Анатолій Базилевич. Ілюстрація до циклу оповідань Івана Нечуя-Левицького про бабу Параску і бабу Палажку
Інколи здається, що українці стали сваритися на максималках тільки з поширенням соцмереж. Але насправді й раніше вони могли задати жару — і не тільки гострим слівцем! Історик Олександр Вітолін нагадує, як сварилися в часи, коли не було інтернету.
Поцілуй мене в зад!
Ніщо так не передає ступінь і гостроту конфлікту як демонстрація сраки. Однак до подібних прийомів вдавалися особливо гостроязикі бабища зі сракою відповідного розміру. Історія львівського трамвая навіть почалася з того, що пані Скробецька, роздратована тим, що її чоловік може втрати заробіток візника, 24 квітня 1884 року задрала спідницю та вигукнула, щоб перший електричний трамвай поцілував її в зад.
Хотілося б, щоб читачі запам’ятали цю історію не лише кумедністю моменту, а й тим, що трамвайник не став відповідати й продовжив робити свою справу. Трамвай рушив, а за якийсь час львівським візникам уже не було кого перевозити. Тож іноді агресія — лише передвісник великого тріумфу.
Дуля під ніс
Навряд чи хтось сумнівається, що нікому так добре не давалися сварки, як Івану Нечую-Левицькому. Ось майстер-клас, як тикати дулю, від Кайдашихи.
— А що, поводаторко, смачно! — кричала Параска. Палажка покинула Кайдашів, кинулась до воріт і вперіщила граблями по воротях. Параска одскочила. Граблі перебились пополовині. Половина одскочила за ворота й зачепила по руці Параску. Параска вхопила шматок граблів і шпурнула ними через ворота на Палажку. Палажка поперла держалном на вулицю на Параску. Параска прийшла під ворота, плюнула в двір і пішла по вулиці.
— Бодай тебе побила лиха година та нещаслива. Ще й вона чіпляється до мене, неначе я згубила з світу її невістку, — голосила крізь сльози Палажка, вхопившись руками за голову. — Це не Мелашка, а смерть моя. Коли вона зосталась у Києві, то, певно, через тебе, Кайдашихо. Про мене, йди собі в Київ чи хоч і за границю та й шукай її, — сказала Палажка, обертаючись до Кайдашихи.
— Що ти кажеш? Через мене Мелашка покинула нас? Тобі, Палажко, час помирати, а ти набріхуєш на мене! Схаменися, стара бабо! Що ти верзеш? Сама ходить по хатах, піддурює людей іти з собою, а на мене складає пеню.
— Ба через тебе. Хіба люди не говорять за тебе на селі? Хіба не знаємо, як ти нападалась на невістку? Отак якраз, як ота стара сука, Параска, на мене, що я через неї і світу не бачу.
— Палажко, небреши на старість. Ти гріха не боїшся, — сказала Кайдашиха.
— Ба не брешу. Бреши сама! — крикнула Палажка і кинулась на Кайдашиху, як півень кидається на другого півня.
— Ба брешеш! Яке тобі діло до мене та до моєї невістки? Яке тобі діло до того, що в нашій хаті робиться? Нащо тобі заглядати в наші горшки? Кайдашиха кричала й совалась з кулаками до Палажки. Палажка кидалась до Кайдашихи й била кулаком об кулак. Вони то збігались, то розбігались, як ті півні, що кидаються один на одного.
— За мої горшки, за мою невістку ось тобі на! — сказала Кайдашиха і дала Палажці дулю під самісінький ніс, так що вона аж голову задерла.
— А тобі ось дві!
Палажка стулила дві дулі, покрутила одну кругом другої і сунула обидві під самий ніс Кайдашисі.
Плюнути межи очі
Подібний вияв агресії може здаватися лише фразеологізмом, але коли доводите когось до гніву, то остерігайтесь. Панас Мирний у романі «Повія» описує, чим можуть закінчитися насмішки.
«Оришка аж посиніла з серця. Раз посиніє, вдруге позеленіє. Стоїть, труситься, очі палають, як углі. А Колісник аж за боки береться — регоче. Усміхнувся і Кирило за вікном. Оришка побачила, як кішка, стрибнула до вікна, плюнула прямо межі очі і мерщій вибігла з хати. Колісник упав і покотився по долівці… аж стогне, аж посинів, ніяк не вдержиться від реготу. “Хо-хо-хо, хо-хо-хо!” — глухо розкочується по хаті, а з-за вікна Кирило собі здержує регіт».
