Мережа примусово трудових таборів була частиною економічної системи СРСР. Дешева праця в’язнів забезпечувала Сталіну образ міцного господарника. А страх перед ГУЛАГом був ефективним інструментом управління тими, хто залишився на волі. Однак і на цього Голіафа знайшовся свій Давид, нагадує історик Олександр Вітолін.
Воркута (22 червня — 1 серпня 1953)
Михайло Сорока — легенда ГУЛАГу
Михайла Сороку в 1940 році арештували «визволителі» з НКВС. Так він потрапив до табору у Воркуті. У 1947-му, коли націоналістів серед в’язнів побільшало, Сорока створив підпільну організацію «ОУН-Північ» («Заполярний Провід ОУН»). «ОУН-Північ» досить швидко встановила зв’язок між підпільниками різних таборів, а в 1948-му — з Україною. У 1948 році Сороку звільнили, але доволі швидко заарештували знову. Новий термін довелося відбувати у Кенгірі — таборі біля села в Карагандинській області Казахстану.
Вдалося організувати й самооборону. Ветеран УПА Степан Петраш згадував: «Ті табори — це страшилище. Там слабших знищують самі арештанти. Ми не знали тих законів внутрішніх, не раз потерпали. Але коли розібралися, то виявилося, що там шість-вісім кавказців керують цілими сотнями. Тоді ми об’єдналися в підпільну ОУН і почали з ними робити те, що вони з нами. Кілька разів напали на їхні бараки, вони через вікна всі втікали, вириваючи їх разом з рамами, ми били їх страшно. Вони зрозуміли, що ми — то є сила, і що з нами треба рахуватися. Після чого прийшли до нас, поклали ножі на стіл і кажуть: «Ребята, будем дружить».
Ахіллесова п’ята радянського Ленінграда
Наступним кроком після боротьби з кримінальниками і посіпаками адміністрації стала боротьба з самою системою. В’язні оголосили страйк. На воркутинському вугіллі працювала уся ленінградська промисловість. Ленінград не мав запасів, тому припинення постачання палива швидко призвело б до зупинки заводів. Більше за зупинку заводів радянська влада боялася політичних наслідків. Страйк ув’язнених міг розбурхати робочі маси. Воркутинці кидали записки зі стислою інформацією до вагонів з вугіллям, тому ленінградські робітники дізналися про страйк. В інших таборах ув’язнені повідомляли про стан справ на волю за допомогою повітряних зміїв, голубів. Врешті-решт інформація потрапила і на Захід.
Неповнолітні в’язні
Комісія вимоги страйкарів сприймала як провокацію. Одною з вимог страйкарів було звільнення неповнолітніх і тих, хто був засуджений неповнолітнім. Підлітки за радянськими законами мали знаходиться в колонії для неповнолітніх.
Члени комісії не хотіли вірити, що в колонії є неповнолітні. Наївність представника прокуратури розсмішила ув’язнених. З лав ув’язнених вийшло 150 підлітків. Всі вони були засуджені до двадцяти п’яти років виправних робіт. Частина з них стала в’язнями ще в десятирічному віці.
Одкровення
Колишній полковник Червоної Армії, який відбував ув’язненняя в Воркуті за відмову стріляти по фінських військовополонених, обурювався розправою над в’язнями: «Мерзотники! Такими завжди були і такими будуть. А потім ще хочуть, щоб ми їх любили! Членів партії… Ні! Кожен, хто вийде з цих таборів, до кінця днів своїх ходитиме, стиснувши кулаки в кишенях. Справедливості в Росії ніколи не було і не буде. Ми — Богом проклятий народ».
Норильськ (26 травня — 4 серпня 1953)
Перший бій
Масові страйки в’язнів ГУЛАГу завжди пов’язують зі смертю Сталіна в березні 1953 року. Але українці почали боротьбу за свою гідність ще до смерті кривавого тирана. Данило Шумук писав про українців ГУЛАГу в 1952 році: «В тій схватці, випробувавши свої сили, хист і стійкість, ми зміцніли й утвердилися. Каторжани випрямили свої зігнуті спини, розправили плечі і утвердились у своїх духовних силах, які засіяли у їх стомлених очах».
