Ґрати ламати. Як жив і творив Іван Світличний

Хлопчина з Луганщини, з родини колгоспників дружив зі Стусом, Симоненком і Горською. КДБ називало його націоналістом, а він протистояв їм силою та розумом. Історик Олександр Вітолін згадує про яскравого шістдесятника Івана Світличного.

20 вересня 1929 року в селі Половинкине на Луганщині в сім’ї колгоспників Світличних народився син Іван. Згодом в родині з’явилися дві доньки — Марія та Надія. Надія Світлична згодом вчила української мови Аллу Горську та інших шістдесятників.

Світличні важко працювали, щоб прогодувати дітей. В Голодомор вижили лише тому, що матір та її сестра тримали корову. А в родині маминого брата майже всі загинули.

В 1943 році Іван з товаришами вирішив змайструвати міну й підірвати німецьку вантажівку. Поки майстрували, стався вибух. Івану сильно покалічило пальці й травмувало ноги, наслідки цієї травми про себе дали знати вже в дорослому віці. Мати доклала усіх зусиль, щоб лікарі врятували бодай залишки пальців. Завдяки материній опіці Іван зміг не тільки писати, але й стати справжнім майстром – не було роботи, за яку б він не брався.

Хоч як важко було навчатися дітям луганських селян після війни, та Іван Світличний доклав всіх зусиль, щоб закінчити школу з золотою медаллю. Далі вступив на філологічний факультет Харківського університету. Про навчання його однокурсники складали легенди. Так Іван Світличний відмовився відвідувати лекції з української мови викладача Моргуна через їх низький рівень. І коли йому на зборах намагалися дорікати за прогули, то він в повний голос заявляв, що й далі не буде ходити.

«Прогулював» лекції Світличний в бібліотеці й букіністичних, адже навчальне забезпечення філологів було на такому низькому рівні, що треба було шукати літературу самостійно. Тому за легендою декан таки дозволив Світличному «прогулювати» лекції, бо знав, що той проводить час у бібліотеці. Тоді ж в студентські роки Світличний почав збирати власну книгозбірню. Як згадують друзі, він страшенно недоїдав, іноді харчувався самими кабачками, аби всі гроші витратити на книги.

В 1952 році Світличний вступив до аспірантури відділу теорії літератури Інституту літератури ім. Т.Шевченка Академії наук України. Згодом став молодшим науковим співробітником Інституту літератури. Доля звела в одному науковому відділі Світличного, Коцюбинську, Іванесенка, Стуса і Бадзьо, які згодом стали активними шістдесятниками.

Великих зусиль доклав Іван Світличний для написання дисертації, але зміна керівництва Інституту літератури й принциповість молодого науковця поклали край його подальші науковій роботі.

Тоді ж починається подружнє життя Івана і Леоніди Світличних. Перші чотири роки молодята прожили в келії в Фролівському монастирі площею 14 кв.м. Грошей було мало, але Іван продовжував збирати книгозбірню.

У наступні роки Світличний примірив на себе ролі укладача-упорядника, рецензента, автора літературознавчих статей і перекладача. Ця робота не давала кар’єрних перспектив, але давала гроші. Проте Світличного тихе спокійне життя радянського посіпаки не цікавило.

У 1960 році подружжя Світличних отримало квартиру на вулиці Уманській. Житло швидко перетворилося на центр шістдесятництва. Постійними гостями були Василь Симоненко й Іван Драч, Опанас Заливаха й Алла Горська, Іван Дзюба і Юрій Бадзьо, Галина Севрук і Василь Стус, Ігор Калинець і Василь Голобородько.

Ось тільки дещиця спогадів гостей квартири на Уманській. Лесь Танюк: «Світличні були саме таким осередком, де кожен міг покластися на іншого, ще й тому в них у домі був особливий клімат. Жилося їм у матеріальному плані жахітно важко, зарплатня була злиденна, гонорари нікчемні; потім надійшла смуга тривалого Іванового безробіття, та й Льолі перекривали дорогу, забороняючи читати додаткові лекції, щоб тримати Світличних у чорному тілі. До того ж Іван витрачав мало не всі гроші на книжки. А проте кожному з численних гостей неодмінно пропонувалося, крім поживи інтелектуальної, щось більш прозаїчного; а якщо ти був з іншого міста, міг розраховувати й на нічліг. Все те робилося весело й невимушено, і кожен, хто потрапляв на легендарну Уманську, залишався Івановим боржником на все життя».

