За ним полювали спецслужби кількох країн. Він підкорив Гарвард, у нього закохалася донька американського мільйонера. Але він відмовився від кар’єри й слави заради запеклої боротьби за українську незалежність. Історик Олександр Вітолін згадує найцікавіші моменти з життя Олега Ольжича.
Видатними особистостями захоплюються до любові, часом обожнюють, або заздрять. Платою (ба навіть жертвою) за успіхи може бути особисте життя. Пожертву особистим життям довелося принести в ім’я Української соборної самостійної держави найбільшому націоналісту Києва Олегу Ольжичу.
21 (8 за старим стилем) липня виповнюється 115 років із дня народження Олега Кандиби, якого ми знаємо за псевдонімом Олег Ольжич. Його батько Олександр Кандиба (з псевдонімом Олесь) був одним із найліричніших поетів свого часу та найбільших українських геніїв.
У 1917-му поет із радістю зустрів революцію, але за короткий час вже шукав нагоди залишити Київ. Дипломатична робота в представництві УНР обернулася вимушеною еміграцією. А тим часом його дружина Віра із сином Олегом потерпали в Пущі-Водиці. Льолік (так батьки називали Олега) ходив із матір’ю по селах і міняв речі на харчі, а потім тягнув мішок додому.
Щоб возз’єднатися з родиною, Олександр Олесь звертався в Міжнародний Червоний Хрест. Тим часом радянську владу зацікавила збірка віршів поета «Перезва», яка підіймала проблеми життя в еміграції. Радянські діячі перевидали збірку і почали загравати з поетом. Олесь не повірив солодким обіцянкам і, вдало використавши момент, добився дозволу на еміграцію для дружини й сина.
Новою домівкою для Кандиб стала Прага. Тут Олег вступив на філософський факультет Карлового університету та записався на літературно-історичний відділ педагогічного інституту імені Михайла Драгоманова. Українську літературу йому викладав професор Леонід Білецький. Тоді ж Олег Кандиба зустрів свою майбутню дружину — Ольгу Білецьку, професорську доньку. Зустрів і не помітив, адже його майбутній дружині тоді було всього п’ять років.
Першим коханням юнака певно була Марина Антонович, яка потім залишила такі спогади.
«Олег був дуже подібний виглядом і вдачею до свого батька. Це особливо підкреслювали ті, що знали Олеся в молодості. Світла, кучерява чуприна, скромна, ніби засоромлена усмішка, лагідність і м’якість поведінки, тонке почуття гумору, що часто переходило в досить їдку, але дбайливо завуальовану іронію. У той час я належала до найближчого кола Олегових приятелів, де з дівчат ще були Галя та Оля Кушнір і Оксана Косач-Шимановська. Часом бувало, що його приятельські почування до котроїсь із нас ставали більш «романтичними», але ми всі його дуже любили й цінували, та, як це влучно підмітила Оля у своїх спогадах про Олега, якось ніколи не закохувалися. Мабуть, його перше взаємне кохання було з американкою, яка приїхала до Праги у складі Гарвардської археологічної експедиції в Югославію. Олег до тої експедиції приєднався. Та це вже значно пізніші часи».
Марина Антонович зберегла вірші свого шанувальника, але, мабуть, більшу літературну цінність мали листи Олега Кандиби.
«Уявіть собі, Лялю, глухий вечір при червоному світлі ватри. Суха хвоя, скручуючись від жару, обертається в золоте руно, по якому бігають сині вогники. Злітають в чорну темряву іскри. Ви, схиливши голову на груди і підмостивши під себе коси, тихо куняєте. Тільки зрідка Ви клацаєте зубами і мичите щось. Ліворуч від Вас — я. Руда борода нестримано розростається в усі боки. Ікли — в два рази більші. Усмішка — тричі нев’язніша. Я пригадую собі останні бойові пригоди і повчаю малого Ліндфорса, як йому зловити живе вовченя. Та ось в шатрі Вождя — шелест. Він кінчив молитись. Тепер прийде на чергу священний танець, а далі плем’я піде по шатрах до сну.
Дико і жагуче забриніли тугі тятиви ловецьких луків. Ми сидимо в ряд (Я, Олесь, Приходько) і вкладаємо цілу свою істоту в гру на цій колективній арфі. Зміїно-повільно і гіпнотизуючи з’являється Сусола. От він крадеться пантерою, далі рухи бурхливішають, ось вже коліна досягають підборіддя. Галя М. в захваті виє і впивається у власну литку…
Прощайте, Лялю! Пишіть!
