Міцна історія, заснована на реальних подіях. Крутий режисер, який вміє розповідати найдраматичніші історії. Здавалося б, що може піти не так? Вікенд подивився нову стрічку режисера Тайки Вайтіті та розповідає про свої враження.
Останній фільм оскароносного Тайки Вайтіті («Кролик Джоджо», «Полювання на диких людей», «Чим ми займаємося в тінях») про команду футбольних аутсайдерів починається з самого режисера — в образі місцевого священника в сутані з принтом Ісуса на грудях і зі вставною щелепою «проповідує» глядачам. І саме цей образ від початку наштовхує на розуміння — на нас чекає тотальне спантеличення.
Сюжет базується на реальній історії, а саме на однойменному документальному фільмі Майка Бретта та Стіва Джеймісона 2014 року.
Майкл Фасбендер грає голландського тренера з футболу Томаса Ронгена. Через проблеми з контролем гніву його відправляють готувати команду з Американського Самоа (не плутати з просто Самоа) до відбіркових матчів Чемпіонату світу з футболу. Невеликий острівець налічує лише 50 тисяч людей, а гравці працюють на декількох роботах. Команда не забила жодного голу за свою історію, а найжалюгідніший матч закінчився рахунком 31:0 не на їхню користь. Тож у Томаса Ронгена є лише три тижні, щоб перетворити найбільших невдах футболу — ні, не на переможців — на менших невдах.
Роботи Тайки Вайтіті часто відрізняються відшліфованим темпом і дійсно якісним гумором, але цього разу режисер створив щось настільки образливе та комедійно незграбне, що єдиною заслуженою відповіддю є як мінімум здивування. Те, що мало стати натхненним психотерапевтичним спортивним фільмом в дусі Теда Лассо, виявилося набором поганих жартів і моралі, що проговорюється словами, але не підкріплюються жодною дією.
Гравці команди ледь відрізняються один від одного й видаються скоріш статистами, ніж повноцінними акторами. Їхні персонажі розмиті, а імена ледь запамʼятовуються. Сам Ронген замість тренувань здебільшого пʼє, хандрить і ображає людей навкруги, приводячи нас до розуміння, що рятувати треба не команду, а саме його.
Але замість формування емоційної залученості до особистих проблем зламаного тренера, Вайтіті вирішує недолуго жартувати про брак вишуканості в островʼян. Особливо кричущим це стає, коли зʼявляється центральний нападник Джая (дебютна роль Каймани) — трансгендерна жінка на етапі переходу. Сценарію відверто бракує такту та вміння говорити про перехід і сприйняття трансперсон. Персонаж Джаї, як і інші в цій історії, базується на реальній особистості. Вона була першою трансперсоною, що брала участь у матчах ФІФА. Але замість того, щоб розвивати незвичну лінію, Тайка Вайтіті використовує її, щоб показати, — в глибині прискіпливого й нахабного тренера ховається добра людина.
«Наступний гол — переможний» лише в самому фіналі може зацікавити, коли команда починає працювати злагоджено та кидає виклик суперникам. Але навіть в момент тріумфу це все ще незграбно.
У попередніх фільмах Тайки Вайтіті, таких як «Хлопчик» (2010) і «Полювання на диких людей» (2016), бешкетне почуття гумору гарно резонувало з сюжетними лініями дорослішання й становлення та дещо знижувало пафос. Але після етапу роботи з Марвелом і гучних блокбастерів здається, що режисеру відмовило почуття такту й емпатії. На виході ми отримуємо несмішне кіно, що нецікаво розповідає цікаву історію.
Сподобалася стаття? Подякуй автору!
Читайте також: Командор швидкості: чому треба дивитися фільм «Феррарі»;
Аквамен і загублене королівство: чий тризуб переможе;
Фарс і велич: як фільм «Наполеон» руйнує міфи;
Крилата лихоманка. Як фентезі про війну та драконів стало феноменом;
