Коли з’явився легендарний маршрут №12 у Пущу та хто з відомих українців писав про неї? Як Пуща-Водиця стала елітним поселенням, санаторієм для важкохворих, прихистком для акторів і місцем відпочинку, згадує історик Олександр Вітолін.
Пуща-Водиця завжди вважалася околицею Києва або взагалі «дачами» та «лісом» в їхньому найкращому значенні. Саме лісові пущі з чистим повітрям зробили цю місцину популярною серед київської еліти.
У давні часи Пуща вздовж річки була князівським мисливським угіддям. Коли князівська доба минула й полювати стало нікому, стала просто лісом на вирубку. Але займати ліси Пущі було дозволено не всім, тож ліс не зник. У 18 столітті лісове господарство вирішили перетворити на лісову дачу Пущу-Водицю. Але довгий час вона не забудовувалась. На початку 19 століття Київ був ще невеликим містом, і для прогулянок киянам вистачало Царського саду або Труханового острова. Тим часом підприємливі ділки знали, як домовитися з чиновниками, та потроху експлуатували лісові багатства Пущі.
Коли Київ став містом цукрових мільйонерів, то почав бурхливо розростатися. У 1883 році Пущу-Водицю почали забудовувати. За десять років цей ліс принадив київську еліту, тож дачі в цій місцині стали символом престижу. У Пущі-Водиці спорудили не лише дачні будинки, але й відповідну інфраструктуру для відпочивальників: парк, ресторан, театр, кінотеатр, церкву. До Пущі-Водиці пустили трамвай на кінній тязі, а потім з’явився й електричний. Трамвайний маршрут спочатку носив номер 19, а потім став №12. Він і зараз є легендарним та відомим. Поїздка за цим маршрутом, як і колись, займає приблизно годину.
У дачному селищі збудував дачу для себе та сусідів архітектор Едуард-Фердинанд Брадтман. Дача на Юнкерова 37-А стала архітектурною пам’яткою. Найвідомішим київським творінням Брадтмана є будинок на Лютеранській, 23. Проєкт замовив купець Аршавський. Але згодом будинок розорив господаря та обзавівся легендою про безутішну вдову. У порівнянні з будинком Аршавського дача в Пущі-Водиці на Юнкерова 37-А може здатися простуватою. Але дерев’яні дачі будувалися, щоб в них відпочивати, а не вражати розкішшю та зручностями. До того ж влада надавала земельні ділянки в Пущі-Водиці в оренду на сто років. Тому особлива монументальність була б невиправданим марнотратством. У Пущі-Водиці й сьогодні можна побачити перші дерев’яні дачі. Однак вони вже давно пережили призначений їм термін. Тож для їхньої реставрації необхідні спеціальні методології, матеріали та кошти.
Санаторний потенціал Пущі-Водиці гідно оцінив Теофіл Яновський. У 1904-му завдяки його старанням у Пущі відкрився санаторій для хворих на туберкульоз. У санаторії лікувалась донька Яновського Ася (Анна). Серед пацієнтів були багатії та бідні хворі, які не мали чим заплатити. Згодом лікар організував санаторії в Боярці та Миргороді.
Теофіл Яновський був родичем Миколи Гоголя. Починав звичайним лікарем, але постійно прагнув знати більше. Його матір і брат хворіли на туберкульоз. А сам він у 1886-му вивчав у Франції та Німеччині бактеріологію та організацію праці клінік. Повернувшись до Києва, заснував одну з найкращих бактеріологічних лабораторій у Російській імперії. Його дисертація визначила новий напрямок у діагностуванні та лікуванні інфекційних і внутрішніх хвороб. Здобуті знання й досвід Теофіл Яновський поєднував з громадською діяльністю, тому став співзасновником Товариства боротьби з заразними хворобами. Науковий доробок Яновського щороку ставав дедалі більшим, а монографія «Туберкульоз легень» затвердила за ним статус медичного світила.
Візники вважали за честь везти Яновського й відмовлялися брати в нього гроші. Доктор соромився такого привілею і намагався ходити пішки або їздити на трамваї. Але щойно візники бачили доктора на вулиці, вони зупинялися й вмовляли сісти до них. Київські візники висміювали брудні фаетони лихачів, які їздили швидко по багнюці, але якщо візник віз доктора Яновського на терміновий виклик, тоді візники могли помити брудний фаетон разом. З ім’ям Теофіла Яновського пов’язують і інші київські легенди.
Важливість діяльності Яновського була така значна, що радянській владі доводилося з ним рахуватися. У 1927 році Теофіл Яновський став першим клінічним лікарем, обраним академіком до Академії Наук України. 8 липня 1928-го Яновський помер. Похорон Теофіла Яновського сполохав радянські органи: видатного київського лікаря відспівали в Софійському соборі, коли радянська влада вела антирелігійну компанію, а потім стихійна багатолюдна процесія прокрокувала до Лук’янівського цвинтаря.
