Кров, трешак чи просто робота. Як воює поет Духновський

Яскрава особистість, відома половині мирного Києва. На війні Васек Духновський теж вирізняється серед бійців. А колись стане неформатним ветераном. У колонці для Вікенду поет і бібліотекар без патосу розповідає про свій досвід.

— У давні часи, коли я ходив до молодшої школи, а побєдобєсіє ще не вважалося зашкваром, для розмови з учнями запросили ветерана. Наш клас зібрали в актовій залі, провели якісь всраті навколомілітарні конкурси, а тоді ветеран почав розказувати історії. На початку все йшло за планом, історії були героїчні та повчальні. Але вже хвилин за десять розмова явно вийшла з-під контролю, і дідусь раптом почав розказувати усілякий кривавий трешак — як мінами розривало дітей, як його друзям відривало кінцівки тощо. Ми, наївні школярики, явно не були готові до таких деталей. Навіть вчителі розгублено відводили очі. Ну не будуть же вони перебивати ветерана, правда?

Це сталося двадцять років тому, але тільки тепер я повною мірою розумію того дідуся. Коли я розповідаю комусь про війну, так і хочеться перейти до її кривавої сторони, до чорнухи і смерті. Навіть якщо розказую історію, яка видається мені смішною, мозок так і просить додати щось типу «а через два місяці йому відірвало ноги». Не для того, щоб когось налякати. Просто це здається настільки вагомою частиною війни, що якщо про це не розкажеш — почуватимешся брехуном.

Смішні й страшні випадки тут настільки переплетені, що описувати їх окремо майже неможливо. І це один з моїх найбільших страхів — перетворитися на зацикленого діда, що раз за разом розказує одні й ті ж криваві історії. Тому коли я писатиму цей текст, спробую лишити більшість крові за лаштунками. Але я хочу, щоб ми постійно памʼятали, що вона там є.

Поза тим, у кожній розмові з цивільними я намагаюся донести одну просту тезу — на війні не так погано, як здається. Нас годують, непогано забезпечують, а якщо чимось забезпечити не можуть — не проблема, бо ж нам платять по сто тисяч на місяць, гріх жалітися на забезпечення. Тому перше, що я раджу забути при розмові з військовими — жалість. Усі оці «бідні хлопчики, зовсім голодні й голі» не мають жодного сенсу. Найгірша частина служби — бої, але вони займають від сили відсотків пʼять усього часу, решта йде на облаштування побуту, підготовку спорядження і, звісно, на відпочинок.

Часом цивільні питають, чи не дратує нас те, що вони продовжують жити повним життям, поки ми «віддуваємося на фронті». Можливо, не всі військові зі мною погодяться, але я навіть тішуся, що десь є повноцінне життя, в яке з часом можна буде повернутися. Втім, є одна цивільна звичка, яка дратує майже всіх — казати «я б і сам пішов на фронт, але здоровʼя/вік/родина/відсутність навичок». Тут не буває ніякого «пішов би», можна піти або не піти. Один пʼяний чоловʼяга років пʼятдесяти, якого ми зустріли на Київщині, довго розказував, що якщо треба, то й він піде, але він уже старий, тому не бачить сенсу. Ми навіть не пояснювали йому, що в нашому підрозділі є старші за нього люди, бо справа зовсім не в роках.

Неможливо бути майже військовим, а якщо ви вважаєте, що не можете воювати з морально-психологічних причин, краще так і говоріть, бо все інше звучить як дешева відмовка. Ніхто не любить почуватися слабким, але визнати свою слабкість набагато більш гідно, ніж ховатися за фальшивими виправданнями. Не всі повинні воювати, не треба виправдовуватися.

Щоправда, тут, на Донбасі, спілкування з цивільними зовсім інакше. Місцеві часто ставляться до військових з острахом, але й військові часом упереджено побоюються місцевих. Зустрічаєш на вулиці жінку й думаєш «а раптом її сина мобілізували в «днр», а раптом її син там загинув і вона мріє за нього помститися?». Місцеві здебільшого взагалі не мають чіткої політичної позиції, їм уже просто хочеться миру. В одному деокупованому селі ми жили неподалік від бабусі, яка цілий місяць приховувала та підгодовувала російського військового, аж поки той не наважився вийти й здатися. Ми не сердилися на бабусю, бо воно й не дивно — в кожному з нас вона бачить сина чи внука, і їй просто по-людськи всіх шкода.

У розмовах з місцевими я з усіх сил намагаюся показати, що нас не треба боятися. Ми ділимося з ними водою та продуктами, інструментами та електрикою, а якщо є бажання та можливість — допомагаємо виїхати в безпечніше місце. А якщо коли хтось із військових упереджено побоюється місцевих, я дуже прошу його не проявляти цього. Зрештою, показати, що ніякі ми не кровожерливі нацисти — одна з головних умов реінтеграції деокупованих територій. З часом всі тут чітко зрозуміють, наскільки росія задурила їм голови брехнею і страхом.

Щоправда, проросійська позиція жителів Донбасу — теж великий міф, роздутий росіянами. Як я вже писав, більшість місцевих цілком аполітичні, ба більше — російську мову часто чути лише у великих містах, а в селах і містечках люди говорять старим добрим суржиком. От вам і весь «зросійщений Донбас».