10.11.1930.»
Олег Кандиба не став звабником-бабієм, але здобув слави як археолог, поет і борець за Україну. Він писав, що займався археологією через те, що вона віддає стільки ж, скільки він віддає їй себе. Археологічної тематики торкався й у поезії: навіть у ліричному тужливому вірші він спостерігав за суперником, озброєний кам’яною стрілою.
Поезія вабила Олега Кандибу більше, ніж археологія, але знаючи з батькового досвіду наскільки важкий і невдячний цей хліб, він не поспішав присвятити себе літературі. Та перші проби в легендарному «Літературно-науковому віснику» Донцова приносять йому визнання. І ось археолога Кандибу все частіше називають поетом Ольжичем. Ба більше, молодий письменник починає критикувати свого легендарного батька, називаючи його поетом для гімназисток і телефоністок. Своєю чергою Олександра Олеся обурювало оспівування сином «насильства і кровопролиття». Часом доходило до того, що батько із сином переставали спілкуватися, а перебуваючи в одній кімнаті, писали один одному записки.
Важливішим за визнання в еміграції для Ольжича була вільна Україна, і науковець і поет вступає до підпільної Організації Українських Націоналістів у перший же рік її створення. До свого політичного вибору Ольжич-Кандиба ставився більш ніж свідомо.
«Щодо політики, то здібностів у мене, мабуть, не більше, як до археології, але все ж я бачу, що зробив би щось ліпше, як другі, а це накладає обов’язок стромляти і собі туди пальці. Бо ж наслідки і хиб, і правильних кроків в національному житті — великі будуть Радощів і овочів від своєї діяльності тут я абсолютно сподіваюся. Це дійсно область дуже гірка. В організацію націоналістів я твердо вірю. Єдина вона, я переконаний, зробить і може зробити щось для України».
Наукові здобутки в археології Олега Кандиби зацікавили Гарвардський університет. Разом із науковим визнанням до Кандиби приходить і кохання — в Празі він зустрічає американську археологиню та доньку мільйонера Етель Лессер. Кандибі вдається підкорити Америку: він читає лекції, публікується в наукових часописах, налагоджує зв’язки з діаспорою. Американське щастя було в руках, але Олег Кандиба обрав боротьбу за Україну.
З американської університетської кафедри Олег Кандиба кидається у відчайдушну боротьбу за Карпатську Україну. Ця боротьба закінчується для нього угорським полоном. Олегу вдається звільнитись, а от багатьох його братів по зброї угорці жорстоко закатували й убили. Поразка Карпатської України та зустріч зі смертю не охолоджують запал переконаного націоналіста, а скоріше надихають — так з’являється видання «Карпатська Україна в боротьбі».
Переконання Олега Кандиби в тому, що ми можемо бути або жертвами, або творцями історії, розпалює його дух боротьби. Постійна необхідність конспірації, підпільна робота здавалося мали покласти край сподіванням Кандиби-Ольжича зустріти свою любов. Але сталося навпаки. У 1940 році Ольжич у празькому кафе зустрічає Катерину (Калину) Білецьку й закохується в неї, а в новорічну ніч освічується. Олег Кандиба одразу попередив кохану, що нізащо не хоче, щоб вона була в небезпеці через його підпільну діяльність, а тому на людях їм завжди доведеться бути окремо. І Калина приймає такі важкі умови.
Історія їхнього кохання стала історією коротких зустрічей і довгих чекань.
«Кожної хвилини я чекала на Олега. Чекала на його листа, на його приїзд, на його голос. Нераз кортіло мене знайти до нашої «азурової каварні», але боялася вибуху пустки. … І раптом — одного ранку, одного ранку, одного гарячого червневого ранку — дзвінок у хату. Хтось прийшов! … Увійшов Олег, веселий і сяючий тихою радістю. Його дзвінкий погляд зіллявся із сміхом і палкими словами привіту. Я прижмурилася, ніби під сильним промінням, впиваючи ясність його близькости. Але раптово, вслід за цим, я почула зовсім інший тембр його голосу, який відразу мене опритомнів. Я відкрила очі й побачила зовсім іншу людину. Олег, спокійно, майже врочисто повідомив, що нарешті прийшов час вирушити в Україну, що військо посувається вперед і що треба йти вслід за фронтом, щоб дістатись на рідні землі без великих перешкод. У зв’язку з цим він мав повно справ і дуже спішився. Він мав всього три дні часу, щоб організувати групу довірених людей, які, або з ним, або різними іншими шляхами, мали також вирушити на Схід. Це тому він зайшов прямо з поїзду, бо не був певний, чи зможе пізніше зо мною побачитися… Не знаю, що він зважив на моєму обличчі, бо раптово змінив думку: легко усміхнувся, він, ніби заспокоюючи мене, сказав, що ми стрінемося на незабудованих парцелах, недалеко мешканевих блоків, де жили його батьки. Це мало статися завтра, а після завтра він від’їжджав. Я не вірила, що він уже зник. Мов і не було. Навіть відбитки руки на шибці не залишалося. Я знову чекала до завтрашнього дня.
