Чи має гід бути поза політикою? Як війна змінить екскурсії? Чи справді російське в цій сфері краще продається? Навіщо Києву Булгаков? Вікенд поставив незручні питання київським гідам.
Наталя Горбачова
— Недавно відбулося засідання, ініційоване Державною агенцією з розвитку туризму. Там повідомили, що розробляється проєкт «Маршрутами війни». Він передбачає консервацію визначних об’єктів, які постраждали під час бойових дій і зіграли важливу роль у той час. Будуть створені так звані «маршрути пам’яті».
Тож тематичні екскурсії на тему війни точно з’являться, найімовірніше вони будуть розраховані на іноземців. Думаю, будуть і приватні ініціативи від гідів. Чекаю також на появу екскурсій, які піднімуть той пласт української культури, який був комерційно невигідним раніше. Здається, зараз попит зросте.
Скажу крамольну штуку, але російськомовні екскурсії дійсно легше продавалися. Представники відомих агенцій підтвердять, що заробляли на таких екскурсіях більше. Поштовхом для змін став закон, згідно з яким послуги мають надаватися українською.
Що стосується Києва часів Російської імперії, то змінити історію ми не можемо. Місто кінця 19 століття було аристократичним, на таких тематичних екскурсіях ми говоримо про заможних киян, видатних особистостей. Без розквіту не було б такої кількості київських багатіїв. Одночасно ми згадуємо царські укази, які забороняли друк творів українською мовою, згадуємо про відправлених у заслання відомих діячів.
Культ Михайла Булгакова в Києві справді є. До Майдану до нас їхали натовпи російських туристів, і вони завжди просили показати Андріївський узвіз та будинок Булгакова. У Москві вони мають музей і культ письменника. Коли приїжджали сюди, вони сприймали це як продовження московської історії. Мене обурює не стільки наявність пам’ятника Булгакову, скільки відсутність пам’ятників Миколі Хвильовому, Василю Стусу, Василю Стефанику та іншим діячам, які досі не вшановані. Коли у нас люди будуть більше знати про своїх, то пам’ятник Булгакову просто розчиниться серед талановитих українців.
Київським гідам хочу побажати терпіння, натхнення створювати нові екскурсії. Вміти наштовхнути туристів на те, щоб їм хотілося більше читати, вивчати. А ще не гнатися винятково за популярними темами. Так, екскурсію про Євгена Чикаленка продати складніше, ніж екскурсію про містичний чи пікантний Київ. Хочеться, щоб гіди не лише задовольняли попит, а й формували його.
Дмитро Стембковський
— Звісно, війна змінить мої екскурсії. Екскурсія — це розповідь як про минуле міста, так і про сучасне. А війна тепер стала частиною нашого життя. Було б дивно, якби такі вагомі події не відбивалися в розповіді про рідне місто.
Доведеться доповнити екскурсії на тему Другої світової війни. Тут одразу просяться багато паралелей. Наприклад, річка Ірпінь, яка у 2022 році так само як і в 1941, стала межею, рубежем, де проходили бої по захисту міста від нацистських окупантів. Або бомбардування київських аеродромів у перші дні й навіть години нападу.
Війна ще триває. Думаю, з часом зʼявляться хроніки боїв за місто, література, історики війни, меморіали на честь захисників, героїв, які трагічно загинули тут, на вулицях свого дитинства. З часом обовʼязково зʼявляться. Але поки що війна триває.
Спроби перейти на українську мову в побуті я робив давно. Зросійщене середовище, школа, друзі, родина, співробітники сприймали це як виклик. Остаточно на українську перейшов у 2009 році. Було важко, але не так через неволодіння мовою, як через людей, які мене знали з дитинства. Було всяке, навіть насмішки та глузування. Після ухвалення відомого закону Ківалова-Колесніченка та «мовного майдану» у 2012-му я почав принципово проводити екскурсії лише українською, якщо екскурсанти з України, звісно. Повідомив про це своїм постійним замовникам — туристичним компаніям. Виглядало це досить екзальтовано, не маю сумнівів, що дехто сприймав мене за фріка. Час від часу доводилось відмовлятися від замовлень, коли туристи просили екскурсію російською. Але зовсім без роботи я не лишився. Навпаки, якщо туристи просили екскурсію українською, то зверталися саме до мене.