Перші десятиліття радянської влади для Пущі-Водиці були складними. Пʼять років разом з матір’ю виживав там Олег Ольжич. Хлопчині доводилося ходити з мамою по селах і вимінювати речі на продукти, а потім тягти добуте додому. У листах до батька Олександра Олеся він скаржився на вчителів місцевої трудової школи: «Взагалі, я тепер у школі зневірився і в людях також, але все-таки хочеться вірити, що є й гарні. Боляче. Я таки завзятий песиміст в шкільних справах, крім того, перший бунтар. Страйкуємо, бойкотуємо, бо слід. Кричимо, щоб вчили нас. Я представник до Учительської ради і ось хочу в виді протеста проти непорядків зріктися «булави». Побачимо, що з цього вийде. Але з них (учителів наших), як з гуски вода». Судячи з наступних листів, йому так і не вдалося «виправити» вчителів, а вчителям — зробити з нього байдужого радянського школяра: «Прошу тебе: не присилай на Пущо-Водицьку школу книжок. Тут нема ні одної людини, котра б щиро до нас відносилася, всі тут старались вирвать у нас останній шмат хліба, і твій подарунок буде неумісний. Але це не головне. Тепер у нас не школа, а крамничка, у котрій продають дрібні товари, як-то приціпи і таке інше. Учні не хочуть працювати, учителі робить з них людей. Агонія».
Статус визначної дачі, лісу й околиці Києва до Пущі-Водиці повернувся вже в шістдесяті. У 1959 році народна артистка СРСР Наталія Ужвій, головуючи в Українському театральному товаристві, на його кошти організувала пансіонат для самотніх ветеранів театральної сцени. Довгий час цей пансіонат був дуже престижним. Пуща тих років запам’яталась дачами, санаторіями, піонертаборами, лісом з озерами для відпочинку.
Пущі-Водиці освідчився письменник Андрій Курков у збірці «Форель a la ніжність»:
«Найдзвінкіший звук із мого дитинства, який зберігся в пам’яті, це літній дзвін лісового трамвая. Трамвай номер 12 їздив раніше з вокзалу через Куренівку до Пущі-Водиці. Він ще дзвенить регулярно по Пущанському лісу, хоча його маршрут давно став коротшим. Але тепер він мені здається таким дивовижним. А тоді, на початку шістдесятих, коли я вчився читати та писати, сидячи в альтанці у дворі бабусиного дому, цей трамвай здавався єдиним зв’язком з «великою землею», з Києвом, куди ми майже не виїжджали. А от Київ і інші міста з’їжджались у Пущу-Водицю та розсмоктувалися по санаторіях і піонерських таборах. Тисячі відпочивальників купалися в озерах, вишиковувалися в черги перед касами в кінотеатр «Барвінок», йшли за товарами до місцевого магазину на тринадцятій чи чотирнадцятій лінії, найбагатші відправлялись у ресторан «Волна» на 9-й лінії недалеко від дамби.
Я тільки нещодавно зрозумів, як можна перекласти цю дивовижну назву німецькою — Пуща-Водиця, щоб німцеві все одразу стало зрозуміло. Wald Baden! Wald німецькою означає «дикий ліс». Baden — «купатися». Місто Баден-Баден на півдні Німеччини знає багато хто. У Німеччині, Чехії, Австрії та Швейцарії взагалі дуже багато Баденов і Бадов: Карлсбад, Лейкербад, Баденвайлер тощо. Усе це модні, дорогі та сучасні курорти з мінеральними водами, озерами, готелями й пансіонатами. Все, що дано цим містам природою, є й у Пущі-Водиці, а ось ми, сучасні люди, Пущі-Водиці не додали багато, щоб вона, як і в шістдесяті, жила веселим курортним життям, зазиваючи тисячі приїжджих.
Але я не жаліюся. Жалітися мають інші. Я просто згадую дерев’яні фарбовані в яскраві кольори, найчастіше в синій, будиночки Пущі-Водиці, прикрашені різьбленою лиштвою. Мені пощастило, мене перший раз у житті без дорослих відпускали по хліб і цукор-рафінад у найкрасивіший київський гастроном — дерев’яний мініпалац синього кольору, з високим крутим порогом, зі скрипучими дерев’яними сходинками. Цей гастроном стояв на розі 6-ої лінії. У ньому все було з дерева. Він згорів, коли мені виповнилося 8 чи 9. І замість нього побудували цегляну коробку, яка ніколи не затримається в пам’яті та не прикрасить дитинство нашої малечі.
Але в мене немає бажання розповідати вам про цегляні та бетонні «коробочки», якими забудовують простір навколо нас. У Пущі-Водиці ще залишились озера, залишились піщані пагорби, які поросли соснами та нагадують Балтію, Карелію та Фінляндію, залишилися десятки ще старих і тепер нежилих будинків… Трамвайні колії блищать на літньому сонці так само, як і сорок років тому. І гудіти вони починають за кілька хвилин до появи трамвая. Без цих трамваїв у моєму дитинстві бракувало б дивовижних, казкових звуків і образів. Тому прошу вас: візьміть ваших дітей чи внуків і сядьте на трамвай номер 12. Зробіть їм такий подарунок, поки літо не закінчилося. Ви, певно, ніколи не чули хор лісових птахів, який вривається через відкриті двері прямо в трамвайний салон!»
Після повномасштабного нападу Росії на Україну Пуща-Водиця опинилася в зоні обстрілів. На її територію потрапили боєприпаси, випущені російськими терористами по Гостомелю. Внаслідок цих обстрілів постраждала трамвайна колія. Робота трамвая вже відновлена, а от з відвідинами лісу доведеться зачекати. На розмінування лісу піде багато часу. Тож KEEP CALM and DREAM ABOUT PUSHCHA-VODYTSYA.
Сподобалася стаття? Подякуй автору!
Читайте також: Пристойно і не дуже. Як розважалися кияни на Трухановому острові;
Без Ярма: яким було найпопулярніше місце старого Києва;
Вулиця Толстого: хто жив, багатів і в баню ходив;