Колишній комуніст із західної України після встановлення радянської влади швидко в ній розчарувався. Розчарування в «совєтах» привело його до лав УПА. У ГУЛАГу Шумук бачив, як адміністрація табору прагнула приборкати будь-який прояв опору з боку українських націоналістів, яких стало забагато. Приборкання доручили бандитам, які співпрацювали з адміністрацією і звикли тримати в покорі «політичних». Кураж посіпак тривав усього два дні. Як тільки перший побитий ними став на ноги, то розбив кривднику голову так, що тому довелося повзти на вахту. Того ж дня побили і другого посіпаку. Після цього обидва бандити, які сім попередніх років не вважали інших за людей, стали просити сховати їх в ізоляторі. Їхній настрій передався іншим посіпакам. «Сила поважає і витягується на струнко тільки перед добре зорганізованою ще більшою силою. Інших авторитетів для неї не існує», — зробив висновок Шумук.
Спогади Євгена Грицяка
Дух непокори в українців не згас і після багатьох років ув’язнення. У 1978 році Євген Грицяк вирішив створити «Короткий запис спогадів» про повстання 25-річної давнини. Записки довелося постійно переховувати у знайомих. Одного разу на роботу до Грицяка заявився з перевіркою майор КДБ, на щастя обмежився лише контрольною бесідою. Згодом Грицяк передав фотоплівку з текстом спогадів у Балтимор до видавництва «Смолоскип». У 1980 році спогади вийшли в США, про них одразу заговорило радіо «Свобода». Влада вимагала, щоб Грицяк заборонив іноземцям друкувати його спогади, але він відмовився. Чекав нового ув’язнення, але КДБ вирішило, що краще буде дозволити йому виїхати за кордон.
Уривок зі спогадів:
— Ах ви, фашисти! Ви що радянську владу хотіли перевернути?
— Ми боремося за ліквідацію всіх тюрем і таборів, а ви за їх збереження. Тепер подумайте самі, хто фашисти: ми чи ви?
— Ви думаєте, що говорите? — озлився капітан. — Ви знаєте, що то означало б, якби ми розпустили всі тюрми і табори? Це означало б кінець радянської влади!
Кенгір (16 травня — 26 червня 1954)
Цінний досвід підпілля
Досвід організації УПА став у пригоді в Кенгірі. Сотник УПА Михайло Пендрак очолив військовий відділ. Повстанці звели барикади. У кожному табірному пункті був створений штаб з командиром і шефом, їм підпорядковувалися командири корпусів, бараків, секцій і бригад. Між штабами вдалося налагодити телефонний зв’язок. Ударні бригади складалися переважно з українців і литовців. Вдалося навіть пошити мазепинки з тризубами. З ґрат на вікнах повстанці виготовили списи й ножі. Інженери виготовили примітивну вогнепальну зброю та гранати. Через радіовузол повстанці звертались до солдатів, які оточили табір. Щоб заглушити голос Кенгіру, влада включила гучну музику.
Танки проти людей
Онуфрій Бутківський навіки запам’ятав Кенгір: «Це була страшна ніч з 25 на 26 червня. Чекістські снайпери першим залпом знищили усіх чергових вартових на барикадах. Після того приблизно о четвертій годині ранку в усі зони табору увірвались через брами і проломи в зовнішніх мурах танки і солдати першої мотострілецької дивізії імені Дзержинського. Танкові гармати стріляли холостими, щоб оглушити політв’язнів. До цього часу пам’ятаю ті постріли і свист тисяч людей зі всіх барикад. Комусь із наших вдалося підпалити три танки (технічний відділ повстання виготував якусь запальну суміш). У відповідь військові дали стріляти команду «на пораженіє».
