Гультяї та генії: як у старому Києві студенти грали та нове відкривали

Студенти — особлива публіка. І в сучасному, і в старому Києві чим би вони не захоплювались — п’яним бешкетом, політикою, футболом — віддаються захопленню до кінця. Історик Олександр Вітолін нагадує, як розважалися та робили відкриття київські студенти.

Любов до театру в молоді виникала ще з малих літ. У ті часи професія актора була не найпрестижнішою, хоча дворяни виступали в домашніх непрофесійних постановах, а діти мали уявлення про театр задовго до того, як переступали поріг справжніх. Обмеження права гімназистів відвідувати театр робили заборонений плід тільки бажанішим. Тож студенти були одними з найпристрасніших театралів Києва.

Ганна Берло згадувала: «Цей гурток за мого життя на Малопідвальній вулиці складався зі студентів, курсисток, молодих лікарів і молодих учительок. Ми ходили компаніями в театр, плавали човнами по Дніпру тощо. Тоді в Києві гастролювала відома співачка Лавровська. Квитки на спектаклі, в яких вона виступала, трудно було дістати, і наша компанія — чоловік з 15 — збиралась у верхній коридор театру до «гальорки», звертались до знайомого капельдинера, що з жінкою мав кімнат біля гальорки, давали йому кілька карбованців, і він дозволяв нам залишити верхній одяг у його кімнаті і зручно розміщав нас на гальорці».

Звичайно, молоді хотілося спробувати себе й на сцені. Найпростіше було потрапити в статисти. Статистам платили по п’ятдесят копійок. Але відповідальний часто набирав статистів з тих, для кого було великим щастям постояти поруч із кумиром, і забирав всі гроші собі. За хабар «актору-початківцю» могли дати сказати коротку репліку. Якщо студент був не з бідних і мав пристойний гардероб, то він отримував шанс потрапити до трупи навіть за відсутності таланту. А найвідчайдушніші збивалися в трупи, винаймали зали й продавали квитки на вистави (найчастіше своїм рідним). Типовим київським студентом-театралом можна назвати Михайла Булгакова. Ще в дитинстві він грав у родинному театрі, а студентом виступав у Бучі під псевдонімом Агарін. Сестра письменника Віра грала там же під псевдонімом Невєрова.

У київському політехнічному інституті з 1908 року почав діяти гурток повітроплавання. Основи повітроплавання там викладав Микола Борисович Делоне. За короткий час гурток стали відвідувати близько 200 осіб. За три роки викладачі та студенти спорудили 40 аеропланів різних конструкцій. Завдяки своїм статкам студенти Федір Билінкін та Ігор Сікорський організували майстерню в ангарі на Куренівці. На літальному апараті БІС-2 конструкції Билінкіна, Іордана і Сікорського останній піднявся на висоту 1,2 метра.

Політ довжиною 182 метри тривав 12 секунд. Попри здавалося б скромні на сьогоднішній день результати, це був перший літальний апарат, побудований у Російській імперії, який зміг злетіти. Пізніше Сікорському вдалося злетіти на ньому на висоту 10 метрів. Згодом Билінкін захопився автомобілями, і авіамайстерня залишися Сікорському. Вже в 1911 році на літальному апараті власного виробництва С-5 Сікорський склав іспит на звання пілота. У тому ж році на моделі С-6 він встановив рекорд швидкості — 111 км/год і кількості членів екіпажу — 2. Наступна його модель дозволила злетіти екіпажу вже з п’ятьох повітроплавців. Після цього молодого авіаконструктора запросили в «Російсько-Балтійський вагонний завод» в Петербурзі.

Сікорський був не єдиним студентом КПІ, якому тоді вдалося підкорити столицю імперії. Студент Дмитро Григорович після закінчення інституту став конструктором гідролітаків, які швидко взяли на озброєння армії й використовували в ході Першої світової війни. Брати Касьяненки стали масово виробляти гвинти для військових літаків, що розвивали більшу швидкість польоту. Георгій Адлер став військовим пілотом і був нагороджений георгіївським хрестом. У майстернях Сікорського будувалися літальні апарати Олександра Карпеки. Перші успіхи у повітроплаванні Карпека робив ще гімназистом.

Федір Терещенко перетворив своє захоплення на успішну справу. Але його авіамайстерня знаходилася не в Києві, а в селі Красне Волинської губернії. Терещенко покинув навчання в 1912 році, але не покинув повітроплавання. Авіабудівництво в Красному зацікавило військове відомство, і Терещенко отримав вигідне замовлення. Початок війни змусив перенести виробництво в Київ через рух фронту. А революція на довгі роки зупинила розвиток авіабудування в Києві. Терещенко вирішив емігрувати, але за кордоном йому не пощастило здобути такого ж успіху, як Сікорському.

Ера повітроплавання в Києві збіглася з початком тріумфальної ери футболу. Футбол своєю доступністю швидко підкорив серця студентів, адже для гри вистачало поля і м’яча. Найкращими футболістами були студенти КПІ. Гру з м’ячем вони запозичили не в англійців, а в чехів. Річ у тім, що підприємець Криванек привіз на завод Гретера і Криванека (після революції його перейменували на «Більшовик») своїх земляків. Чеські робітники стали вчителями футболу для київських студентів. Команду КПІ так і називали «Політехніки». У ній також грали викладачі. Коли в місті, крім команди чеських робітників і студентів КПІ, з’явилося ще 10 команд, футболісти вирішили організувати Київську футбольну лігу. «Політехніки» виграли перший чемпіонат Києва, а потім ставали чемпіонами міста ще два рази.