Фото: Наталія Азаркіна, Projector
Багато хто з них виїхав на початку війни. Вони знову побачили Київ майже за рік після того. Киянки розповіли Вікенду, чим їх порадувало чи засмутило повернення в місто. А також як змінилися люди, які тут мешкають. І ось що почув.
Наталія Івко, багатодітна мама
— Ми покинули дім 24 лютого 2022 року — одразу після перших вибухів, що розбудили дітей. Рівно рік після цього я не витримала — і взяла квитки, щоб 24 лютого 2023 року бути в Києві. Не тому, що символічно чи щось таке — просто внутрішньо відчувалося, що треба зʼїздити.
Очікувань не було. Був великий перелік справ, які хотілося зробити. Місто зустріло вночі комендантською годиною, втомленими військовими на вокзалі. Одразу виникли питання: обіймати їх можна? Доречно пригостити кавою? І взагалі — чи пристойно ось так розглядати хлопців у формі? Розчарували брудні тротуари. Раніше теж так було? Як зробити Київ таким же чистим, як і Відень, де ми опинилися?
Метро — незвично шумно. У Відні цей вид транспорту в рази тихіший — і потяги, і пасажири. Дехто в масках — не очікувала, здавалося, що в Україні пандемія закінчилася з початком війни. Ранкова Оболонь — затишна, спокійна, майже медитативна: почалася тривога — ніхто навіть не відреагував. Обідні Позняки — жваві, швидкі, трохи метушливі. Цікаво, куди всі квапляться? Зайшла в «Книгарню Є» — і наче повернулася на рік назад: все, як у моєму минулому. Привітні дівчата, коректна допомога, легкі жарти, красива українська. Знали б ви, яке то щастя — мати можливість обрати книги рідною мовою! Вечірній Харківський — натруджений і мирний. Люди повертаються додому з роботи, купують їжу, обговорюють телефоном плани на завтра, живуть втомлене справжнє життя.
Оце відчувалося найбільше. У киян життя справжнє. Я вже понад рік намагаюсь позбавитися думки, що проживаю життя не своє. У Києві інакше. Геть інакше. Люди живуть — просто жи-вуть. Так, у нових реаліях, за новими правилами, але так, як і раніше: ходять на улюблену чи якусь іншу роботу, зустрічаються з близькими та друзями, пʼють смачну каву, купляють нові гарні сукні, читають цікаві книжки.
Тим, хто зараз за кордоном, буде дуже важко повертатися. З багатьох причин. І не тому, що Київ став іншим — він, на мій погляд, такий, яким був завжди: величний, спокійний, мудрий, теплий, міцний. Змінилися ті, хто прожив цей час на чужині. Але якось буде. Аби лише ми були потрібні вдома.
Ольга Журба, мама трьох дітей, вдова військового
— Ми з трьома дітьми виїхали з Києва 25 лютого. Жили на Івано-Франківщині. Повернулися наприкінці квітня. Увесь цей час мені так шалено хотілося додому, в рідні стіни. Неодноразово обговорювали з дітьми, куди будемо рухатися далі. Дитяча відповідь завжди була — «хочемо додому».
Була певна, що відчую якесь єднання, коли всі разом, загальну підтримку, піклування людей один про одного. Гірко вразило, що цього не відчулося. За моїми відчуттями, Київ повернувся в стан 2015-2016 року. Коли війна десь далеко і не стосується кожного. Люди на «розслабоні». Так, я дивлюсь крізь призму своїх відчуттів, і, на жаль, вони не такі світлі, як хотілося б.
Звичайно, я стикаюся постійно з тим, що ми, родини загиблих, взагалі незручні для спільноти. Але це не тільки в Києві.
Дух міста зараз зовсім не той, яким запамʼятався на початку повномасштабної війни. Тоді він був наповнений боротьбою та відчуттям плеча поряд.
Але тут ми з дітьми почуваємося найкраще. Місто дихає і живе, попри все. Київ стоятиме, на мою думку. А чи вистоїмо ми, залежить від багатьох факторів. І нашої участі також.
Аліна Лінкевич
— Ми виїхали зранку 24 лютого, добралися до Таллінна, де мешкали друзі. Тут і мешкаю зараз. Уперше відтоді я побувала в Києві наприкінці цього квітня. Очікувала, що мене зустріне повністю українізований Київ. А виявилося, що Київ не дуже й українізувався.
