Хрест і піксель: як працюють капелани

Для чого війську потрібні капелани? Чому вони іноді не сплять вночі? Де ветеранам шукати порятунку? Про роль капеланів у Збройних силах України Вікенду розповів військовий капелан, протоієрей Олександр Верба, настоятель Свято-Духівського храму (УПЦ КП) на Русанівці.

— Хто такі капелани та яка їхня роль на війні?

— Це люди, які не сплять вночі. Ніч — той момент, коли бійці повертаються з чергувань або просто не сплять, бо не можуть. Час для розмови. Важливо навіть не говорити чи проповідувати. Важливо вислухати. От коли ти кілька ночей із ними не поспав, багато на що починаєш дивитися інакше. Для когось капелан — єдине плече довіри, на якому можна поплакатися.

Капелани — це не офіцери, не замполіти й не психологи. В армії довіри до офіцерів дуже мало. Більшість командирів дивляться на людей як на бойові одиниці. Але людям треба десь виплакатися, виговоритися, отримати моральну підтримку. Лише одиниці серед командирів можуть підняти дух бійців так, що капеланам там нема вже що робити.

— Хто стає капеланом і де такому вчать?

— Стати капеланом просто. Хочеш — йди. А от питання навчання складне. У семінаріях і духовних академіях цього не вчать. У реальності капеланів навчають, коли вони вже стають капеланами. З досвіду можу сказати: нас збирали та направляли в Одеську академію сухопутних військ на спеціальні навчання. На курсі було ознайомлення: вчили, що таке інженерна справа, яка є зброя, були окремі навчання з тактичної медицини, вивчали психологію з військовими психологами.

Зазвичай такі навчальні заклади відкриті для капеланів тільки тоді, коли Генштаб згадує про нас. Думаю, це є проблемою. І організувати постійні навчання для капеланів мало б Міністерство оборони. Життя та спілкування в цивільному житті повністю відрізняється від військового життя та спілкування.

— Кому підпорядковані капелани та як координують свою діяльність із командуванням Збройних сил?

— Свого часу я два роки був штатним капеланом у 10-ій окремій гірсько-штурмовій бригаді. Тоді капелани мали статус службовців, а не військові звання. Координували наші дії колишні замполіти, офіцери з роботи з особовим складом. Ми разом розробляли стратегію, визначали, в який підрозділ треба поїхати терміново, а куди їхати після того.

Тепер капелани стали військовослужбовцями, офіцерами Збройних сил. Це капітанська посада. Частина бере тебе в штат і відправляє на курси, проходиш офіцерський вишкіл, отримуєш звання лейтенанта. Далі ростеш до капітана. І ти вже звешся капеланом-капітаном.

З одного боку, це класно, бо капелани тепер соціально захищені, під ковдрою Збройних сил. За моєї каденції такого не було. Коли я отримав бойову травму та звернувся в наш київський військовий шпиталь, мені сказали: ви службовець, ми службовців не обслуговуємо. Потім я вже отримав статус учасника бойових дій, але до військового шпиталю ніколи вже не повертався.

Але в цих умовах капелан стає повністю залежним від усіх командирів, вищих за рангом і штатом. Виконання наказів тепер є пріоритетом для капеланів. Чесно кажучи, я не дуже задоволений таким підходом. Коли розробляли закон про військових капеланів, у проєкті прописувалося, що вони не будуть підпорядковані командирам. Мали бути створені окремі структури, а координувати їхню роботу приписувалося Генштабу. Але цей законопроєкт здався заскладним. Схему спростили, зробивши з капеланів офіцерів.

Солдат не розкаже офіцеру про те, що у нього на душі, як би той офіцер не називався. Командир накаже капелану — і той розповість все, що йому довірили солдати. Захоче командир тримати капелана біля себе на КП — і той нікуди по підрозділах їздити не буде. Бо виконання наказу в Збройних силах — найголовніше.

— Як зрозуміти, ти хороший чи поганий капелан?

— Колись проводилися спеціальні перевірки бойових частин від Генштабу. У ті комісії входили офіцери, представник фінчастини, психолог, капелан. Капеланську роботу перевіряли дуже просто — бійцям роздавали анонімні анкети. За результатами опитування особового складу й оцінювали.

Сліди роботи капелана — обладнані місця, де люди можуть реалізувати свої релігійні потреби. Мають бути каплички, доступна тематична література. Скільки б не було підрозділів, хоч 20, хоч 40, капелан всюди має налагодити таку роботу.