Їдучи додому трамваєм, я повністю піддалася почуванням розлуки. Це були роздвоєнні почуття. З одного боку — велика радість і піднесення, що перейшли на мене від Олега, а з другого — підсвідомий страх перед незнаними межами часу, які мали роз’єднати нас на невідомо довго.
Парк перед Вільсоновим двірцем. Я прийшла ще перед третьою годиною, щоб бути першою, але Олег уже йшов мені назустріч стежкою поміж зеленими кущами. Він, хоч усміхався і старався бути лагідним і веселим, ніяк не міг приховати тремтіння м’язів не тільки як степовий молодий кінь, який чує вітер і простір. Наша стріча була коротка. Він не хотів, щоб я йшла на двірець. Ми мусіли тут розійтись. Я не сміла й не хотіла його затримувати».
Щоб якось перебороти самотність, Катерина заходила до батьків Олега. Вона так і не зрозуміла, чи розповів коханий про неї своїм батькам. Її приймали, але прийом залежав від настрою Олександра Олеся. Часом Катерина мало не сварилася з ним, бо захищала вибір коханого, який погано сприймав батько.
Поїздка до Києва мало не стала для Ольжича смертельною пасткою. Знову Кандиба-Ольжич щасливо врятувався. Його продовжували шукати, і в таких умовах він наважився на весілля. Хоча, можливо, саме небезпека підштовхнула його до цього кроку. Катерина описала приготування до весілля так.
«І як, ви гадаєте, одружився заступник голови Проводу Українських Націоналістів? Перебуваючи на нелегальному становищі, вистежуваний кількома спецслужбами, та ще й до того бувши православним серед моря греко- і римокатоликів? Наречена добула в консисторії адреси всіх православних церков, що тільки були в Галичині. Наречений розклав на столі військову карту з позначками, що їх розумів сам-один, і — вибрав село Яблінка Вижня. Чому? Бо назва — Яблунька Верхня — перегукувалася з віршем, якого Ольжич вперше присвятив своїй Калинці — „Яблуня на горі“».
2 серпня 1943 року Олег Кандиба та Катерина Білецька обвінчалися. Шлюб не змінив умов конспірації: жили окремо, на вулиці вдавали, що не знайомі. Після арешту Андрія Мельника «мельниківське» ОУН продовжило діяти завдяки Кандибі-Ольжичу. Що наполегливіше він працював в ім’я Української Держави, то наполегливіше його розшукувало гестапо. 25 травня 1944 року Кандибу-Ольжича заарештували у Львові. Провідника «мельниківського» ОУН кинули до Заксенхаузена, де він помер від жорстоких катувань 9 (або 10) червня того ж року.
Ольжичу не судилося побачити свого сина. Олег Білецький народився 31 липня 1944-го. Катерина Білецька, пам’ятаючи прохання чоловіка, розповіла про їхнє кохання лише після закінчення війни. Разом із сином і батьками виїхала до Німеччини, а потім у Канаду. Там працювала редакторкою журналу «Новий шлях», кореспонденткою, бібліографкою в Торонтському університеті, керувала дитячим садком, писала дитячі твори. Залишила спогади «Думками вслід за Ольжичем». У 1950 році одружилася вдруге та змінила прізвище на Лазор. Померла 19 серпня 1996-го у віці 77 років.
Сподобалася стаття? Подякуй автору!
Читайте також: Батько Бандери: як вбивали та висилали членів відомої родини;
Пуща-Водиця: легендарний трамвай і ліс історій;
Невдалі назви: вулиці Києва, за якими ніхто не сумує;
Теліга та Ревуцький: трагедія патріотів;
Шпигунські пристрасті по-київськи. 10 заповідей бунтівників.
