Будівля Київпроекту
Дехто активно виступає за збереження і захист радянської архітектури. Інші не розуміють, яку цінність можуть мати однотипні негарні будинки. Але радянську архітектуру критикували та лаяли й сучасники. Історик Олександр Вітолін розповідає, як це було.
Критикувати архітектуру нормально. Гі де Мопассан, Віктор Гюго та Поль Верлен ненавиділи Ейфелеву вежу, яка стала символом Парижа. Суперечки відбувалися й навколо радянської забудови Києва. Найвідомішим критиком був кінорежисер Олександр Довженко.
У 1937 році Олександр Довженко на з’їзді архітекторів виступив з доповіддю «Про архітектурне обличчя нового Києва». Довженко розкритикував «нові старі будинки», яким не судилося залишити ніякого сліду в історії архітектури.
«Візьмемо для прикладу будинок НКВС на вулиці Кірова (тепер вулиця Грушевського). Цей будинок поставлений на загальному плані неправильно. З парку ви його не бачите, по вул. Кірова ви його не сприймаєте, тому що перед ним немає простору, він увесь входить в діафрагму. Сприймаєте ви його тільки, під’їжджаючи до нього справа або зліва. Будинок цей неправильно орієнтований своїм фасадом. Якби будинок НКВС був поставлений своїм фасадом інакше (до речі сказати, фасад його потребує майдану), то він прикрашав би місто з дуже багатьох точок. А основне завдання, яке кожний архітектор поставив перед собою ставити, це — щоб споруджений ним будинок прикрашав місто з можливо більшого числа точок.
Звернімось далі до нового будинку штабу округи (тепер Офіс Президента, вулиця Банкова, 11). Автор проекту цього будинку — архітектор Григор’єв сам визнає, що він не розрахував, звідки будинок буде видний найбільше, він не зважив положення дому на загальному плані.
Тов. Григор’єв не зважив на ще одну річ. Він не звернув уваги і на те, що цей будинок, хоч він і будується на площині, для половини Києва стоїть на горбі. Будинок, що стоїть на горбі, повинен повторювати горб хоча б якоюсь своєю деталлю. Коли на горбі стоїть церква, вона горб витягує вгору, тому що її основа менша від її висоти. Коли на горбі стоїть будинок, основа якого більша, ніж висота, цей будинок притискає горб. Тов. Григор’єв притиснув горб. Якби він горб не знищив своєю горизонталлю, а дав би на цій горизонталі висотну композицію, якесь повторення горба, будинок став би величезним і всім здавалося б, що за цим будинком стоїть море.
Величезні помилки знаходимо ми в будинках, споруджених архітектором Каракісом. Як міг архітектор, коли він мислив цілим ансамблем, цілим містом, ставити на місці Десятинної церкви художню школу (тепер Національний музей історії України)? Цей будинок псує одну найкрасивіших точок міста, яка повинна була б бути призначена, якщо не сьогодні, то через п’ять років, для цікавішого, блискучішого і значнішого будинку. […]
Монументальний будинок у Києві — історичний музей. Він завжди справляв враження великого, монументального будинку, хоч він одноповерховий. У той же час ми бачимо цілий ряд високих будинків, але не монументальних. Отже, очевидно монументалізм є поняття не арифметичне (поверх, ще поверх та ще поверх, багато поверхів, отже, будинок, монументальний), а архітектонічне. Питання пропорцій поставлені тут не так сухо і «математично», але мають ще великі основи в душі будівельника. І от, коли я дивлюсь на 9-поверховий будинок («Будинок-літак» на вулиці Івана Мазепи) проти Червонопрапорного заводу, споруджений архітектором Каракісом, то повинен сказати, що він абсолютно позбавлений відтінку монументальності. Тут архітектор до великого будинку застосував прийоми малих форм. І тому будинок здається не монументальним, він не справляє враження, хоч усі дані місцевості повинні були б сприяти створеню тут монументальної споруди».
