторгнення в онлайн-режимі під час сніданку.
Я подивився, коли можу повернутися, і взяв квиток. 1 березня був в Україні. Не намагався звернутися до військкомату, але багато чув, що записатися та потрапити у військо на той час було вже нереально. Оскільки я мав досвід участі в АТО, то спершу пішов до свого старого підрозділу — Полку патрульної служби поліції особливого призначення «Київ». Перші два тижні провів там.
На жаль, проблему офіційного оформлення там не розв’язували. З точки зору законодавства в поліції не можна відновитися, треба проходити все навчання наново. Через війну навчання не проводиться, а в керівництві не знайшлося нікого, хто впорався б із цією проблемою.
Багато колишніх співробітників приходили в підрозділ, писали заяви: «Прошу видати зброю для захисту Батьківщини». Отримували зброю, але не отримували офіційного статусу. Відповідно в разі поранення чи ще чогось — самі розумієте, які наслідки… Також мені не подобалося, що ми просто стоїмо на блокпостах, навіть не на гарячих напрямках. Розумів, що хочу потрапити туди, де від мене буде реальна користь.
Разом із кількома знайомими з полку ми шукали частину, яка бере участь у бойових діях і куди нас можуть взяти. Так потрапили у 207-й батальйон територіальної оборони. Фактично влаштувалися по знайомству. На місці нас зустрів комбат, ми з пів години поспілкувалися, пояснили, що вміємо й чого хочемо. Почули, що тут ми потрібні. Буквально за дві години оформили всі документи та отримали зброю. Я офіційно став військовослужбовцем територіальної оборони збройних сил України.
Вечір ми зустріли в лісі під Ірпенем, а через два дні були вже в самому Ірпені. Ми стояли на «Жирафі», це крайня точка Ірпеня перед мостом на Бучу. Звідти нас вивели за день-два до звільнення міста.
фото: Генеральний штаб ЗСУ
В армії зустрічаю абсолютно різних людей. Деякі з них до 24 лютого взагалі не бачили себе військовими, але ось вони тут. Є бізнесмени, ветерани, бюджетники. Є хлопці по 19 років і поважні чоловіки за 50. А також іноземці. В Ірпені зустрів хлопця з Північної Кароліни, бачив німця, заходили грузини.
Після звільнення Бучі ми поїхали туди з гуманітаркою. Бомбардувань там було в рази менше, але майже біля кожного будинку бачили свіжі могили. Орки активно стріляли з Бучі по Ірпеню, а наша артилерія не стріляла по жилих кварталах, чекала, поки вороги виїдуть кудись у бік лісу.
Те, що росіяни залишили Київщину, — ніякий не жест доброї волі. Ми їм понівечили шлях підвозу боєприпасів, комунікації з великою землею. Логістичне плече стало дуже довгим та вразливим. Вони не могли залучити залізницю, доставляли все необхідне автотранспортом. А той транспорт ми нищили регулярно. Вони відійшли, бо не могли вже підтримувати війська в боєздатному стані.
Далі ми знаходилися на півночі Київщини, копали окопи та укріплювали позиції на випадок, якщо буде друга спроба прориву та окупації через Чорнобильську зону. Тоді ж ми своєю компанією знову стали шукати підрозділ, який веде бойові дії. Це була історія поневірянь, бо з ТрО-підрозділу вийти вкрай складно. Кілька людей ще можуть це зробити, а цілим взводом майже нереально.
Ми задіяли свої знайомства. Одна частина сухопутних військ хотіла бачити нас у своєму складі. На нас виписали відношення — так в армії називається документ, де одна частина робить запит на бійця іншої з проханням про його перевід. Майже два місяці ми чекали переводу, але сухопутні війська лишаються нездійсненною мрією. Вдалося лише перейти з одного бата ТрО до іншого, який принаймні воює на передовій.
фото: Генеральний штаб ЗСУ
Армійська бюрократія, звісно, засмучує. Але загалом зміни тішать. В АТО я потрапив у 2015 році. Тоді армія була вдягнена або в те, що взагалі не можна носити, або в те, що кожен сам купив. Зараз забезпечення набагато краще принаймні кожен боєць має, що вдягнути, що взути.
Війна буде довгою, сил потрібно багато. На мою думку, 30-40% чоловіків до кінця війни пройдуть через армію. Тому готуватися треба. Пройти курс домедичної допомоги раджу абсолютно всім.
Важливо також підтримувати фізичну форму. За можливості походити в тир, де інструктор дасть базові навички роботи з автоматом. Цього можна досягти за місяць двогодинних занять раз на тиждень. Будь-які курси виживання також можуть стати у пригоді.
Тим, хто тільки збирається до війська, хочу порадити вірити в себе, слухати командирів і старших товаришів. У будь-якому підрозділі, з яким я зустрічався, було хоч кілька атовців, які мали бойовий досвід і могли ним ділитися. Прислухайтеся до порад, виконуйте, самовдосконалюйтесь.
фото: Генеральний штаб ЗСУ
Я не дратуюся на киян, не нарікаю їм за їхню розслабленість. Ще з часів АТО в розмовах із товаришами чув думку: «Ми тут воюємо, а їм там на нас пофіг». Я категорично не згодний із таким формулюванням питання, бо пішов на війну, щоб мої рідні та друзі могли жити спокійним життям. Це і є моя мотивація.
Зараз багато говорять, що не треба романтизувати військових і покладати на них багато сподівань. Я вже спостерігав це у 2015 році, коли в суспільстві панувала думка: «От зараз хлопці повернуться з фронту й наведуть порядок». Хлопці повернулися та виявилося, що вони залишилися такими ж, якими й були.
Тоді ми забили на свою армію та стали будувати дороги, хоча нам казали, що на наших кордонах збирається угруповання ворога. Підозрюю, що у нас є максимум кілька років на те, щоб щось змінити. Інакше пересічний українець знову спробує обрати легку та просту відповідь на складні питання.
Реально приємно, коли цивільні звертають увагу на військових і демонструють свою вдячність. Хоча інколи буває незручно. Скажімо, мій барбер відмовлявся брати гроші, а мені було соромно, бо я прийшов до нього не з передової. Я не кажу, що це необхідно і що військові цього очікують, але коли такі маленькі жести трапляються, це дуже приємно.
Сподобалася стаття? Подякуй автору!
Читайте також: Мінлива доля: як готуватися до війська;
Піт береже кров: поради хлопця з передової;
Зі зброєю та анекдотами: як воює Кирило Сазонов;
Хлопець з передової: бої за Гостомель та серденько від Києва;
Знайти стержень: 7 історичних уроків для українців;