До 2014 року до Києва часто приїздили туристи з РФ, це була велика приваблива частина ринку, адже на цих гостях можна було заробити значно більше. Деякі київські гіди любили північних сусідів і не соромилися підлаштовуватися під них. Вони генерували весь спектр меншовартісних комплексів, тим самим задовольняючи шовіністичні потреби «великоросів», запопадливо представляючи Київ як імперську провінцію.
Сучасна незалежна Україна є плодом зусиль як української інтелігенції часів Російської імперії, так і українських дисидентів радянських часів. Завдяки тим людям ми маємо Українську державу, отже й на минуле я дивлюсь з позицій, умовно кажучи, «Старої Громади» та руху «шістдесятників». Передбачаю заперечення: не все населення Києва було проукраїнським, і тому виходить, що я висвітлюю лише невеликий спектр нашої історії. Але це не так. Адже не сіра маса визначає майбутнє, а ті люди, що були здатні на самопожертву, та, як бачимо, саме вони створили наше сьогодення.
Геніальний поет Езра Паунд був прибічником фашизму. А геніальний письменник Михайло Булгаков був відвертим російським шовіністом. Геніальність не виключає людиноненависництва. Ці речі не перетинаються. Поетичний, музичний або художній талант не робить людину святою.
У світі чомусь немає памʼятників Паунду, але якби й були, то навряд чи їх поставить на своїй землі народ Ізраїля. То чи треба ставити памʼятник Булгакову на землі народу, проти якого був спрямований його великодержавний шовінізм? Ви скажете, що він все ж таки народився у Києві! Саме так, його батьки приїхали сюди як колонізатори задля русифікації «юго-западного края».
Поети та письменники — це благодатна тема для екскурсовода. Зачепившись за одне імʼя, можна довго тримати увагу слухачів, розповідаючи біографії та цитуючи вірші. А з нашим містом повʼязані тисячі імен. Зараз я назву лише одне: Леонід Кісельов. Київський радянський поет, який прожив лише 22 роки та помер від лейкемії. За кілька років до смерті він перейшов на українську. Я навмисно процитую тут його вірші саме російською мовою:
Я позабуду все обиды, И вдруг напомнят песню мне На милом и полузабытом, На украинском языке. И в комнате, где, как батоны, Чужие лица без конца, Взорвутся черные бутоны — Окаменевшие сердца. Я постою у края бездны И вдруг пойму, сломясь в тоске, Что все на свете — только песня На украинском языке. Язык не может сразу умереть, Скоропостижно люди умирают, Но медленно озера высыхают, И тихо высыхают русла рек. Язык заброшен, но ни днесь, ни впредь Своей вины ничем не искупить нам. В ночной тиши за горло схватит бред, И днем самих себя нам будет стыдно. Он бьется перепелкою в сетях, Расставленных вечернею газетой, И вспыхивает пламенем в стихах Тычины — гениального поэта. Язык не может сразу умереть.
Колегам-гідам хотів би нагадати, що Київ ніколи не був островом. Він зростав на українській землі, акумулюючи її енергію. Той Київ, який ми любимо, народжено українським корінням. Забери в Києва національний ґрунт — і це буде зовсім інше місто. Тому давайте не будемо регіональними патріотами, космополітами, позбавленими національної свідомості. Взагалі, чи може краєзнавець бути космополітом?
Антон Короб
— З початком повномасштабного вторгнення Росії, звісно, було не до екскурсій. Я возив ліки з волонтерами, робив інші справи. А потім знайомі з волонтерського об’єднання «Печерські котики» попросили провести екскурсію за донати з благодійною метою — зібрати кошти на укріплення та захист будинку в Микільському провулку біля площі Слави. Зібрані кошти використали, щоб забити дошками вікна першого поверху та напівпідвальні вікна. Тобто навіть під час війни кияни не забувають про захист пам’яток.