Кенгірський марш Михайла Сороки
Михайло Сорока 34 роки життя провів в ув’язненні (всього прожив 60 років). Художник, шістдесятник Опанас Заливаха, який також «чалився» у мордовських таборах, згадував, що одного разу став свідком, як Михайло одним поглядом змусив розбігтись зграю блатних на чолі з паханом, коли ті спробували пограбувати «політичного». Сороку мали за незаперечного авторитета. І якщо між в’язнями різних національностей траплялися непорозуміння, то зверталися до галичанина, аби він їх розсудив. Помер 16 червня 1971 року в Дубравлагу в Мордовії.
Подіям в Кенгірі Михайло Сорока присвятив пісню.
У гарячих степах Казахстану Сколихнулися спецлагера, Розігнулись потомлені спини, Бо стогнати тепер не пора. У святому пориві Розірвались нариви. Ми не будем, не будем рабами І не будем носити ярма. Впали мури, що нас розділяли, І зустрілися брат і сестра, Дочка з батьком, дружина із мужем, А дівчина стріча юнака. Перший подих свободи Об'єднав всі народи. Ми не будем, не будем рабами, І не будем носити ярма. Воєдино всі мови злилися, Одна віра колише серця, У тривогах і на барикадах Дівча разом з плечем юнака. Наше гасло — свобода Для усього народа. Ми не будем, не будем рабами І не будем носити ярма. Братня кров Воркути і Норильська, Колими, Рудника, Кенґіра Переповнила чашу насильства І з'єднала усі лагера. Тим, що впали за волю, Ми клянемось сьогодні, Що не будем, не будем рабами, — Боротьбу доведем до кінця! Що не будем, не будем рабами, — Боротьбу доведем до кінця!
Наслідки страйків
Радянська влада оголосила страйки «організованим контрреволюційним антирадянським саботажем» і жорстоко придушила. Але визнала ризики та пішла на поступки. Значна частина вимог страйкарів була виконана. Частині в’язнів зменшили терміни ув’язнення наполовину й більше. Згодом почалася й повноцінна реабілітація.
В’язні отримали право на листування та візити родичів. Стали нараховувати зарплати, в таборах відкрились крамниці, робочий день зменшився, запровадили вихідний. Роки в таборі були зараховані до трудового стажу. Внутрішній режим спростився. Становище політичних в’язнів стало темою для обговорення в Кремлі.
Оце так поворот!
Після придушення повстання верхівку каральної системи відсторонили від влади. Міністра внутрішніх справ Круглова спочатку перевели в заступники міністра будівництва електростанцій, але й на цій принизливій для нагородженого знаком «Заслужений працівник НКВС» посаді він не затримався. Далі була ще менш значуща та принизливіша посада в Кірові. Ще за рік Круглова відправили на пенсію по інвалідності, щоб в наступному році позбавити генеральської пенсії та виселити зі службової квартири. Врешті решт Круглова виключили з партії за порушення соціалістичної законності, що означало остаточне відречення партії від свого попихача.
Начальника тюремного управління МВС СРСР Кузнєцова звільнили за «дискредитацію» і виключили з партії. Масленніков, голова комісії на переговорах зі страйкарями, наклав на себе руки, скоріш за все щоб уникнути арешту. Начальника Речлага Дерев’янка звільнили через службову невідповідність. Генерального прокурора СРСР Сафонова відсторонили від посади та значно понизили. Головного військового прокурора Вавілова через причетність до «ленінградської справи» звільнили, розжалували в рядові та позбавили всіх нагород. Про дрібніших чинів говорити не будемо. Так радянська влада наказала тих, хто не зміг зберегти страх перед таборами і допустив розвал антилюдяної системи.
Сподобалася стаття? Подякуй автору!
Читайте також: Перемагали й переможемо: славетні битви за Київ;
Написані кров’ю: 10 правил перемоги;
Анекдоти та смішна брехня: як жартували радянські пропагандисти;
