Топ книгоманів старого Києва

Сотні й тисячі томів, найвідоміші приватні бібліотеки. Кияни завжди читали багато, стверджує історик Олександр Вітолін і нагадує про головних книгоманів старого Києва.

Як добували хороші книги радянські книгомани? Купували в офіційних книгарнях, але тільки разом з ідеологічною літературою, яка йшла «на додачу». Купували на «чорному ринку» за шалені за радянськими мірками гроші. Здавали макулатуру, щоб отримати дефіцитні книги в пунктах приймання вторсировини. Роками пропаганда нав’язувала думку, що «Радянський Союз — найбільш читаюча країна у світі».

Але пригадаймо, що перша згадка про бібліотеку в Києві датується 1037 роком, — всього за 49 років після прийняття християнства! Мова про бібліотеку Ярослава Мудрого, яка знаходилась у Софії Київській. На думку істориків, за 17 років Ярослав Мудрий міг зібрати 950 книг. На жаль, після смерті правителя почалися міжусобиці, й літописцям довелося писати про руїни, а не про бібліотеку.

Деякі науковці вважають, що неоціненна бібліотека могла загинути в 1240 році. Є думка, що її перевезли до Межигір’я. Дехто ставить під сумнів розміри бібліотеки Ярослава Мудрого, але безсумнівно, що навіть після розорення Києва в 1240 році книжкова справа продовжила розвиватися, а населення Русі було одним із найосвіченіших у Європі.

Любов до книги успадкували козацькі гетьмани, старшина, духовенство й звичайні міщани. Історик Вадим Модзалевський у статті «З історії книги на Україні» вказував, що в часи Гетьманщини книги коштували дорого, але цінувались і зберігались з великою любов’ю. Наприклад, Яків Маркович (який був генеральним підскарбієм) в 1725 році занотував: «Книги передивився всі ізнов поскладав, відібрав з собою 32, а залишив в скрині 69, в одній бібліотеці 144, в іншій 44, всього — 289». Як бачимо, Маркович мав не лише дві постійні бібліотеки, але й доволі велику похідну.

Характерно, що любов до книги поширилися на містечка, які сьогодні сприймаються як провінційні. Так ділові записи торговця сукном і книгами Теофіла Корна зберегли для нас імена його клієнтів і коло їхніх уподобань. Клієнтом Корна був лубенський полковник Павло Апостол, який придбав шеститомну «Історію про комах» Рене Антуана Реомюра та «Історію» Фльорі в 36 томах, а також заплатив за оправу всіх 36 томів. До цього Апостол придбав у Корна книжок на 262 талери, 29 грошів і 2 пфеніги. Рахунок в талерах вівся через те, що книги були іноземні.

Лубенський полковник Петро Кулябка також був клієнтом Корна. Поміщик Іван Скоропадський купував книжки різноманітної тематики. У переліку літератури, придбаної Климом Шафаренко, можна зустріти книги з філософії. Постійним клієнтом Корна був київський міщанин Равич, які купив книг різноманітної тематики на 236 талерів, 5 грошей і 6 пфенігів. Серед київських клієнтів Корна були митрополит Тимофій Щербацький і ректор Києво-Могилянського колегіуму Давид Нащинський. Нащинський замовляв книги для себе й для своїх студентів. Петро Іванович Симоновський, автор «Короткого опису про козацький малоросійський народ і про військові його справи», обіймав різноманітні посади від перекладача до судді. Він купував у Корна книги не тільки для себе, але й для полкового лікаря, аптекаря в Глухові й механіка в Батурині. Також історикам відомо про італійського торговця книгами, який прибув для торгівлі до Чернігівського полку.

Але любов до книг козацької старшини тьмяніє порівняно із пристрастю до них колишнього кріпака Тараса Шевченка. Повертаючись із заслання, він записав в щоденнику, що в його бібліотеці немає книги, яку б він не знав напам’ять. Шевченко також зробив перелік книг, які віз у скринях — майже 200 книг.

Розвиток книгодрукування зробив книгу ще доступнішою. У приватних бібліотеках Києва книги рахували вже не сотнями, а тисячами. З-поміж багатьох приватних бібліотек хотілося б виділити книгозбірні Бориса Грінченка і Михайла Грушевського. Грінченко збирав бібліотеку з наміром залишити її після смерті товариству «Просвіта» або іншій організації в разі закриття першої. У 1918 році, коли Марії Грінченко стало важко опікуватися бібліотекою покійного чоловіка, вона передала понад шість тисяч художніх і науково-популярних книг, шафи й столи Національній бібліотеці України.

Подружжя Грінченків сподівалося, що їхня бібліотека збережеться в єдиному комплексі. На жаль, після смерті Марії Грінченко бібліотеку розпорошило між фондами. У 1989 році почалась робота з зібрання книг з бібліотеки Грінченків в єдиний фонд з огляду на її наукову та загальнокультурну цінність. Особливий захват викликає те, що Грінченки жили в достатку, проте не розкошували, але змогли зібрати бібліотеку, яка не поступалась бібліотекам найзаможніших багатіїв.

Михайло Грушевський став пристрасним книголюбом ще під час навчання в Тифліській гімназії. Книгозбірня Грушевського росла з кожним роком і викликала заздрість в інтелектуалів. Михайло Грушевський не був скнарою і дозволяв брати цінні бібліотечні надбання для праці. У 1907 році художник Фотій Красицький зобразив Грушевського у Львові саме на тлі бібліотеки, точніше її маленької частини.

Цінність бібліотеки Грушевського можна тільки уявити, якщо видатний український історик писав, що не купував того, що можна взяти у звичайній бібліотеці. Після смерті Грушевського його бібліотеку у Львові довгий час вдавалося зберегти. Але в 1946 році радянська влада почала вилучати «націоналістичну» літературу, що належала Грушевському й Володимиру Винниченку. Після цього бібліотека була розпорошена й зазнала втрат.

Переїхавши зі Львова до Києва, Михайло Грушевський зібрав другу бібліотеку. Під час арешту в 1914 році російські жандарми виявили 2000 книг. У київському зібранні знаходилися унікальні стародруки, ще цінніший архів Грушевського та мистецька колекція, але вони загинули під прицільним гарматним вогнем армії Муравйова. Після повернення до Києва в 1924 році Михайло Грушевський почав збирати вже третю бібліотеку. До неї ввійшло багато літератури, привезеної з еміграції. Зі спогадів свідків остання бібліотека Грушевського налічувала від трьох до чотирьох тисяч книжок. Після смерті Грушевського радянську владу зацікавило його помешкання, а не бібліотека. Тож якийсь час вона залишалась цілою. А потім, як і львівська бібліотека Грушевського, була розпорошена між фондами.

Київські приватні бібліотеки Володимира Іконникова, Флавіана Городецького, Василя Барщевського і багатьох-багатьох інших киян стали основами фондів Національної бібліотеки імені Ярослава Мудрого, Національної історичної бібліотеки України, Національної бібліотеки України імені Вернадського. Дослідження приватних бібліотек наших пращурів продовжується. Тож це тільки невеличка вершина київського книжкового айсберга. А ви досі вірите у велику заслугу СРСР перед книгою і читачами?