Один з найцікавіших елементів війни, як на мене — облаштування житла. За одинадцять місяців війни я встиг пожити в казармах і будинку культури, в школі й університеті, в підвалах, погребах, бліндажах і навіть просто неба.

Коли військові заселяються кудись, це місце дуже швидко перетворюється на комфортний дім. Здавалося б, порожній погріб з купою покинутої консервації, але ось у ньому зʼявляються нари, матраци, піч, посуд, газова горілка. Заварюється чай, хтось готує смачнющий борщ, обовʼязково прибиваються місцеві тваринки, яких ми завзято фоткаємо, щоб показати родинам. Певен, ми ще ностальгуватимемо за часами, коли могли зробити своїм домом будь-яке приміщення, коли ці покинуті міста та села повністю належали нам. Навіть якщо ми самі собі не належимо.

Якщо ж говорити про найгірше, тобто про бої, то перший же вихід на бойові позиції ділить якщо не життя, то хоча б службу на «до» та «після». Ви ніколи точно не знатимете, як відреагуєте на обстріл, поки не потрапите під перший. Можете припускати, але знати точно — ні. Це не завжди залежить від вмотивованості чи патріотизму. Буває, добровольці, що так рвалися в бій, відмовляються виходити на позиції після першого обстрілу, а хлопці, яких просто призвали по повістці, знову й знову повертаються на нуль. Перші місяці в кожен бій ми йшли, хоч і настрашені, з живим інтересом до нового досвіду. Мовляв, нас уже обстрілювали з мінометів, танків, арти, але ще ніколи не було стрілецького бою — цікаво, як воно? Цікаво, як воно — їздити на БМП? Цікаво, як воно — брати участь у штурмі? Місяці через три, звісно, цей інтерес майже зникає. Всі вже покаталися на БМП, рубалися у кривавих штурмах і випустили не одну сотню набоїв з калаша, і немає в цьому нічого настільки цікавого, щоб хотілося повторити. Тому з часом бої з цікавого досвіду перетворюються на марудну, але необхідну роботу.

Пригадую, як один сержант сказав «А мені цікаво хоч раз побувати на штурмі, перевірити свої яєчка, так би мовити». Він говорив це якраз тоді, коли ми готувалися до першого штурму. Що ж, з яєчками у нього було все гаразд — він не запанікував і не розгубився. Але й до кінця штурму не дожив. Ну от, я знову на межі навалювання кривавого трешака.

До речі, те, як солдат переносить бої, повністю визначає ставлення до нього. Ви можете бути справжнім гівнюком, маргіналом, навіть алкоголіком чи наркоманом, але якщо стійко переносите бої — вас поважатимуть і любитимуть, цінуватимуть і йтимуть назустріч у багатьох питаннях. Це непоганий спосіб з нуля формувати соціальний капітал. Ким би людина не була в цивільному житті — все це не має значення, бо тепер зовсім інший критерій визначає її місце в соціальній ієрархії.

Можливо, від того й виникає ветеранський дискомфорт при поверненні в цивільний світ. Десь я читав перелік запитань, які не варто ставити військовим. Там були якісь дрібниці типу «А ти когось вбив?» і я досі не розумію, що в таких питаннях аж такого тригерного. Не можу, звісно, говорити за всіх, але якби у мене попросили скласти перелік запитань, які стали б для мене травматичним тригером, він був би порожнім. Навіть навпаки — це я боюсь тригернути цивільних кривавими подробицями. У розмовах про війну мене дратує хіба що патос. Не подобається, коли мені дякують «за захист», коли починають розказувати, які ми герої, цвіт нації, як на наших плечах тримається країна. Власне, мені настільки чужий цей навколовоєнний патос, що я не послуговуюся навіть словом «побратим». Все це здається мені ближчим до дешевих повістей, ніж до реальної війни.

Тепер мені цікаво, ким всі ми станемо після перемоги. Чи будемо безпросвітно заливати травматичний досвід горілкою і кричати «будь проклята ця війна», як герой книги Чеха? Чи просто повернемося до своїх життів, ніби й не було ніякої війни? Хто буде вихвалятися своїм героїзмом, а хто скромно замовчуватиме подвиги? Чи буду я розказувати кривавий трешак дітям, коли мене, худорлявого коротуна-бібліотекара, запросять до розмови з учнями як ветерана?

Багато в чому це залежить від цивільного суспільства та його готовності прийняти ветеранів назад, не виокремлюючи їх в якусь напівізольовану касту. Один вояка колись сказав мені, що ветеран — це такий цивільний, у якого лишилося набагато менше нервів. Підбиваючи підсумки, мені хотілося б, щоб у післявоєнному житті до мене ставилися саме так — як до цивільного, стомленого тривожним досвідом. Так, не травмованого, а саме стомленого. Без табуйованих питань, без патосу, без лицемірства. І тим паче без жалості, бо ж навряд я колись шкодуватиму, що свого часу взявся за цю дивну роботу. Зрештою, завдяки війні ми з коханою одружилися, і вже сам цей факт вартує всього пережитого.