Готуйтеся та не грайте в аналітиків. 7 порад військового

Чого зараз бракує на передовій? Про що не слід говорити військовим? Чим відрізняються відновлення та відпустка в збройних силах? Киянин Олександр Осипенко розповів Вікенду, чого чекає від цивільних і майбутнього.

— Наш мінометний підрозділ виконує завдання у складі піхотного батальйону. Наша задача — підтримка артилерією, а саме мінометами нашої піхоти, ураження вогневих засобів чи живої сили противника. Усередині цього мінометного підрозділу в нас є позаштатний взвод безпілотників. Це й мій взвод, ми виконуємо завдання з аеророзвідки та коригування вогню артилерії — як мінометів, так і великої артилерії: самохідних артилерійських систем, гаубиць і всього того, що треба коригувати.

Головне, чого нам бракує, — боєприпаси. Буває, артилерійські системи не витримують навантаження й виходять з ладу. Добре, що їх швидко ремонтують і повертають до належного стану. Але треба розуміти, що кожна артилерійська система має певний ресурс. А коли його вичерпано, вона стає не такою точною або навіть небезпечною. Тоді доводиться проводити серйозне технічне обслуговування або замінювати.

Натомість боєприпаси постійно витрачаються, тому потрібні ще й ще, все більш, через велику інтенсивність бойових дій. Ми знаємо, що у нашого ворога були великі запаси артилерійських боєприпасів, але зараз вони вже не так активно використовують артилерію, як раніше. Це може свідчити про те, що в них із боєприпасами теж не все так добре.

Важлива й роль волонтерів у цій війні. Як бачимо, вони вже перейшли на рівень надання вогневих засобів і техніки. Колись жартували, що скоро волонтери возитимуть на передову танки. Уже десь так і відбувається, адже волонтери мають змогу закуповувати бойові машини, вертольоти та багато іншого.

У перші ж дні війни ми бачили, як мобілізувалися всі українці. Хтось пішов до війська, хтось організовував збір грошей і закупівлю необхідного, допомога була всебічною. Без волонтерів ми не змогли б так ефективно оборонятися.

Я прийшов до війська у 2018 році, тому про ті часи можу робити висновки спираючися на розповіді побратимів. Якщо порівняти армію тоді й зараз, то основна відмінність у тому, що серед нас набагато більше підготовлених бійців. Тоді було багато добровольчих батальйонів. Нині таких залишилося мало. Зараз усе покривається завдяки мобілізованим, серед яких багато хто вже має бойовий досвід, вміє виконувати різні задачі. А у 2014-15 роках бійцям доводилося вчитися одразу на полі бою. Звісно, на початку повномасштабної війни були такі випадки. Однак згодом бійці отримали можливість проходити необхідну підготовку.

Треба розділяти поняття відновлення, відпочинок і відпустка. Перші два мають певні дотичності. Але відпустка — то зовсім інше. Скажімо, якийсь підрозділ, бригада довго виконували бойові завдання, мають втрати, моральне виснаження, потребують поновлення моральних, технічних і людських ресурсів. Тоді з цього напрямку їх відправляють до іншого місця, де не ведуться активні бойові дії.

У зоні відновлення вони мають змогу:

поновити ресурси;
доукомплектувати штат підрозділів;
відремонтувати техніку;
отримати нову, якщо є змога;
залучити підрозділи до навчань на полігоні та провести їх залагодження;
дати бійцям перепочити у відносній безпеці.

Важливо розуміти, що відновлення не є сидінням вдома біля рідних. Це таке ж виконання певного завдання, просто небойового, зокрема підготовка лінії оборони на спокійному напрямку.

Лише коли є змога, людей відправляють у відпустки, де вони нарешті отримують повноцінний відпочинок. Але відпустки чомусь даються командуванню дуже складно. Добре, що зараз процес потроху пішов. Людей намагаються відправляти у відпустки, але не більше ніж на 10 днів та з обмеженням у 30% від загальної кількості підрозділу.

Раніше бригада заходила до зони АТО (чи ООС) та виконувала завдання протягом кількох місяців. А потім поверталася до своєї частини, щоб кілька місяців побути там. Зараз нікого в частини не повертають. Бойові бригади постійно виконують завдання, адже лінія фронту дуже протяжна. Відновлення — це водночас і невеликий відпочинок, і підготовка до наступних боїв.

Моя порада цивільним — не думайте, що війна вас омине. Вона продовжується дев’ять років. Уже не вийде не помічати, не звертати увагу й жити, наче війни нема. Зараз ліпше бути готовими до всього. Коли ти готовий, тебе не захоплять зненацька, ти не розгубишся.

Пам’ятаймо, що ресурси військових теж треба поновлювати. Люди отримують поранення, гинуть. Ми маємо протидіяти ворогу з великим людським ресурсом. Відповідно й нам потрібен ресурс навчених військових, які будуть якісно переважати ворога. Тому наступна порада — готуватися, бажано зібрати відповідне спорядження, пройти вишколи.

Сподіваймося на краще й готуємося до гіршого. Ворог здаватися не збирається. Наївно вірити, що росіяни зрозуміють, що чинили неправильно, та визнають поразку. Цього не буде. Тоталітарні держави зазвичай не здаються, вони йдуть до кінця. З точки зору логіки ця війна не є для них вигідною. Ми бачимо, що вони мобілізують дедалі більше людей і намагаються здобути хоч якісь успіхи. Звісно, ми робимо все, щоб нівелювати ці спроби.

Мені однаково не подобається запевняти людей, що війна буде нескінченно довгою, або навпаки обіцяти, що ось-ось закінчиться. Ніхто не може знати, скільки вона триватиме. Я скептично ставлюся до аналітичних прогнозів. Але, як кожен у збройних силах, готовий робити все, щоб ми виграли цю війну. Нам треба знищити ворога, щоб він не міг більше чинити шкоду українцям.

Навіть тим, хто не піде до війська, хочу порадити навчитися надавати домедичну допомогу. Зараз це необхідність, яка може врятувати життя. Тим більше пропозицій такого навчання вистачає.

Як бачимо, безпечних місць у країні немає, будь-хто може опинитися під обстрілами чи завалами.

Не ігноруйте тривоги, ховайтеся в укриття. Вірити в ППО добре, але ви маєте берегти себе. Бо іноді бачимо, як військові більше хвилюються за своїх рідних у великих містах. Щоб вони могли зосередитися на роботі, їм важливо знати, що рідні себе бережуть.

Якщо хочете подякувати військовим, раджу донатити на збройні сили у великі та маленькі фонди. Бійцям важливо бачити, що вони не самі, що їх підтримують, допомагають.

Часом зачіпає, коли приїздимо додому, а там чоловіки, які не пішли у військо, починають давати поради, розповідати, як треба воювати. Таке військових дратує. Порада цивільним: не варто грати в аналітиків.

Військові — не якісь античні супергерої, які мають виконати 12 подвигів, перемогти ворога чи вичистити авгієві конюшні. Думаю, перше, чого бажатимуть військові — це відпочити, а не змінювати країну.

Тому наступна порада — не чекати, що ветерани прийдуть наводити лад. Ми всі маємо будувати своє майбутнє, а не сподіватися на чарівників. Стежте за чиновниками, думайте, як зробити краще, і дійте. Тоді будуть зміни.