Ірина Жиленко: «Іван ніколи не був ні здоровим, ні сильним, ні матеріально благополучним. Звідки ж він брав сили завжди усміхатися, завжди бути готовим прийняти на себе наші проблеми, терзання, істерики — розрадити й порадити? Я пишу в листі до Володі: “Так чогось погано на душі! Піду, мабуть, до Івана”. І жодного сумніву нема: чи не заважатиму його роботі, чи має він настрій і час патякати з наївною початківочкою. Ішла, як додому. Бо знала: там мені завжди раді. І Іван, і Льоля, і Надійка. Бо знала: Іван допоможе».

Роман Корогодський: «Саме Іванові й Аллочці завжди буду вдячний, бо вони допомогли мені “зрозуміти” самого себе й остаточно професіоналізуватися. Іван постійно виявляв інтерес до моїх творчих початків, він перший відкрив “абонемент” своєї чудесної бібліотеки. Вперше україніка потрапила до моїх рук завдяки йому. Наші бесіди вдвох чи в невеликому товаристві були завжди по-справжньому змістовні й для мене надзвичайно цікаві, корисні. Фактично в Івана, Михайлини Коцюбинської й Валерія Шевчука я скінчив курс Українського університету. Іван Олексійович був тут моїм першим учителем».

Просто неоціненними стали записи, які Іван Світличний робив на магнітофон, і завдяки яким для нас зберігся голос Василя Симоненка.

Тоді ж у Світличного проявилися проблеми зі здоров’ям як наслідок дитячої травми та проблеми з нирками. Через принциповість він все рідше міг друкувати свої статті, доводилось замість свого прізвища ставити псевдонім.

30 серпня 1965 року Івана Світличного та інших представників української інтелігенції арештували за звинуваченням в антирадянській агітації та пропаганді. Виступ Василя Стуса під час показу «Тіні забутих предків» став відгуком на цю подію.

Згодом Стус присвятив Світличному вірша:

Не можу я без посмішки Івана
оцю сльотаву зиму пережить.
В проваллях ночі, коли Київ спить,
а друга десь оббріхують старанно,
склепить очей не можу ні на мить,
він як зоря проміниться з туману,
але мовчить, мовчить, мовчить, мовчить.

Ні словом не озветься. Ані пари
із уст. Вусате сонечко моє!
Несуть тобі три царіє со дари
скапарене озлоблення своє.

Іваночку! Ти чуєш, доброокий?
їй-бо, не знаю, що я зле зробив.
Чого ж бо й досі твій поріг високий
ані відчув, ані переступив.

Прости мені недільний мій Хрещатик,
що, сівши сидьма, ці котли топлю
в оглухлій кочегарці. Що терплю,
коли вже ні терпіти, ні мовчати
не можу, що, читаючи, люблю
твоїх Орхана, Незвала і Данте,
в дев’яте коло прагнучи стремлю.

Моє ж досьє, велике, як майбутнє,
напевне, пропустив котрийсь із трутнів.

Із тих, що білий світ мені окрали,
окравши край, окрали спокій мій,
лишивши гнів ропавий і кривавий
і право — надриватися в ярмі.

Сидять по шпарах всі мужі хоробрі,
всі правдолюби, чорт би вас побрав!
Чи людська добрість — тільки доти добрість,
поки без сил, без мужності, без прав
запомогти, зарадити, вступитись,
стражденного в нещасті прихистить
і зважитись боротися, щоб жити,
і зважитись померти, аби жить?..

У спогадах дружини читаємо, як КДБ проводило обшуки у квартирі Світличних. Вилучило Біблію, а коли Леоніда запитала, чому ж залишили Коран, відповіли, що Коран був надрукований в Москві, а Біблія — у Ватикані.

Також вилучили аркуші на яких були розписані наголошені й ненаголошені склади, які треба були для перекладу віршу. Однак слідчі КДБ були впевнені, що це шифр. Якось Світличний під час допиту зміг застати слідчого зненацька відвертим питанням: «Чому в КДБ так багато дурнів?». Той відповів, що розумні на таку роботу не підуть.

Це були ще світлі часи, тож Світличному не висунули обвинувачень і відпустили. Однак він остаточно втратив можливість знайти роботу. КДБ подбало, щоб перестали публікувати не тільки літературознавчі статті, але й переклади. Вийшов тільки переклад Бомарше, а от публікацію збірки поетів Паризької комуни скасували.

Коли влада змінилася, репресивна радянська машина запрацювала з новою силою. 1 січня 1972 року Світличні відвідали Леоніда Селезенка. У нього гостював оунівець з Бельгії Ярослав Добош. Зустріч була короткою, але цього вистачило для КДБ. З затримання Добоша влаштували справжнє шоу, наче зупиняли контрреволюцію.

