Любити місто, вмерти за країну. Місця Василя Стуса в Києві

Колись мене ти, Київ, визубриш
на ребрах прибережних круч,
від рук, в конвульсії покручених,
і до очей, для смерті визрілих.
І все простиш мені, приблудному,
і мовиш, пружачись в горбах.
Я стільки кров’ю перепах,
що стільки ж дивно, скільки й чудно.

Стус напророчив, що Київ його визубрить. І заслужив на це. Де жив, працював і дружив бунтівний поет? Вікенд розповідає про київські місця Василя Стуса.

Гуртожиток Академії Наук на бульварі Академіка Вернадського, 61

Гуртожиток на Капітанівській, 59 (сьогодні змінилась не тільки назва вулиці, але й нумерація будинків) став першою київською адресою в житті Василя Стуса. Сусідом по кімнаті був біолог Володимир Осетров, автор енциклопедичного довідника «Лікарські рослини». Осетрову Стус видався дивакуватим. А от Леонід Селезенко й Іван Калиниченко, які теж мешкали в гуртожитку і товаришували з Осетровим, розгледіли Василя як свого й потоваришували. Саме завдяки Селезенку до нашого часу дійшов живий голос Василя Стуса, записаний на магнітофон.

Проте в 1972 році КДБ змусило друзів Стуса свідчити проти нього, а коли Іван і Леонід на суді намагалися щось сказати на захист Василя, на них почав тиснути суддя та погрожувати судом вже проти них. Попри цей натиск Селезенка й Калиниченка довго вважали зрадниками. Але маємо пам’ятати, що ці двоє друзів з часів гуртожитку знали про Стуса набагато більше, ніж КДБ. Наприклад, Селезенко пізніше згадував, що Стус показував йому фотографію Петлюри та Коновальця, тож друзі могли дати дійсно убивчі свідчення. А так Стуса засудили більше за його вірші та критику Павла Тичини.

Інститут літератури АН УРСР на Михайла Грушевського, 4

Під час навчання в аспірантурі Стус зблизився з працівниками Інституту літератури Михайлиною Коцюбинською та Юрієм Бадзьо. Так Стус зійшовся з рухом шістдесятників. Коцюбинська і Бадзьо теж зазнали переслідувань. Юрія Бадзьо засудили в 1979-му. Але серед співробітників Інституту літератури були й ті, хто легко погоджувався на роль нишпорок і експертів на суді.

У 2020 році на Інституті літературознавства встановили пам’ятну дошку Василю Стусу й Івану Світличному.

Парк «Нивки»

У 1965 році на Київському заводі верстатів-автоматів планували літературні вечори. Але адміністрація заводу злякалася виразної українськості й енергійності молоді та скасувала виступ поетів. Проте публіка вже зібралась. Тоді Василь Стус зачитав свої вірші на сцені парку Ленінського комсомолу, який знаходився поруч з заводом. Парк Ленінського комсомолу згодом об’єднали з парком «Нивки».

Кінотеатр «Україна» на Городецького, 5

4 вересня 1965 року на прем’єрі фільму «Тіні забутих предків» Іван Дзюба оголосив про нову хвилю політичних переслідувань. Виступ Дзюби підтримали В’ячеслав Чорновіл і Василь Стус. Після цього Стуса відрахували з аспірантури й виселили з гуртожитку. А за двадцять років, 4 вересня 1985 року, Василь Стус загинув у останньому таборі ГУЛАГу.

Сквер імені Василя Стуса

З 1965-го до 1972-го Василь Стус жив на Львівській, 62 в квартирі дружини. У 1972 році його засудили. За цей час внаслідок перепланування Кільцевої дороги будинок, де жив Стус, знесли. Частину ділянки у 2009 році продали забудовнику. Це викликало громадські протести, і забудовнику за угодою передали іншу ділянку, а на цій встановили пам’ятний знак. У 2010-м ділянка на місці колишнього будинку стала офіційно сквером Василя Стуса, а за п’ять років у сквері висадили дерева.

Центральний державний історичний архів УРСР на Солом’янській, 24

Після виключення з аспірантури Василь Стус довго не міг влаштуватися на роботу. «Вовчий білет» був одним з улюблених радянських методів покарання. У такий спосіб репресивні органи ламали багатьох людей. В якийсь момент Стусу пощастило влаштуватися на роботу в архів. Скидається на те, що КДБ тоді просто втратило його з поля зору, бо саме місце роботи давало доступ до специфічної інформації, яка могла бути навіть закритою. В архіві Василь Стус познайомився з останнім командиром УПА Василем Куком. Характер і поведінка Стуса на початку насторожили старого підпільника, він навіть подумав, що Василь — провокатор. Але зрештою вони зблизились і спілкувались там, де їх не могли підслухати. Варто зазначити, що Стус працював не лише на Солом’янці, але й в архівних фондах, які тоді знаходилися в Софії Київський. Тож він мав чудову нагоду пізнавати історію в стінах однієї з найбільш сакральних споруд. У віршах, присвячених Києву, Василь час від часу використовував не назву нашого міста, а шанобливо-величальне «Софія»! Однак довго щастя Стуса не тривало, і з архіву його теж звільнили.