Останні три тижні бачу, що містом водять екскурсії. Причому такі натовпи, яких раніше не було, мабуть, люди скучили, зголодніли. Я теж вже провів першу комерційну екскурсію, трохи змінив та актуалізував маршрут, щоб можна було побачити певні паралелі між історичними та сучасними подіями. Темою стало становлення нашої державності в 1917-1918 роках, маршрут Паньківщиною. На маршруті є будинок Михайла Грушевського, там я згадую історію його бомбардування, мешканці ховалися в підвалах.
Про Київ періоду Російської імперії та Радянського Союзу не можна говорити, що то були часи занепаду для міста. Такі псевдопатріотичні закиди недоцільні. Але варто використовувати етнонаціональний підхід, і тоді будемо знати, що економічний розквіт Києва 19 століття забезпечували німецькі та чеські інженери, польські та бельгійські підприємці, купці-євреї. Далі сталося велике переселення російських купців і підприємців.
Паралельно треба говорити про розвиток українського руху, усвідомлення українців українцями. На Подолі слід говорити про Київ, яким він був до русифікації, в 17-18 століттях, про наших міщан та їхню самоідентифікацію.
Що стосується Булгакова, то ви, журналісти, самі робите йому піар! Після такої надмірної уваги молодь, яка ніколи його не читала, захоче почитати. Пам’ятник біля музею камерний, не несе жодного ідеологічного навантаження. А культ Булгакова створили люди, які колись у молодості відкрили для себе його творчість як альтернативну літературу. Думаю, з часом цей культ сам по собі відживе.
Раніше, щоб визначитися з мовою екскурсії, я пропонував групі зробити вибір. Зазвичай більшість обирала українську. Зараз, звісно, я такі опитування вже не проводжу.
Олексій Шимановський
— Війна, безумовно, впливає на мої екскурсії, і сильно, але це вплив без якогось певного вектора, переконання якими були, такими й залишилися. Екскурсії — про любов до міста. Якщо це є, війна нічого не змінить.
Питання щодо мови екскурсій дуже складне. Через війну в мене виникла внутрішня потреба проводити екскурсії українською. Екскурсії гірше набиратися не стали.
Факт україномовності гіда не може зменшити кількість охочих відвідати його екскурсію. На жаль, мову намагалися підтримувати тими ж методами, що й український автопром, і з тими самими результатами. Якщо україномовність використовується гідом як перевага, то потенційний клієнт вважатиме, що більше гіду нема чим похвалитися. Тож лайк він поставить, але на екскурсію не піде. «Я хороший, тому що україномовний» — від початку програшна позиція. Будь-який тиск влади створює моду на те, на що тиснуть, і погану репутацію тому, заради чого тиснуть.
Україномовні гіди, що заробили власну репутацію, популярні. Але кожен новенький викликав побоювання, а чи він бува не зануда? Геніальний переклад серіалу «Альф» зробив свого часу для популяризації української більше, ніж всі українські чиновники разом узяті. Спонсорування україномовних проєктів, безумовно, приносить українській мові користь. Інша тактика — на шкоду.
До 2014 року на перше місце серед туристів-відвідувачів екскурсій посідали росіяни. Друге — білоруси. Після останніх «виборів» у нас білоруських емігрантів побільшало. Також приїздили люди з пострадянського простору — узбеки, грузини, азербайджанці тощо. Вони знають російську, але не українську.
Щодо культу Булгакова, він у Києві є. Булгаков — киянин і значною мірою асоціюється з Києвом, як Марк Бернес із Одесою. Булгаков — це Київ. За радянської доби він був напівзаборонений і вважався культовим серед інтелігентсько-дисидентської аудиторії.
Музей Булгакова став можливий лише з деконструкцією радянської влади, памʼятник встановила незалежна Україна. Є легенда, що коли вперше прозвучало, що буде музей, пролунав грім серед ясного неба — непоясненне атмосферне явище.
Якщо прибрати Булгакова, що далі? Прибрати Миколу Гоголя, Паніковського з Прорізної. Бюст Михайла Глинки. А де межа деконструкції? Прибрати памʼятник Леоніду Бикову? І залишити при цьому радянського можновладця Павла Тичину? Прибрати й Тичину? А що з Лесею Українкою, переконаною комуністкою, що першою українською мовою переклала маніфест комуністичної партії? А Олександр Довженко, геніальний український режисер, який вимагав знести Михайлівський Золотоверхий монастир?