— Це зовнішнє оцінювання. А як ви для себе визначаєте: ви зробили все, що могли, чи десь недопрацювали?

— У мене є давня традиція — перед Новим роком приводжу в бойові підрозділи апельсини. Це тепла згадка про свято, про домівку. Отак я розвозив апельсини, доїхав до блокпоста одного підрозділу й чекав там дві години, поки всередині з’ясовували, пропускати мене чи ні. Увесь той час я згадував, що приділяв їй найменше уваги. Звісно, потім мене пропустили, навіть перепросили. Але для мене то був такий сором!

А була й інша історія, коли я вже в темряві тільки-но під’їхав до шлагбаума, а черговий вже впізнав мою машину (я їздив на своїй власній). І боєць передає по рації: «Перший, я другий, наш батюшка приїхав, запускаю». Оце показник моєї роботи.

Колись відвіз хлопців у Лисичанськ, і ми з одним офіцером поверталися в підрозділ. Проте потрапили в страшенну заметіль, дороги замело, ми застрягли посеред поля десь о десятій вечора. Зателефонували в підрозділ. Пояснили, де ми. Нам пообіцяли вислати за нами камаз. Сидимо, чекаємо. Минуло години дві. Передзвонюю та дізнаюся, що камаз теж десь застряг. Пального лишається менш як пів бака. Машину снігом замело вже по самі дверцята.

А хвилин за 30 почув, як дрижить земля, потім побачили світло фар. За нами приїхала САУ! Це було неймовірно зворушливо. Я знав, що мехвод був страшенно втомлений, бо повернувся в підрозділ із важкого чергування. Але почув, що десь у полі застряг капелан, і одразу кинувся витягати.

— Як ви вперше потрапили до війська?

— Наша громада займалася волонтерством від самого початку, ще з Майдану. А тоді 2014 рік, війна. Тоді у війську нічого не було, на передову везли все від води до одягу. Колись я віз підрозділу машину дров!

У 2016 році я почув, що в Білій Церкві формується нова бойова бригада. Я поїхав, познайомився з керівництвом бригади, питаю: «Хлопці, чим допомогти?». Почув, що потрібно все — від цвяхів до лопат. Нарешті бригада сформувалася та відправилася на фронт, а моє шефство продовжилося. Рік їздив до підопічних, возив їм все необхідне. А коли вони вийшли на ротацію на полігон, заступник командира бригади повідомив: «У нас відкрилася штатна одиниця капелана. Ідіть до нас! Чужу людину не хочемо». Я домовився про умови та певний час мотався між своєю церквою й АТО.

— Які проблеми сучасної армії ви бачите?

— Відсутність капеланської служби. У часи АТО у війську служили близько 80 штатних капеланів. Зараз збирали штатних капеланів у Михайлівському соборі для вручення подяк і відзнак. Там було трохи більше як сорок людей. Тобто війська побільшало, а капеланів стало вдвічі менше! А треба хоча б сотню, бо нема кому займатися духовно-патріотичним вихованням. Бо психолог в армії — це паперова одиниця. Він просто заповнює стоси документів. З цією радянщиною необхідно боротися.

— Військові повертаються, часто надломлені, травмовані, розчаровані. Що їм порадите? Куди звертатися, де шукати підтримки?

— Є реабілітаційні центри. Їх небагато, але вони існують. Тільки треба перевіряти, хто там працює. Важливо, щоб серед них були кризові психологи та реабілітологи, які були на фронті, а також військові капелани з бойовим досвідом. Солдату набагато легше звернутися по допомогу до побратима чи посестри. Їм все одно, скільки у того спеціаліста дипломів, важливий бойовий досвід.

Можу порадити просити допомоги у бога, йти в церкву, шукати тих батюшок, які мають такий досвід. Вони вислухають, зрозуміють, простягнуть руку допомоги. І ще важливо шукати побратимів. Спілкування з побратимами — часто єдине рятувальне коло. Треба створювати побратимські гурти. Не ті формальні спілки, які раз на рік збирають учасників бойових дій і рапортують про важливу роботу.

Я говорю про справжнє побратимство. Коли хтось зібрав 10-15 людей і повіз усіх на кілька днів на рибалку. Хтось покликав ввечері пограти у футбол, просто зібратися на каву разом. Тому хлопцям, які повертаються, я раджу: «Шукайте бога і побратимів».