Комісії, психіатрія та допомога: як лікується боєць Шаміль

Що чекає на військових у психіатричних лікарнях? Яке ставлення суспільства? Що не так з військово-лікарняними комісіями? Киянин Володимир, військовослужбовець із позивним Шаміль, розповів Вікенду про свій досвід.

Володимир відверто пише у твіттері про те, через що проходить. Розповідав про складний етап перебування в Київській міській психіатричній лікарні №1 імені Павлова. Про непросте ставлення оточення, підтримку дружини, готовність лікуватися та бажання зробити все необхідне для одужання.

І в цій, і в лікарнях іншого профілю, де він перебуває, Володимир багато спілкується з іншими пораненими, бере близько до серця їхні історії. І використовує набуту у твіттері аудиторії, щоб надавати допомогу. Потреб у поранених бійців дуже багато: дорогі ліки, імпланти та протези, їхні вироблення та доставка, багатомісячна реабілітація, навіть допомога у транспортуванні.

Володимир звертається до читачів, і ті відгукуються на його прохання, закривають той чи інший збір. Якось він та його читачі зібрали мільйон гривень за добу — на допомогу конкретному бійцю.

Ще одна ініціатива військовослужбовця — привернути увагу суспільства до ВЛК, військово-лікарських комісій. Що більше у нас поранених, то частіше говорять вони про ці комісії, години в чергах, неприязне ставлення та інші складнощі. Тож Володимир намагається привернути увагу до цієї проблеми. І вже має певні результати своїх зусиль.

— Як давно ви воюєте?

— Воєнний досвід маю ще зі служби в добровольчому батальйоні «Дніпро-1», де у 2014-2015 роках виконував завдання з утримування позицій у населеному пункті Піски, поблизу Донецького аеропорту.

А зараз вже дев’ятий місяць лікуюся після важкої травми, отриманої у зоні бойових дій. Бачу зсередини цю систему, її проблеми та недоліки.

— Розкажіть про головні проблеми з лікуванням військових. Що не так у цій сфері, що потребує законодавчих змін?

— На мою думку, головна проблема з лікуванням військових наразі полягає просто в недостатності кваліфікованого медичного персоналу. Масштаб війни надто великий, поранених надто багато. Держава просто не справляється з таким потоком. Треба збільшувати кількість медичних закладів і кількість медичного персоналу.

Законодавчих змін у першу чергу потребує наказ Міністерства оборони №402 від 14.08.2008, який визначає ступені придатності військовослужбовців до військової служби в мирний і воєнний час. Так склалося, що відповідно до цього наказу повністю звільнити людину від військової служби занадто складно навіть при серйозних травмах чи захворюваннях. Тобто військові, у яких вже не працює (і не буде працювати) рука чи нога цілком можуть бути визнані обмежено придатними до військової служби, а обмежено придатні у воєнний час залишаються служити в армії.

— Яке ставлення військових до психіатрів? Які ваші враження від київської лікарні?

— Певний час я проходив лікування в Київській міській психіатричній лікарні №1 імені Павлова. Не помічав жодного прояву негативного ставлення до військових з боку психіатрів чи психологів. Усе залежить від кадрів на місцях. Хтось із медиків дійсно лікує психічні розлади та по-справжньому намагається допомогти, а хтось просто не звертає на пацієнтів уваги.

Я сам звернувся у психіатрію через розвиток депресивно-тривожного розладу й порушення адаптації. Про київську психіатричну лікарню не можу сказати нічого поганого. До пацієнтів там точно нормально ставляться. Військових, звісно, серед пацієнтів зараз вистачає, до них у персоналу значно краще ставлення, ніж до звичайних пацієнтів. Ті військові, яких я зустрічав вже безпосередньо у психіатричному стаціонарі, абсолютно нормально ставляться до необхідності лікуватися.

— Як суспільство сприймає перебування на лікуванні в психіатрії? Яких стереотипів нам потрібно позбутися?

— Суспільство загалом абсолютно не готове до того, щоб прийняти необхідність лікування психічних розладів. Треба розуміти, що це звичайні захворювання людського організму, як будь-які інші, що потребують лікування.

Шаміль збирає на своїй сторінці у твіттері найпридуркуватіші фрази, які чує травмована/поранена людина:

У тебе хоч одна кінцівка лишилася, є боєць, який без ноги та руки воює.

У тебе просто слабка сила волі.

Подумаєш, ноги нема, головне, що член є, то діти будуть.

Боже, ти ж ще такий молодий!

А нафіга тобі в дурку? В тебе ж нога!

Тільки не кажи психологам, що маєш проблеми зі сном, а то відправлять у дурдом!

— Питання військово-лікарських комісій. Що з ними не так? Що можемо зробити ми, цивільні, щоб допомогти військовим, які мають проходити ВЛК?

— Головна проблема ВЛК знову ж таки у їхній перевантаженості через кількість поранених. Бракує лікарів, персоналу, банально технічного забезпечення тощо.

Просто зараз небайдужі люди в будь-якому місті можуть прийти на ВЛК, подивитися, що і як там відбувається, і запропонувати елементарну гуманітарно-технічну допомогу:

допомогти пересуватися маломобільним пораненим військовим під час проходження комісій і черг,

забезпечити тих, хто очікує в чергах, питною водою, печивом, гігієнічними засобами й усім необхідним.