По відчуттях — я наче повернулась додому з довгої відпустки. Але так було, поки не почались обстріли. Я потрапила в місто в той період, коли після 55 днів тиші почалися щоденні тривоги. Вразила спокійна реакція на це киян. Дізналася, що не всі навіть ходять ховатися в ванну чи коридор, коли летять ракети чи БПЛА.
Збиралися з друзями в театр. Сирена застала мене вдома. Тож я перечекала тривогу, тоді вже викликала таксі й приїхала до театру із запізненням. А всі інші глядачі прибули вчасно.
Вразило це розуміння, стільки життя у країни, в яку летять ракети, де у кожного хтось знайомий чи близький воює, загинув, постраждав від війни.
Місто стало більш упевненим, ще більш величним. Змінилися й кияни. Так, вони більше втомлені, але й рішучіші, в чомусь навіть щасливіші. Багато моїх друзів за цей час змінили своє життя у неймовірно-чудові способи, стали дозволяти собі більше. І це люди 40-50 років!
Олена Ніколенко
— У березні виїхала з родиною та друзями на захід країни, а на початку квітня — до Грузії. Там, у Батумі, ми з сестрою відкрили державну українську школу, дякую за це їхньому міністру освіти. Звідти життя в Києві виглядало дуже страшним. Мені тривожно було читати про сирени й обстріли, страшенно переживала за близьких, які залишилися в місті.
Місяць тому повернулася до Києва. Тут мені спокійніше, попри всі небезпеки. Приємно було чути від знайомих і приятелів, як вони радіють моєму поверненню. Щойно повернулася, зайшла у квітковий магазин у своєму будинку. Дівчата впізнали мене, зраділи, питали, як мені Київ. А у мене було враження, наче я тільки вчора поїхала. Складно було осягнути, що пройшло майже півтора року. Завітала в улюблену «Американську хімчистку», де працівниця згадала й мене, й мою сукню з пташками. Так тепло це чути!
Через особисті обставини я поки небагато їздила чи гуляла містом. Але вже зараз я розумію, що зараз я живу життя, а в Батумі постійно перебувала в очікуванні повернення.
Ярослава
— У перший день, як потрапила в Київ, я писала нотатки для свого бойфренда в Німеччині. Мене вразило, що Київ живе як востаннє, попри тривоги, смерті військових і цивільних. Зрозуміла, що моє любе місто дійсно незламне. Відчула провину, що я така боягузка, що мені не вистачило духу лишитися тут. І водночас — упевненість, що моє місто чекає на мене.
Подруги казали, що я обрала для візиту максимально вдалий час, — весняний Київ неймовірний. Якби я приїхала в листопаді чи грудні, під час віялових відключень електроенергії, коли місто виглядало сірим, було б набагато важче.
Я тут уже тиждень. Думаю: чому мене не бентежать погані дороги, жахливі водії, купа припаркованих всюди автівок, якість повітря та інші фактори? Може тому, що тут мій дім, я до цього звикла. Ще неприємно вразили ціни, це просто кошмар, навіть при тому, що я отримую зарплату в євро.
Для мене важливе внутрішнє відчуття. Я зрозуміла, що обирати «своє» місто треба відповідно до свого ритму. У Києві я постійно кудись бігла з телефоном в руці, завжди була на звʼязку: хтось подзвонив, хтось написав. Треба відписати, поредагувати. У мене супердорогий телефон, бо це фактично мій компʼютер.
Місто в Німеччині, де я мешкаю, за населенням і темпом життя схоже на наш Херсон. Звісно, я сповільнилася там порівняно з життям в Києві, але я так само тримаю телефон в руці й не можу лишити його в сумці. Я казала друзям: «Сподіваюся поїхати від цієї фігні». Але виявилося, що фігня переїхала разом зі мною.
Зараз я вже третій день бігаю по Києву. Маючи список людей, з якими треба зустрітися, налагодити соціальні звʼязки. І нарешті відчуваю, що я в одному ритмі з містом, ми синхронізувалися.
Картка метро, на якій через рік відсутності збереглися мої чотири поїздки, — приємна несподіванка. Сьогодні під час поїздки в метро за допомоги сервісів «Дія» та «Вчасно» я підписала договір. Це, звісно, скоріше не про місто, а про державу. Але й про місто, адже на перегоні між станціями зеленої гілки є інтернет, достатній для того, щоб працювали ці сервіси.
Я не можу зараз залишитися тут, у моїй однокімнатній квартирі живуть літні батьки, які виїхали з Херсона. А за кордоном я маю стипендію для досліджень. Але під час цього приїзду я повністю впевнилася, що Київ — це моє місто, ми з ним живемо в одному ритмі.