Що взагалі робити зі спадком, що нам залишився, з тією культурою, яка нас створила та в якій ми виросли? Адже ця культура постімперська.
Є два підходи. Перший — прийняти спадок. Визнати, що ми маємо складну та багатозначну історію. Що ми були частиною імперії й допомагали її творити. Визнати нашими досягнення й культуру цієї імперії, взяти собі її перемоги та визнати частину відповідальності за її злочини. Визнати, що це були ми, а тепер наші цінності змінилися. Тепер ми творимо нову, модерну історію незалежної України.
Другий підхід — провести ревізію й відкинути частину минулого. Але спочатку треба чітко визначити, що саме ми викреслюємо та чи маємо ми на це моральне право. Бо забуття може спричинити повторення помилок.
Я за те, щоб вважати Булгакова політичним протоукраїнцем і надати йому в сучасній Україні почесне громадянство. Так, він не любив Симона Петлюру. Але те, що він не любив Україну й українців — наклеп. А у Росії нехай його забороняють і взагалі йдуть у напрямку російського корабля.
Коли я вчився в Могилянці, ректор Вʼячеслав Брюховецький показував на радянську політичну мозаїку на фасаді академії «Партия — ум, честь и совесть» і пояснював, що ця мозаїка — наша історія, її принципово не прибирають. І додавав: «Ми нічого не будемо руйнувати, ми будемо тільки будувати нове». Я досі вірю в це.
Софія Грабовецька
— Ще до війни ми з київськими гідами обговорювали, чи мають екскурсії бути аполітичними. Я вже тоді була впевнена, що не можуть. Все наше життя — це суцільна політика. Як казав в стендапі один з моїх улюблених коміків Антон Тимошенко: «Якщо живеш в домі, де є крани, ти не можеш бути поза кранами».
Тому напевно війна зробить мої екскурсії ще жорсткішими. Серед моїх туристів завжди було багато іноземців, і я розповідала їм, що українська культура й мова існують, вони відмінні від російських. Що у нас із сусідами постійно точилася боротьба, і ми не є частиною їхнього світу.
За цей час, перебуваючи за кордоном, я побачила, що мешканці багатьох країн продовжують не розуміти, за що зараз йде наша війна. Машина російської пропаганди неймовірно потужна, тому київським гідам слід сильно напружитись і багато працювати, коли до нас знову поїдуть туристи.
А коли я працюю з нашими екскурсантами, то маю руйнувати міфи, пояснювати, що російське не означає краще, що українська мова опинилася в такому статусі й положенні, як сьогодні, через багаторічний тиск. Бути аполітичним для гіда неможливо. Як можна йти повз Михайлівський та Стіну пам’яті та вдавати, що там нічого немає? Хіба можна спокійно йти Інститутською та розказувати лише про Інститут шляхетних дівчат? Крім розваги, екскурсії слід надати освітню функцію.
Тому мої екскурсії точно зміняться. Можливо, час відновлювати екскурсії в Бабин Яр. Моя колега з бюро працює з такими складними темами — війна, Голодомор, Майдан. Думаємо про цикл зустрічей для гідів, щоб обговорити, як розповідати про війну.
Після перемоги точно будуть охочі приїхати в Україну, щоб побачити Бучу, Ірпінь, Гостомель. Подача таких тем має бути філігранно відпрацьованою. Гід має вміти впоратися з емоціями. В екскурсіях для місцевих мусимо брати на себе функції викладачів історії. Я навіть думала зачитувати певні фрагменти з творів. Скажімо, з романів того ж Булгакова. Щоб не просто стверджувати, що він був українофобом, а прямо казати: «Ось його цитата, пропоную обговорити, що ви в ній чуєте, як сприймаєте?»