Прокльони
Краще всіх передав пристрасть українців до прокльонів Олександр Довженко в автобіографічній кіноповісті «Зачарована Десна».
«Отак, як дід любив сонце, так його мати, що її, як я теж аж потім довідався, звали Марусиною, любила прокльони. Вона проклинала все, що попадалось їй на очі, — свиней, курей, поросят, щоб не скугикали, Пірата, щоб не гавкав і не гидив, дітей, сусідів. Кота вона проклинала щодня по два-три рази так, що він трохи згодом був якось захворів і здох десь у тютюні.
Вона була малесенька й така прудка, і очі мала такі видющі й гострі, що сховатись од неї не могло ніщо світі. Їй можна було по три дні не давати їсти. Але без прокльонів вона не могла прожити й дня. Вони були її духовною їжею. Вони лились з її вуст невпинним потоком, як вірші з натхненного поета, з найменшого приводу. У неї тоді блищали очі й червоніли щоки. Це була творчість її палкої, темної, престарілої душі.
— Мати божа, царице небесна, — гукала баба в саме небо, — голубонько моя, святая великомученице, побий його, невігласа, святим твоїм омофором! Як повисмикував він з сирої землі оту морковочку, повисмикуй йому, царице милосердна, і повикручуй йому ручечки й ніжечки, поламай йому, свята владичице, пальчики й суставчики. Царице небесна, заступнице моя милостива, заступись за мене, за мої молитви, щоб ріс він не вгору, а вниз, і щоб не почув він ні зозулі святої, ні божого грому. Миколаю-угоднику, скорий помочнику, святий Юрію, святий Григорію на білому коні, на білому сідлі, покарайте його своєю десницею, щоб не їв він тієї морковочки, та бодай його пранці та болячки з’їли, та бодай його шашіль поточила…»
Прокльонів в повісті так багато, що де-які інтернет срачі курять в сторонці:
— Та щоб бодай тобі кістка в горло!
— Куди ти, бодай тобі ноги повсихали!
— Куди ти тютюн ламаєш, бодай тобі руки і ноги поламало! А бодай би ти не виліз з того тютюну до хторого пришествія! Щоб ти зів’яв був, невігласе, як ота морковочка зів’яла від твоїх каторжних рук!
— Зараз принесу, бодай тебе пранці з’їли, щоб ти їв і не наїдався, щоб тебе розірвало, щоб ти луснув був маленьким!..
— Чого ти ревеш, бодай тобі кістка в горло?! Щоб ти кричав і не переставав! — І зразу до матері божої в небо: — Мати божа, цариця небесна! Як не дає він мені покою, не дай йому ні на тому світі, на ні сьому!.. — Потім уздріла в небесах голубів над хатою та до голубів: — Голубоньки мої, святі заступники! Та щоб же не бачив він вашого пір’ячка святого і не чув вашого туркоту небесного! Щоб не вийшло з нього ні кравця, ні шевця, ні плотника, ні молотника…
— Покарайте його, святі голубоньки, і ти, мати божа, такою роботою, щоб не знав він ні сну, ні відпочинку, і пошліть йому, благаю вас, такого начальника…
— Та йди ти під три чорти! Не дратуй мене, крутишся тут, нечистий вас носить! — розгнівався дід.
— Га! А бодай вам добра не було, вовки б вас загризли… По-да-айте!!!
— Га бодай ви подохли!
Образи
Турецькому султану не довелося читати знаменитого листа до нього, бо це було ІПСО для внутрішнього споживання, щоб підтримати бойовий дух воїнів. Разом з тим, лист козаків — чудова пам’ятка української лайки.
Запорозькі козаки турецькому султану!
