Знахідки Вікентія Хвойки.
Фото: Національний музей історії України
У 43 роки змінити життя, зробити відкриття, стати відомим в новій сфері. Довести, що Київ — древнє місто з тисячолітньою історією. Історик Олександр Вітолін пригадує, як працював і вражав Вікентій Хвойка.
Часто роботу археолога ототожнюють з пошуком скарбів. Але для Вікентія Хвойки цей шлях був сповнений боротьби та драматичних перипетій. Непохитність і стійкість самоука-археолога збагатила нашу історію на тисячі років.
Народився він 21 лютого 1850 року в чеському селі Семин, яке тоді входило до складу Австро-Угорської імперії, зараз це територія Чехії. Батьки назвали його Ченек (Чеслав, Честослав, латинською Віксент, який трансформувався у Вікентія). У юності Хвойка вирушив до Праги та став садівником. Уже тоді його захопили історія та археологія. За однією з версій, коли йому виповнилося 26 років, батьки захотіли його одружити з багатою дівчиною, а він вирішив переїхати до Російської імперії, де тоді з різних причин шукали щастя інші чехи.
Так у 1876 році Хвойка переїхав до Києва. Спочатку зайнявся вчителюванням. Як і всі чехи, він знав німецьку мову. Оскільки в Російській імперії вища освіта була доступна переважно дворянам і багатіям, а ті, своєю чергою, не збиралися вчителювати, то відсутність відповідного диплому й досвіду не стали перепоною для новоспеченого киянина. Крім німецької, Хвойка навчав малювання й фехтування.
Для облаштування життя вчительських заробітків не вистачало. І Хвойка зайнявся вирощуванням на дачі друзів проса чеського сорту «Росичка», а насіння продавав селянам для подальшого розведення. Чеське просо було врожайнішим за місцеві сорти, тож праця Хвойка зустріла вдячні відгуки землеробів. У 1885 році Хвойка навіть видав книгу «Росичка», присвячену чеському просу. Тоді Хвойка звернув увагу на підйом пивоваріння в Києві й почав вирощувати хміль. На своїй ділянці використав оригінальну конструкцію шпалер власної розробки для підтримки хмелю, досліджував ефективні способи сушіння та пресування хмелю. Свій досвід хмелярства Хвойка також описав у книзі. Праця Хвойки в сільському господарстві була оцінена на спеціальних виставках, а в 1889 році на сільськогосподарській виставці в Парижі його нагородили срібною медаллю та обрали членом Французької національної сільськогосподарської, промислової і комерційної академії.
Можливо, Хвойка й далі займався сільським господарством, якби не нещасний випадок. Одного разу згорів його сарай, а коли почав будувати новий, то при закладці фундаменту знайшов частини давньоруських скляних браслетів. Любов до історії й археології вмить нагадали про себе, і Хвойка вирішив повернутися в цю галузь. У 43 роки Вікентій Хвойка почав життя наново, саме останній період його діяльності зробив його одним із найвідоміших археологів України.
Нові кроки в археології допомагали робити професор Володимир Антонович і меценат Богдан Ханенко. Перший допоміг йому відбутися як науковцю, другий фінансував розкопки або використовував свій авторитет, щоб отримати необхідні дозволи.
У 1893 році археолог-дилетант Вікентій Хвойка в глибокому глиняному кар’єрі на Кирилівській вулиці розгледів великі кістки, схожі на слонячі. Він одразу повідомив про знахідку Антоновича. Новина зацікавила професора, той упізнав у кістках рештки мамонта. Але куди важливіше було дізнатися, чи пов’язана ця знахідка з давніми мисливцями, тож Антонович попросив продовжити дослідження. Може здивувати, що професор доручив проведення археологічних досліджень аматору, але археологія тільки починала свій шлях як наука і найчастіше нею займалися саме новачки. Звичайно, перші дослідження не були бездоганними з погляду сучасних науковців, але методика розкопок тільки почала формуватися, тож помилки могли зробити й дипломовані археологи.