Всі мої екскурсії україномовні. Свого часу я була однією з перших юних україномовних гідів Києва. Українська для мене рідна, вона у мене багата, сповнена слів, переливається немов водограй, співуча, тягуча. Деякий час мій підхід був таким: екскурсії російською — дорожчі. За всю мою практику ніхто не просив перейти на російську, бо не хотів платити за це більше.
Зараз мої екскурсії українською, російською, англійською коштують однаково. Російськомовні туристи до мене нечасто приходять, це можуть бути молдавани, казахи, білоруси.
Погоджуся, що російськомовні екскурсії були популярнішими. Принаймні до 2016 року. За моїми спостереженнями україномовні гіди пропонують глибші теми — наприклад, про українських корифеїв. Я викладаю на курсах «Інтересного Києва» і є ментором для майбутніх гідів. Намагаюся, щоб мої випускники робили продукт українською.
Київ економічно розцвів у час, коли був частиною Російської імперії, але урбаністично здебільшого завдяки місцевим мешканцям. Коли кияни хотіли щось побудувати в місті, вони чули у відповідь від влади: «Денег нет, но вы держитесь». Тож Київ добряче будувався за кошти своїх благодійників. Я розповідаю чесно, що великим плюсом для нас стала залізниця. Але давайте також не забувати, що Українська Центральна Рада виникла, бо існував суспільний запит на українськість.
Радянський режим — це найгірше, що могло статися з містом. Наслідок тих часів — несмак у будівництві та побуті, прибудови та цар-балкони. Є певні винятки періоду радянського модернізму, та ж будівля Житнього ринку. Але про них треба піклуватися. Яскравий приклад — палац «Україна». Щойно з нього познімали афіші, ми побачили красивезну будівлю. Те саме про «тарілку» на Либідській. Ми звикли жити в зручний час, коли кажемо все, що хочемо, купуємо, що хочемо. Слід нагадувати людям, що в совку всього цього не було.
Мене трошки хвилює підхід, коли пропонують нічого не перейменовувати та не зносити, натомість пропонують: «Ми будемо давати іншу інтерпретацію». Ворог прийшов на нашу землю і перше, що робить — вилучає наші підручники історії. А нам слід підставляти другу щоку? Зрозуміло, людям століттями насаджували російське, витравлювали українське. Тепер вони російське сприймають як своє.
Є ряд суперечливих постатей. Скажімо, у Гоголя є «Вечори на хуторі поблизу Диканьки» і дуже потужна українська база, яка видає в ньому українця. Такої потужної бази в Булгакова немає. Ми можемо назвати його київським письменником, народженим в Києві часів Російської імперії. Взагалі ми переоцінюємо постать Булгакова. За шість років роботи жодна англомовна людина не згадала про нього на екскурсіях.
Я виросла в письменницькому будинку. Два моїх діди — письменники, тож я розповідаю про Павла Загребельного, Олеся Гончара, Валерʼяна Підмогильного, Лесю Українку, Івана Нечуя-Левицького, Тараса Шевченка, Михайла Старицького. Якось біля пам’ятника Проні Прокопівні та Голохвастову я питала гостей: «Хто автор цієї історії?» Мені відповідали, що Старицький. Я кажу: «Він тільки переписав, а чия ідея?» І тут хтось вигукнув: «Левицький!» Я пораділа, що чоловік згадав письменника, а він відповів, що є така горілка «Старицький-Левицький». От її він і згадав.
Хочу нагадати приклад країн Балтії, де познімали радянські пам’ятники. У Чехії один скульптор зробив жабку для дитячого майданчика з частини пам’ятника Сталіну. Чому ми не переосмислюємо наші радянські пам’ятники таким чином?
Київським гідам хочу побажати знайти відповідь на питання «хто я» і допомагати знаходити відповідь на це питання своїм туристам.
Пані Олена
— Війна змінила наше життя. Докорінно. І, звичайно, це позначиться на екскурсіях, адже гіди, про що б вони не розповідали, завжди говорять про себе. В ідеалі екскурсовод має нейтрально висвітлювати історичні події, але особисте ставлення гіда завжди проявляється в акцентах, які він робить.