Звичайно, доповідь Олександра Довженко не варто розглядати як істину в останній інстанції. Ця доповідь була зроблена в рік, коли було заведено викривати один одного й наввипередки каятись. Крім того, Довженко відстоював зведення нових архітектурних ансамблів, які мали б применшити велич Софії Київської та Печерської Лаври.
Сьогодні будинки, які критикував Олександр Довженко, вважаються мало не шедеврами радянського конструктивізму. Так само різняться думки киян щодо будинку Ради Народних Комісарів УРСР (тепер будинок Уряду України). Цей шедевр монументалізму збудували, як і вищезгадані будинки, після того, як столицю повернули з Харкова до Києва.
Десятиповерховий будинок висотою 57 метрів вражає. І саме розміри, які змушують відчути себе маленькою комашкою, стали приводом для критики. Тому директор Науково-дослідного інституту теорії та історії архітектури і містобудування В. П. Дахно називає цей будинок одночасно і найкращим, і жандармським.
«Будинок Кабінету Міністрів України, що його спроектував московський академік архітектури Фомін, уважався в літературі чи не найкращою адміністративною будівлею в усьому СРСР. Фомін талановито створив переконливий образ, так би мовити, жандармського управління. Цей найбільший у Києві урядовий будинок — темний, похмурий мастодонт, який не приваблює, а пригнічує людину, викликає не повагу, а страх і наводить на думку: „Хто йде сюди — покинь усі надії”».
Залишається додати, що сталінський ампір швидко себе вичерпав через надмірну дорожнечу проєктів. Тому ще до історичного з’їзду КПРС, на якому засудили культ Сталіна, з’явилася постанова «Про усунення надмірностей у проєктуванні та будівництві». На зміну монументальності прийшла дешевизна. Новим символом радянської архітектури стали хрущовки та неомодернізм.
Тим часом Київ продовжує змінювати своє обличчя й далеко не завжди на краще. І однією з причин, на мою думку, є радянське минуле, яке не відпускає київських архітекторів. Адже ми критикуємо забудовників за «коробки», які заполонили місто, але наші архітектори вчаться, працюють і навчають інших саме в таких коробках. Якщо детально розглянути Київський інженерно-будівельний інститут (тепер Київський національний університет будівництва і архітектури на Повітрофлотському проспекті, 31), Головне управління житлового і цивільного будівництва (тепер Київміськбуд по вулиці Михайла Омеляновича-Павленка, 4/6), Київпроект (по вулиці Богдана Хмельницького, 16-22) і Укрбуд, створений напередодні проголошення незалежності України (по вулиці Євгена Сверстюка, 23), то маємо визнати, що самі по собі це гарні будинки. Вони функціональні, кожний має якесь властиве тільки йому цікаве інженерне рішення, гарно зведені. Однак, якщо відкинути функціональність, то все-таки це «коробки». Подібні «коробки» є й в інших країнах, є кращі, є гірші. Можливо, ми навіть можемо сказати, що неомодернізм не має радянських рис і певною мірою є універсально безликим.
Водночас маємо визнати, що при спорудженні радянських неомодерністських будинків, так і сучасних «коробок» замовника найчастіше цікавила їхня дешевизна. І поки цей фактор є вирішальним, вся критика хмарочосів зі скла та бетону залишатиметься лише нашою особистою думкою.
Сподобалася стаття? Підтримай редакцію!
Читайте також: Не тільки Городецький: про які будинки пліткували кияни;
Одоробло чи шедевр: дивні архітектурні проєкти світу;
Майстри київських мозаїк: від модернізму до декомунізації;
Леви-мавпи та «шпаківня» на Майдані. Урбаністичні скандали Києва;
Від конячки до головоломки: як мінявся «Дитячий світ» і що далі;
Європейський чи російський: яким був Київ початку 20 століття.