Добош не був готовий до арешту, тож в КДБ його легко розговорили. Леонід Селезенка, на думку Світличної, був провокатором КДБ. 12 січня 1972 року Світличного вдруге арештували.

На думку Івана Дзюби Світличний зовсім не був радикальним і непримиримим «націоналістом», яким мав би цікавитися КДБ. Слідчих скоріш дратували його інтелігентність і благородство. Тож син колгоспників з Луганщини, який не робив жодних радикальних закликів, для КДБ став батьком українського буржуазного націоналізму.

Отак за приналежність до української інтелігенції Івана Світличного засудили до 7 років ув’язнення і 5 років заслання. Покарання відбував у Перській області в останньому уламку архіпелагу ГУЛАГ. Погане харчування, клімат і робота посилювали хвороби. Але адміністрація вимагала виробітку повної норми, не зважаючи на скалічені руки Івана. Ще й у табірній лікарні його заразили гепатитом. Світличний все більше став страждати від головних болів. Але він вдався до голодування, щоб вимагати дотримання прав інших в’язнів.

Під пильним наглядом табірної адміністрації й попри проблеми зі здоров’ям Світличний не лише не покаявся, але й став організатором підпілля. Ігор Калинець так описав підпільну діяльність Світличного: «Вже за Івана в нашому таборі було розроблено цілу систему опору словом, у ній активно діяли десятки людей, а передовсім Семен Ґлузман, Зиновій Антонюк, Микола Горбаль, Валерій Марченко, Євген Пронюк… Вишукували різні способи передавання матеріалів у велику зону. А спочатку треба було написати заяву, протест, звернення, хроніку табірного життя, публіцистичну статтю чи літературний твір, обговорити в тісному колі, тоді перенести на тонкий папір і довший час переховувати готову в безпечному місці – і все це на очах ментів чи навіть стукачів (а де таких не було?), при постійних шмонах.

Працювала організована “фабрика” доволі успішно. Іван здійснював керівництво. Він про все знав, кожен був наділений певною функцією. Він пропонував тему, заохочував до авторства, сам чимало писав публіцистики, був причетний до всього. Коли він працював у бібліотеці (як інвалід), було зручно переписувати “ксиви” в нього, хоча втекти від раптового обшуку було неможливо. Одного разу під час несподіваного шмону Іван сів на рукопис і не вставав зі стільця протягом усього трусу. Ментам не спало на гадку підняти Івана з місця. Іван невимушено підтримував розмову, часто жартував із ними. Словом, “забембав контролерів”. Цікавих випадків балансування на грані було багато. Адже за “спаленням” наступали покарання: ШІЗО, табірна тюрма (ПКТ), а то й тюрма у Володимирі чи згодом у Чистополі (Татарія). І завжди спокійна витримка, незворушність, навіть оманлива байдужість до присутности чекістів. Але з кожним місяцем частішали болі голови, дошкуляв тиск. Можливість лікуватися була мінімальна».

По закінченню семи років ув’язнення Світличний потрапив у заслання на Алтаї. Туди до нього приїхала дружина. Іван навіть в тих умовах продовжив збирати книгозбірню. 20 серпня 1981 року в нього стався інсульт. Світличний вже перебував в стані клінічної смерті, коли його прооперували. Лікарям довелося зробити в черепі отвір. Після таких операцій виживало 5-10% пацієнтів.

Світличний вижив, але відновлювався важко. Згодом в нього виявили саркому хребта. Дружина добилася скликання комісії, яка б мала звільнити чоловіка з ув’язнення за станом здоров’я. Але сподівання на гуманізм радянської репресивної системи були марними. Світличні залишилися в засланні, що прирікало Івана на інвалідність.

Лише у 1983 році закінчилось заслання, і Світличні повернулись в Київ. Тяжкохворий Світличний не міг навіть вийти на прогулянку. Про повноцінне інтелектуальне життя мова не йшла, тож КДБ міг радіти.

В 1989 році він втратив можливість говорити рухатись. 25 жовтня 1992 року помер. Івана Світличного поховали на Байковому кладовищі недалеко від могили Василя Стуса.

В 1994 році Івана Світличного посмертно вшанували Шевченківською премією за збірку поезії, переклади й літературно-критичних статей. У 2016 році в Солом’янському районі вулицю Петровського перейменували на вулицю Світличного. У 2019 році Укрпошта випустила меморіальну марку зі Світличним.