Моє близьке професійне коло складається з проукраїнських гідів, тож мої екскурсії — про моє ставлення до Києва українського, до України як самодостатньої держави. І це відчувається в кожній екскурсії, навіть в екскурсії про кохання. І тут змін не буде, звичайно.
Зміни торкнуться емоційної складової, коли мова йтиме про Київ воєнний, у всі часи. Про Київ імперський. Про Київ вільний.
У мене є прогулянка «Від Ярослава до Ярослави», тобто від князя до сучасної популярної пиріжкової. На ній ми проходимо по Верхньому місту, говоримо, що Київ завжди був в Європі, а Європа завжди була в Києві. Надалі я дещо зміню екскурсії, додам певних акцентів на тому, як зараз приймають українців за кордоном. Просто зараз твориться історія.
Колись ми з подругою, гідесою Діаною Закон в одній компанії розповідали про видатних жінок. Вона — про Голду Меїр. Я — про Лесю Українку. Нас вразило, скільки спільного в житті цих двох жінок. Пів року ми збирали матеріал, сперечалися, намагалися уявити, про що б вони говорили, якби зустрілись? Але не вистачало якогось поштовху, каталізатора, і ми відмовились від теми. Російське вторгнення стало неабияким поштовхом. Прийшло розуміння, що саме можуть нам сказати ці жінки. Війна — одна з форм життя. Страшна, потворна, небажана, але за можливості її потрібно використати на краще. Так зʼявився дуже мотиваційний на перемогу онлайн-спектакль. Спектакль, бо ми з Діаною дуже любимо перевтілення та використовуємо їх в екскурсіях. Онлайн — бо Діана зараз за кордоном, і це теж реалії війни, які ми використовуємо. Мотиваційний — тому що я психолог за фахом. До речі, всі мої екскурсії мотиваційні, бо колишніх психологів не буває.
Не вірю, що на екскурсію прийде менше людей, якщо вона проводиться українською. Росія, звичайно, не планувала вкладатися в популяризацію нашої мови та культури, та вийшло у них, як і з взяттям Києва за три дні, все навпаки. На українську мову перейшли навіть ті, хто й не збирався, не вважав за потрібне. І це було свідоме рішення. Без примусу з боку суспільства. Тож україномовні екскурсії мали попит і матимуть надалі.
Ставлення гіда до того, про що він розповідає, обовʼязково проявляється. Для когось розквіт Києва — це радянська доба. Для мене розквіт — це злам 19 і 20 століть. Саме тоді місто бурхливо будувалося, була величезна кількість меценатів, благодійників. І саме тоді в місті, хоч і імперському, жили й творили видатні діячі української культури: Микола Лисенко, Старицький, Косачі тощо. А в радянську добу був занепад української культури. Але не висвітлювати цей період, не говорити про нього, — неправильно. Говорити обовʼязково. Він був, має значення та вплив на сьогодення. Усі періоди історії дуже суперечливі. І завдання гіда — висвітлити всі аспекти.
На щастя, Київ — організм, здатний до самоочищення. Він фільтрує, відкидає чуже та зайве, знову відроджується. І так буде за будь-якої влади.
Культ Булгакова в Києві існує. Я його не підтримую. Мені далеко не все подобається у його творах, його ставлення до українців і українського мене не влаштовує. Але забороняти його сенсу не бачу. Адже будь-яка заборона приведе до зворотних результатів. Він поступово сам піде. Зараз приходить ера нових героїв, нових яскравих авторів. А тим, хто вважає, що Булгаков єдиний змальовує Київ свого часу, я б радила почитати «Хмари» Нечуя-Левицького.
Київським гідам, як і собі, хочу побажати повернутись до роботи. У мирному, вільному Києві, столиці незалежної держави. І памʼятати, що ми — амбасадори своєї країни. І що нюанси мають значення.
Сподобалася стаття? Подякуй автору!
Читайте також: Європейський чи російський: яким був Київ початку 20 століття;
Карта Залужного та щоденник росіянина: битва за Київ у першій виставці війни;
Суржик, лайка та військовий корабель: як війна змінила українську мову;
Травми, подвиги, провини: поради психолога під час війни;
Пухнасті та люті до русні: 10 історій про тваринок на війні.
