Царське село в Києві: між блиском і несмаком

Що уявляє киянин, коли чує про Царське село? Рок-гурт, ресторан чи бізнес-центр? Будинки на пагорбах чи квартири міністрів? Історик Олександр Вітолін згадую, як складалася історія місцевості та назви.

На початку 1980-х років у радянському Києві масово зводилися нові житлові масиви — «спальники». Високі темпи будівництва влада яскраво висвітлювала в пресі. Але в цього фурору була своя ціна: панельні будинки промерзали взимку та перегрівалися влітку, в багатоповерхівках з кожним наступним поверхом падав тиск води, ліфти часто ламалися. Карикатуристи «Перцю» із номера в номер висміювали незадовільну якість нових будинків. На тлі таких горе-будинків хрущовки видавалися солідними та респектабельними.

Аварія на ЧАЕС породила потребу в житлі для переселенців із зони відчуження. Приймати в експлуатацію стали навіть ті будинки, які були швидше аварійними, ніж житловими. Будинок для переселенців в Боярці надихнув «Перець» на фейлетон «Спекуляції на ситуації».

«Смутком віяло від побитих штукатуркою екземою стін, а двері і вікна, ніби покручені невиліковним ревматизмом, вирипували щось печальне і одноманітне. Кульгава двонога ванна і щербата раковина умивальника розгублено дивились у цементну підлогу своїми отворами для стоку води. Немов запитуючи: «Де ж ті труби, якими нас повинні були з’єднати з каналізацією?» А в тому місці, куди звичайно по двоє не ходять, каналізаційний сток хижо позирав на власника квартири відкритою горловиною відводної труби мовляв, спробуй, покористуйся. В стіні ж зяяла чимала дірка, крізь яку при бажані можна було заглянути до аналогічного місця у сусідній квартирі. Ця дірка настільки спантеличила Миколу Петровича, що він навіть не звернув уваги на оригінальну електропроводку, яка була змонтована за принципом «Ану, вгадай!»: коли натискаєш вмикач у кімнаті, світло загорається у ванній, а ввімкнути світло в кімнаті можна лише з коридору. Остаточно ж доконала новосела кухня. Коли він побачив підлогу, застелену не лінолеумом, а якимось цупким папером мишачого кольору і водопровідні труби, що плакали іржавими сльозами, чаша його терпіння переповнилась».

Але коли виникла потреба звести нові будинки для чиновників Ради міністрів УРСР, від принципу будувати дешево й на околицях одразу відмовилися. Хіба можна, щоб чиновник міністерства жив у панельному будинку та їхав на роботу з лівого берега? Тож для чиновників знайшли найкращу землю в центрі — в зелених Наводничах, де до революції були монастирські городи. Новий мікрорайон зіпсував дивовижну панораму на Дніпро. Мабуть, кожен киянин недолюблює якийсь сучасний хмарочос, що сплюндрував краєвид на протилежний берег Києва, але першими в цьому стали саме будинки для Ради Міністрів УРСР.

Будівлі зводили не тільки в кращому місці, а й за спеціальним проєктом. Сьогодні рієлтори такі квартири називають «спецпроєкт» або «совмін»: квартири були з високими стелями, великим метражем порівняно зі звичайними радянськими квартирами, просторішими кухнями. Замість дешевих бетонних панелей використали керамічну цеглу. Перші будинки мали вісімнадцять поверхів. Таке висотне будівництво потребувало значно більше техніки й більших затрат, але ресурси знайшлися. Для підтримки нормального тиску води були потрібні й спеціальні насоси. Ну і треба згадати про ліфти: на один підʼїзд припадали цілих три ліфти.

Будівництво добротних дорогих будинків кияни іронічно охрестили «Царським селом». Цей топонім швидко став народним, а потім навіть брендом. Новий мікрорайон дав щедру поживу для пліток і скандалів. Першим скандалом стала боротьба за квартири. Після розпаду Радянського Союзу при владі залишилися старі чиновники, які продовжили імітувати піклування про народ. Ветеранам війни в Афганістані пообіцяли квартири в новому мікрорайоні, але чиновники виконувати обіцянки не квапилися.