Ти — шайтан турецький, проклятого чорта брат і товариш і самого люципера секретар. Який ти в чорта лицар? Чорт викидає, а твоє військо пожирає. Не будеш ти годен синів християнських під собою мати, твого війська ми не боїмося, землею і водою будем битися з тобою. Вавілонський ти кухар, македонський колесник, єрусалимський броварник, александрійський козолуп. Великого і Малого Єгипту свинар, вірменська свиня, татарський сагайдак, кам’янецький кат, подолянський злодіюка, самого гаспида внук і всього світу і підсвіту блазень, а нашого Бога дурень, свиняча морда, кобиляча срака, різницька собака, нехрещений лоб, хай би взяв тебе чорт! Отак тобі козаки відказали, плюгавче! Невгоден єси матері вірних християн! Числа не знаєм, бо календаря не маєм, місяць на небі, год у книзі, а день такий у нас, як у вас, поцілуй за те ось куди нас!..
Підписали: Кошовий отаман Іван Сірко зо всім кошом запорозьким.
Токсичні цькування
І кому як не Нечую-Левицькому вдалося передати всі підступи, на які здатні сварливі сусідки. «Баба Параска та баба Палажка» настільки пронизані цькуванням і токсичними сварками, що після цього шедевру хочеться повернутися в інтернет, бо там нас тільки облають:
«Сидимо собі з Левадихою та балакаємо то про се, то про те. А Левадиха каже: “А давай пожартуємо трохи з Палажкою! Облиймо бісову бабу холодною водою, як вона прибіжить за відром: може, не буде така палка та лиха”. Левадиха сердилась тоді на Палажку за те, що Палажка давала їй дулі, та ще й при громаді. “Скупаємо ж ми тебе, щоб знала, як мені дулі сукать!” — каже Левадиха. Тільки що вона це сказала, аж Палажка лізе через перелаз. Ми з Левадихою шусть у коноплі! та й присіли. А Палажка присурганилась до криниці, глянула на цямрини, заглянула в криницю та й бубонить сама до себе: “Де ж це ділося моє відро?” Вона туди круть, сюди верть, блиснула маленькими чорними очима по коноплях, по бур’янах. А очки так і блищать од злості, наче в гадюки, неначе з їх іскри сипляться. А далі вгляділа відро та й полізла в кропиву. Кропива жалить її в литки, в руки, а вона чухає литки та лає кропиву. Взяла вона відро, телепається до криниці по кропиві та таки й мене не забула: “Це, мабуть, — каже вона голосно, — ота іродова душа, Параска, закинула моє відро в кропиву!” Мабуть, догадувалась, що я тут недалечко. Я насилу всиділа в коноплях, трохи не вискочила, та мене вже Левадиха придержала за спідницю. “їй-богу, — кажу до Левадихи, — нарву кропиви, та простягнімо Палажку коло криниці. та даймо їй доброї прочуханки та пам’ятного, щоб не забувала відер”.
Дивимось ми, Палажка тричі перехрестилась, щось прошептала — вже й не знаю, чи молилась, чи відьмила, — витягла відро з водою і тільки що поставила на цямрині, а ми з конопель та до неї. Левадиха вхопила її за плечі, бо дужча од мене. “Держи ж, — кажу, — та добре, бо буде пручатись!” Я вхопила відро з водою та й линула їй передніше межи очі: “Оце, — кажу, — тобі од очей, щоб очиці не боліли!” Линула вдруге на самісіньку голову: “А це, — кажу, — тобі од голови, щоб не була така дурна!” А потім линула раз на потилицю, а другий за пазуху. А вона стоїть, як дурна вівця, та тільки: ух! ух! ух! ух! “Ухай, — кажу, — серце, ухай на здоров’ячко. Водиця холодненька, як з льодом. Це од пристріту дуже добре”.
Скупали ми її та й регочемось обидві. А з неї вода аж дзюрчить: і з запаски, і з підтички. Кляне вона нас, і слів не добере: “Бодай вас свята земля поглинула живцем! Бодай вас чорти на тім світі облили гарячою смолою!” А я кажу: “Поки нас чорти обіллють, а ми тебе вже й облили”.
Взяла Палажка порожнє відро та й потяглася додому. А Левадиха кричить: “Здорова зноси та в краще вберись! Це ми тебе скупали, щоб вночі блохи не кусали”. Після того Палажка і не говорить зі мною, і не дивиться на мене, а як коли стрінеться зо мною на вулиці, то обминає мене попід самісінькими тинами».
Сподобалася стаття? Подякуй автору!
Читайте також: Білі пальта та агресія: як поводитися в соцмережах під час війни;
З порохом та ядеркою: як українці створювали зброю;
Тіндер по-давньословʼянськи: як залицялися на Масляну;
