Десятки кілометрів спльонтаних мазків: Іван Марчук в Києві

Фото: BBC Україна

Що спільного у художника з павуком, якій зв’язок між пльонталізмом та волоссям, біля якої картини найчастіше плачуть українці? Всесвітньовідомого художника довгий час не визнавали на Батьківщині, і понад 10 років він прожив в еміграції, проте в столиці є чимало місць, які з ним пов’язані. До дня народження Івана Марчука Вікенд зібрав цікаві факти про надзвичайного художника.

Іван Марчук народився 12 травня 1936 року в селі Москалівка на Тернопільщині. Батько художника був відомим в окрузі ткачем. Щоб прокормити родину, йому доводилось працювати за станком вдень і вночі. Іван був наймолодшим в сім’ї і мав трьох сестер. Змалечку він любив малювати, але вдома не було ні фарб, ні навіть олівця, замість них Марчук використовував стеблі трав та квіти. Якось він намалював на папері прапор України, взявши замість фарб жовті півонії та блакитні пелюстки бараболі. Коли на Новий рік Івану подарували маленький альбом, він почав перемальовувати у нього портрети письменників із читанки.

Закінчивши семирічну школу у рідному селі, Іван вирішив вступати до Львівського училища прикладних мистецтв. Батьки хотіли, щоб син вивчився на хірурга або ж біолога, проте не стали на заваді мрії. Оскільки в селі художників не було, Іван не знав, які завдання зазвичай бувають на вступних іспитах. На екзамені потрібно було намалювати склянку з натури, але майбутній художник не готувався до такого, тому іспит не склав. Проте наступного року Марчук знову спробував вступити в училище на відділ декоративного розпису, і цього разу успішно. Щоб допомогти Іванові, старша сестра переїхала до Львова разом із ним та влаштувалася працювати на цегельний завод.

Після училища Марчук відслужив в армії та продовжив навчання у Львівському інституті прикладного мистецтва на відділі кераміки. Щоб заробити гроші, Іван паралельно працював в закарпатських художньо-виробничих майстернях, малював плакати та оголошення для різних фабрик, клубів та кінотеатру «Львів».

Закінчивши навчання в 1965 році, Іван отримав направлення на роботу в Інститут надтвердих матеріалів НАН України в Києві. Він оселився в комунальній квартирі на вулиці Стрілецькій, але мізерної зарплатні в 90 карбованців на життя в столиці не вистачало. Тому Марчук паралельно виконував замовлення для редакції журналу «Ранок», за невеликий малюнок йому платили 30 карбованців, а за оформлення обкладинки — 80.

«Човни цвітом поросли»

Після інституту у художника з’явилась можливість малювати не так, як вчили викладачі, а як йому самому хотілось. Він не раз говорив, що 11 років навчання довелося викреслити із життя, адже він не хотів бути «нормальним совєтским художником», а намагався знайти власний стиль. Так з’явився перший цикл його робіт — «Голос моєї душі», Марчук порівнює його із стовбуром дерева в своїй творчості. Переважно це були пейзажі, які художник намалював в селі, вигадавши власну техніку — «пльонталізм». Одного разу в листопаді Марчук роздивлявся голі гілки дерев, які сплелись між собою мов мереживо, і розмірковував, як би їх намалювати по-новому. Тоді Іван згадав батька-ткача і спробував переплести мазки фарби на полотні, як переплітають нитки на станку — так і з’явився пльонталізм. Зараз цей стиль описується у світових енциклопедіях по мистецтву.

«Пльонталізм» походить від слова «пльонтати». Так говорила мати художника, коли розчісувала собі та дочкам довге волосся, «запльонталось» означає «сплуталось».

Щоб малювати цією технікою, потрібна неабияка терплячість. Марчук говорив, що для одного пейзажу доводиться пльонтати десятки кілометрів ліній на полотні. До речі, його улюблена тварина — павук, адже він теж пльонтає свою павутину.

В 1968 році Марчук вперше продав свою картину, отримав за неї 30 карбованців. Покупцем виявився старший науковий співробітник Київського інституту епідеміології та інфекційних хвороб Юрій Щербак. У майбутньому він стане відомим письменником, дипломатом та епідеміологом.