Тоді ветерани наважилися захопити свої квартири силою. Єдиний підʼїзд 16-поверхового будинку забарикадували, а з вікон вивісили плакати з гаслами-поясненнями цієї акції. Міліція одразу оточила будинок. Намагалися розібрати барикаду — протестувальники обстріляли кульками від підшипників, тож атакувати за допомогою пожежних драбин не ризикнули. Три дні міліція тримала облогу, через гучномовці погрожуючи статтями з карного кодексу. Більшість «афганців» не витримали психологічного тиску та здалися, кілька сімей залишилися до кінця. І їм вдалося вибороти обіцяні квартири.

Про квартири в «Царському селі» згадував і мер Леонід Косаківський. У 1995-му він попросив у тодішнього прем’єр-міністра Валерія Пустовойтенка путівки в санаторій для дружини й сина. За путівки Пустовойтенко став вимагати десять квартир для Кабінету міністрів на Старонаводницькій («Царське село»), які місто мало розподілити між киянами. Косаківський відмовив прем’єру.

Наступного разу вже Пустовойтенко зателефонував Косаківському.

«— Слухай, під’їдь до нас, тут у нас макет забудови ділянки на вулиці Старонаводницькій. Треба щоб ти під’їхав, подивився, ми тут одразу затвердимо все, підпишемо папери і почнемо будувати.

Я сказав Пустовойтенку:

— Ось так новини! Це ж компетенція містобудівної ради. Подавайте на раду. Вона розгляне. Якщо підтримає — тоді будемо підписувати. До того ж ми не давали згоди на ділянку забудови.

Він поклав трубку.

Потім знов дзвінок. Та сама «пісня». Другий, третій раз. На третій раз почав говорити з притиском:

— Так ти приїдеш чи ні?

І я не витримав:

— Слухайте, як ви себе ведете? Раніше Володимир Васильович Щербицький не вважав зазорним приїхати разом з Політбюро в Київпроект і розглядати там генеральний план розвитку місту. А ви хочете, щоб я, як хлопчик бігав до вас і в вашому кабінеті підписував сумнівні проекти. Милості просимо — на містобудівну раду, ось ми все подивимося і вирішимо. Присилайте своїх представників.

І, вживши слово міцне, що зі мною рідко буває, я кинув трубку. Звичайно, наша розмова стала останньою краплею, яка не тільки вивела з рівноваги ще одного президентського фаворита, але змусила його вдатися до санкцій. Ще б, самолюбству був нанесений такий удар!

Валерій Павлович вирішив поскаржитися Президенту. 12 грудня 1995 р. він настрочив Кучмі доповідну записку, яка носила характер скарги на «некерованого» голову Київради».

Наступний мер Олександр Омельченко змусив говорити киян про «Царське село» ще більше. Він без усяких обговорень і попереджень скасував трамвайний маршрут, що сполучав правий та лівий береги. Кияни вирішили, що трамваєм пожертвували заради тиші в «Царському селі». Омельченко виправдовувався, що тільки так можна було зберегти міст Патона, який руйнувався від вібрацій. Заради справедливості визнаємо, що в «Царському селі» навряд жили аж настільки впливові мешканці, щоб приписувати їм відповідальність за рішення Омельченка.

Забудова Старонаводницької вулиці продовжувалась. Пам’ятник Лесі Українки вже губився серед хмарочосів. Довелося провести реконструкцію площі. Але первісна ідея її як культурного ландшафту була втрачена.

Тим часом «Царське село» стало брендом. Спочатку на Лаврській з’явився український етноресторан з такою назвою. Потім печерські студенти вирішили, що «Царським селом» можна назвати рок-гурт.

А кияни все частіше називали так приватні будинки на печерських пагорбах, багате оформлення яких часто межувало з несмаком. Нарешті з’явився бізнес-центр «Царський». Формами й шиком вніс остаточну дисгармонію в оточуючий простір.