Брама Заборовського

Стус так полюбив Софію Київську, що його найулюбленішим місцем стала брама Заборовського, яка є частиною храмового комплексу. Згодом він писав:

«Київ святкує своє 1500-річчя. Реставровано Золоті ворота, через які ніхто нев’їздить і не виїздить. Символом Києва була для мене брама Заборовського. Замурована. Бо цей Київ запечатано. Що кращим стає Київ, то він страшніший. Бо замість живого міста обернувся на маскарад, машкару вампіра, що п’є кров своїх синів і дочок — і від того кращає. Згадую жінку з «Соняшної машини», голова якої була схожа на зміїну. Золотоголовий Київ — змієголовий. Ніяк не позбудуся враження, що над ювілейним Києвом висить труна Івана Світличного (чи живий він?) — як статуя Ісуса Христа над Римом. Хизування ювілеєм Києва — гордість заброд і підніжків. Бо пишатися вони не вміють, бо люблять тільки хамською любов’ю. Право на офіційну любов до Києва має тільки сонм чиновників — т. зв. інтелігенція по-радянському».

Церква Святої Ірини / будинок КДБ УРСР на Короленка, 33 / СБУ на Володимирській, 33

Захоплення історією Києва Василя Стуса не відпускало й під арештом. Як Тарас Шевченко писав у казематах, так Василь Стус писав в ізоляторі КДБ, пам’ятаючи, що на його місці колись була Ірининська церква:

Церква святої Ірини
криком кричить із імли.
Мабуть, тобі вже, мій сину,
зашпори в душу зайшли.
Скільки набилося туги!
Чим я її розведу?
Жінку лишив — на наругу,
маму лишив — на біду.
Рідна сестра, як зигзиця,
б’ється об мури грудьми.
Глипає оком в’язниця,
наче сова із пітьми.
Київ за ґратами, Київ
весь у квадраті вікна.
Похід почався Батиїв,
а чи орда навісна?
Мороком горло огорне —
ані тобі продихнуть.
Здрастуй, бідо моя чорна,
здрастуй, страсна моя путь.

*Світлина кінця XIX століття, Церква Святої Ірини, вид у бік Софійської площі*

Остання київська адреса — Чорнобильська, 13-А

Після першого ув’язнення Василь Стус повернувся до родини, яка жила на Чорнобильській. Ув’язнення не зламало Стуса. Знаковою в цьому плані є його розмова з Іваном Калиниченком, який був свідком на першому суді. Іван Калиниченко по-дружньому, переживаючи за Стуса запропонував йому:

«—Ти б, усе-таки, Василю, поберіг себе. Треба ж якось жити на світі. Адже нашим батькам було ще важче, ніж нам. Я тебе трохи не розумію — чи так уже тобі було потрібно вступати в той комітет. Ще однієї тюрми ти не витримаєш. І ніхто тобі не допоможе — крізь повна розгубленість. Невже ти не розумієш, що часи Ісуса Христа минули. В їхніх руках газети і телебачення, з героїв можна дуже легко робити злочинців. Люди гинуть, а вони лише сміються».

На що Стус відповів: «… коли людина чогось боїться, то це вже не людина, з нею можна робити що завгодно. Я ж останнім часом і смерті перестав боятись, кажу тобі чесно».

Дійсно, друге ув’язнення стало роковим. Як бачимо, Стус це усвідомлював, але це нітрохи не змінило його.

У 2024 році на будинку на Чорнобильській встановили меморіальну дошку.

Байкове кладовище

Українських інакомислячих в радянських таборах ховали абияк під номерними стовпчиками. Коли радянською системою пішли перші тріщини, родині Стуса та його однодумцям вдалося добитися перепоховання незламного поета. Разом зі Стусом у 1989 році на Байковому кладовищі перепоховали Юрія Литвина і Олексу Тихого.

Хрещатик

Ми звикли уявляти Стуса політичним бунтарем, героєм України, критиком режиму, і він безперечно саме таким і був. Але пам’ятаймо, що він був і романтиком:

Хрещатиком вечірнім під неоновим
блідавим світлом, у суху поземку
ти плинеш, таємнича незнайомко
із Блока — в вечір, ніби в синій сон.
Сповита мороком, загорнена у норку,
ти висвітлила темінь і дорогу,
мов лижниця, що донесла з Говерли
тривожний запах снігу і зірок.
Чужа розмовам, юрбам і рекламам,
поміж сирен, гудків автомобілів
несеш крізь гамір вулиць і проспектів
свою солону і гірку красу.
Так спроквола у мерехтливий вечір,
в хлипкій пітьмі нічного снігопаду,
охрипне сніг у тебе під ногами
під владним деспотичним каблуком.
І перед диктатурою краси
відступляться потворні диктатури,
одну-єдину і високу владу
утверджуєш ти образом своїм.
Ти словом і мовчанкою — караєш,
байдужістю холодною — караєш,
ти спокоєм і кроками — караєш,
морозом — теж, і віхолою — теж.
Але неправота твоя — красива,
твої покари — горді і красиві,
Хрещатик сивий, Київ теж — красиві,
бо ти в цей світ державити прийшла.