В 1969-1971 роках Іван захоплюється керамікою та винаходить техніку, яка дозволяє штучно зістарювати вироби. В ці роки він отримує замовлення на виготовлення мозаїк для Київського інституту теоретичної фізики, також працює на Київському комбінаті монументально-декоративного мистецтва.

Марчук швидко стає небажаним художником для радянської влади, хоча жодного разу не порушує закон. Достить того, що він говорив українською, малював власною технікою, а у своїх роботах не вшановував чинну владу. Так, на мозаїки для інституту він зобразив лише українських митців. Марчука не прийняли до Спілки художників СРСР, почали відмовляти у виставках та замовленнях.

«Перший сніг»

Першу виставку Марчука в Києві провели лише в 1980-му, цьому посприяли письменники Павло Загребельний та Дмитро Павличко. В 1984 році Марчук звільняється з комбінату, але його картини продаються погано, а персональні виставки дозволяють проводити лише у відділі мистецтв Національної бібліотеки та інших установах, а не в художніх галереях. Іван живе в бідності та перебивається випадковими заробітками. В невеличкій квартирці на Микільській Борщагівці він малює картини із циклу «Голос моєї душі» на маленьких полотнах, щоб знайомі, які збираються за кордон, змогли потайки вивести їх і показати світові. Художник говорить, що тоді він не знав, чи зможе вижити, і хотів, щоб вижили хоча б його картини.

Марчук задумався, як переїхати в іншу країну. На той час це можна було зробити лише декількома способами, наприклад, одружитися з людиною, що має інше громадянство або отримати від когось запрошення. Коли до влади прийшов Михайло Горбачов, художника нарешті перестали переслідувати та почали визнавати його творчість. Проте Іван боявся, що це може швидко закінчитися і репресії почнуться знову, тому все-таки вирішив переїжджати: отримав запрошення з Австралії, подав документи на візу і в 1989 поїхав до Сіднея.

Марчук не знав англійської, тому свої картини виставляв та продавав лише українцям, які там жили, і мав за роботу 300-800 доларів. Через півроку отримав запрошення в Канаду, а за кілька тижнів до відправлення його роботи побачив власник однієї з галерей у місті і сказав, що вони коштують в 10 разів більше. Разом вони швидко організували виставку, на якій Марчук зміг продати картини набагато дорожче.

Як тільки Марчук став відомим за кордоном, його визнали і в Радянському Союзі, навіть без відома прийняли до Спілки художників СРСР. У 1990 році митець відвідав Київ, вперше йому організували офіційну виставку в Національному художньому музеї України. Тоді художник подумав, що можна повернутися в Україну, але він уже оформлював зелену картку і планував переїзд до США.

Іван Марчук оселився у Нью-Йорку, його перша виставка в цьому місті пройшла в Українському музеї — це було невеличке старе приміщення, де виставили вишиванки та писанки, а одну із кімнат використовували як картинну галерею. Деякий час Іван ходив на курси та вивчав мову, але зрештою вирішив бути «німим художником» і витрачати весь час на малювання. В США він прожив 11 років, проте дуже сумував за Батьківщиною і часто приїздив в Україну. Навіть купив стару хату у Каневі, щоб можна було милуватися Дніпром та надихатися. В Нью-Йорку він зображав по пам’яті рідні пейзажі, з’явилась серія картин про українську ніч. У 1996 році Марчук отримав звання заслуженого художника, а через рік став лауреатом Національної премії Шевченка. В 2001 році після теракту, який стався 11 вересня, Іван вирішив повернутися в Україну.

«І залишили дорогу пройдену»

Свою творчість художник розділяє на 13 циклів, кожен має назву та відрізняється по стилю від інших. Часто на виставках відвідувачі не розуміли, що картини із різних циклів написав один художник, а Іван відповідав, що їх писали 13 різних Марчуків. Найпершим циклом став «Голос моєї душі», в ранніх роботах переважають чорні, білі та коричневі відтінки. Наступний цикл «Цвітіння» художник присвятив своєму дитинству — згадував сад та квіти, які росли біля хати. В 1980-х роках художник працював над циклом «Шевченкіана», хотів присвятити Кобзарю 100 картин, але створив 42, зараз вони експонуються в Каневі.