Анна-Мія Чар
— 24 лютого ми виїхали до Португалії. Наприкінці квітня ми з двома дітьми повернулися до Києва. До того я кілька разів приїздила додому. Під час тих приїздів мені щастило не застати обстрілів. Хіба що сирени чула. Зараз трохи страшно, але сусіди кажуть, що дійсно стало гучніше та страшніше під час обстрілів.
Багато читала постів, що Київ вже не той. А хіба це дивно? Ми щоранку прокидаємося не тими, якими засинали вчора ввечері. Серед змін, які не потішили, — ціни. Звісно, в Європі дорого, але я так чекала на повернення, певна, що вдома буде легше й дешевше. А тут вже ціни майже такі ж, як в Португалії.
З того, що потішило: Київ завжди вирізнявся своєю жагою до життя. Зараз вона стала помітнішою. Я щаслива, що повернулася.
Софія Грабовецька
— Цілий рік не бачила Київ. Хотілося поїхати ще у жовтні, але саме тоді почалися масові обстріли столиці, а далі… далі місто накрила пітьма. Тож я вирішила чекати весни.
Весна — найкрасивіші декорації для Києва. Місто перетворюється на сад: спершу квітнуть тюльпани, потім магнолії та сакури, за ними — вишні, яблуні, каштани, бузок. На світанку чути спів птахів, а сонце сходить акурат через пів години після комендантської. Я вже й забула, яка київська весна прекрасна!
У перший день на пероні я почула ноти відомої пісні «Як тебе не любити, Києве мій». Вокзал був тихим і напруженим: військові, перевірки, собаки. Але за межами здавалося, що все нормально. Місто прокидалося, люди чекали транспорт на зупинці. Про війну нагадав розташований поруч бізнес-центр, який тепер стоїть без вікон. Примара.
У неділю я вийшла гуляти центром. Народу стільки, ніби в доковідні часи. Хтось грає на волинці, поруч бігає безтурботна групка дітей, молодь знімає відео для тіктока. Київ дихає весною, тепло обіймає за плечі. Люди звикли, що тривога може статися у будь-який момент, тож не тривожаться зайвий раз. Людська психіка звикає до всього.
Три нічні атаки я проспала. Після третьої виявилося, що один з уламків Шахеда впав через дорогу від будинку, де я жила. Це ж виходить: можна заснути й не прокинутися? Уперше у житті почула роботу ППО над вечір у парку. У Варшаві мені здавалося, що в цей момент усе в місті горить-палає, як у бойовиках, усі біжать-панікують. Проте є нюанс: Київ настільки великий, що якщо не бути в епіцентрі обстрілу, то звук такий, наче хтось бʼє салюти. Але якщо ціль поруч із тобою, то не до жартів. Бʼє так, ніби ти і є салют. Мені просто пощастило не відчути цього особисто.
Я провела у своєму місті 12 днів. За цей час я бачила людей, котрі ховалися в метро; чула, як УСІ говорять про війну. Водночас бачила людей, які хочуть жити попри все. Чула людей, які не хочуть, аби війна займала 100% їхнього часу. За цей рік у Києві запрацювала щонайменше сотня нових закладів, на вихідних проводяться денні вечірки та фестивалі, в театрах ставляться нові спектаклі. Затори вранці, як і завжди. Парковка в центрі в три ряди.
Буває кажуть, у Києві забули про війну. Та як про неї забути? Так, Київ — це не прифронтова зона. Однак тут досі щодня лунають сирени, вулицями ходять люди у військовій формі, вибиті шибки у будинках, де були прильоти, де-не-де лежать «їжаки». Та що там! Дівчата фотографуються у сакурах, а на тлі — залишки оборонних окопів і стіни з мішків із піском.
Відчутно: цю весну в Києві чекали як ніколи. Після чотирьох місяців життя в пітьмі настав неймовірно красивий «світанок». І хоч як би росія не старалася, їй нас не перемогти. Бо ми маємо в серці те, що не вмирає. Ми маємо найцінніше: бажання бути вільними до останнього подиху.
Читайте також: З гри, Бахмуту та бабусиної хати: історії особливих вишиванок;
Їздитимуть усі іноземці: маршрут Києвом і Київщиною;
Уроки війни: чому українці вчитимуть онуків;
Чорна шаурма та квадратна піца: заклади переселенців у Києві;
Буряк, булгур і бринза: за чим сумують вимушені переселенці.