Коли жив у Нью-Йорку, почав цикл «Нові експресії», в якому вміло поєднував графіку та живопис. Якось для документального фільму Марчук показав, як створює такі роботи, але глядачі не повірили, що майстер може так швидко наносити штрихи і вважали, що відео пришвидшили. Щоб розвіяти ці сумніви, художнику довелося продемонструвати техніку на власній виставці незадовго до повернення в Україну — за дві хвилини він намалював автопортрет, який складався із 1001 деталі.

Після повернення Марчук знову оселився в Києві на вулиці Саксаганського, а майстерню облаштував на Пушкінській, під самим дахом будинку. В серпні 2002 року йому надали звання Народного художника України. Марчуку тоді виповнилось 66 років, він вперше купив костюм, в якому прийшов на церемонію вручення, та вперше сів за кермо власного автомобіля.

В 2004 році тодішній президент Віктор Ющенко анонсував відкриття музею Марчука на Андріївському узвозі. Художник неймовірно зрадів цій новині і говорив, що зможе годувати Київ так, як Ван Гог годує Амстердам. Адже його творчість популярна в інших країнах, і заради музею в столицю буде приїжджати більше туристів. Проте заклад так і не з’явився, в 2010 році єдиний в Україні музей Марчука відкрили в москалівській школі, де зберігається 20 картин, які митець подарував односельцям. Також в Тернопільській області започаткували премію імені Марчука, яку вручають обдарованим учням художніх шкіл.

У 2006 році Міжнародна академія сучасного мистецтва в Римі обрала Марчука почесним членом Наукової ради та прийняла до «Золотої гільдії», туди входить лише 64 художники з усього світу. Наступного року митець потрапив до списку 100 видатних геніїв сучасності за версією британської газети The Daily Telegraph.

Восени 2019 року Марчук анонсував виставку в столичному художньому просторі ARTAREA. Проєкт називався «Секрети геніальності» та включав ранні та маловідомі твори митця. Художник вже втратив надію, що обіцяний йому музей відкриють, і назвав цю виставку останньою в столиці. Марчук сказав, що в Україні люблять лише мертвих митців, а Київ йому набрид, як і він Києву. Проте осіння виставка була успішною і не стала останньою — в січні в ARTAREA презентували нову експозицію живопису Марчука і показали картини, які повернулись після шестирічного світового турне.

Марчук написав майже 5000 робіт і вважається одним з найдорожчих українських художників — картини коштують десятки тисяч доларів. Його роботи високо оцінив відомий в світі мистецтвознавець Роланд Пенроуз, дослідник творчості Пабло Пікассо.

Картини Марчука часто копіюють і продають на Андріївському узвозі. Проте, за словами митця, роблять це погано, бо навіть він не зможе гарно скопіювати свою роботу. Художник говорив, що рука з пензлем сама його веде: «як диригент махнув рукою і полилася музика, так і я — махнув пензлем, а він сліди лишає».

У Марчука є ритуал — читати за сніданком свіжу газету. Говорить, що інформація для нього як наркотик, а він мусить знати, що відбувається в країні.

Марчук працював без вихідних та свят, починав роботу в майстерні щодня о сьомій ранку. Жартував, що якби мав стільки рук, як бог Шива, то написав набагато більше.

«Автопортрет у 150 років (Наперед заглядаючи)»

Іван Марчук називає себе найскупішим художником, бо не любить продавати свої картини, адже йому шкода з ними розлучатися. Найбільша приватна колекція картин Марчука була у письменника Дмитра Павличка, вона налічувала 15 робіт.

До 80-річчя художника Укрпошта випустила конверт з його портретом та марку з зображенням картини «Скажи мені правду».

Марчук не раз помічав, що люди плачуть біля його картини «Народились, виросли, пішли», на якій зображена облуплена стара хата. Митець вважає, що багато українців народилось в подібному місці, потім їх життя рознесло по світу, але рідна хатинка назавжди залишилась у їхньому серці.