За кілька днів Хвойці пощастило знайти крем’яне знаряддя мисливців — це доводило наявність первісного палеолітичного поселення в Києві. Наступна знахідка виявилась ще більш цінною — це була кістка мамонта з вирізьбленими зображеннями. З подальшими розкопками Хвойка виявив ще більш ранню стоянку, яка була однією з найдавніших у Східній Європі. За радіовуглецевим аналізом вік датували як 19 200 ± 250 років. Таким чином Хвойка збагатив історію Києва на 20 тисяч років.
Одного разу Вікентій Хвойка застав на місці розкопок бабусю, яка збирала кістки. На питання, навіщо вони їй, старенька заявила, що знає, що професори їх товчуть і вживають як ліки від недуг. Чутка розлетілася, якось на місці розкопок з’явилась ціла юрба та завдала великої шкоди археологам.
Наступна «знахідка» Хвойки змусить скрипіти зубами сучасних археологів. Річ у тім, що безцінне ритуальне навершя скіфів Хвойка придбав на ринку старожитностей. Для сьогоднішньої науки подібні кроки недопустимі, бо знецінюють знахідку. Але на виправдання варто повторити, що тоді археологія тільки почала розвиватись як наука. А скіфське ритуальне навершя сьогодні є одним з найцінніших експонатів Національного музею історії України.
Археологічні розкопки 1896 року в селі Трипілля на Київщині збагатили історію ще більше, а ім’я Хвойки стало ще відомішим. Про відкриття нової культури Хвойка звітував на XI Археологічному з’їзді в Києві 1899 року. Назва «трипільська культура» з’явилася трохи згодом. На з’їзді також була доповідь про відкриття Кирилівської стоянки в Києві, але зробив її геолог Петро Армашевський, оскільки його фах дозволяв говорити про датування цієї знахідки.
Автор: AnatolyPm – Власна робота, CC BY-SA 4.0.
А Хвойці продовжувало щастити, неймовірно щастити! Уміння розпитати селян про знайдені рештки кераміки під час польових робіт зорієнтувало його у виборі місця для наступних досліджень. Розкопки в селах Ромашки, Зарубинці й Черняхів у 1899-1901 роках відкрили дві нові археологічні культури — зарубинецьку й черняхівську. Підсумком цих відкриттів стала праця «Поля погребений в Среднем Поднепровье», яка викликала жваве обговорення в наукових колах.
Автор: AndriiDydiuk – Власна робота, CC BY-SA 4.0.
Богдан Ханенко не міг постійно фінансувати археологічні дослідження Хвойки, адже витрачав багато коштів і на інші цілі, тому порадив йому звернутися за фінансовим відшкодуванням до Імператорської археологічної комісії в Петербурзі, яку очолював граф Олексій Бобринський.
Спочатку гра заявив Хвойці, що комісії нічого не відомо про його діяльність. Потім почав вимагати дотримання бюрократичних процедур до найменших дрібниць. Біографи Хвойки впевнені, що Бобринський пречудово знав про діяльність і відкриття Хвойки, але заздрив, що дилетанту пощастило робити відкриття. Бобринський присікувався до кожної дрібниці в листуванні з Хвойкою, тягнув з відповідями. Нарешті знайшов істориків, які з задоволенням стали підспівувати графу та звинувачували Хвойку у непрофесійності. Хоч Хвойка і справді був дилетантом, але інші історики сприймали його як рівного, якщо критикували його, то не за непрофесіоналізм, а як самодостатнього науковця.
На той час Хвойка був членом «Комиссии для разбора древних актов», головою Товариства Нестора-літописця, керівником Археологічного музею та Нумізматичного кабінету Київського університету, його праці обговорювали вчені. А археологічні розвідки Бобринського, хоч той і мав відповідну освіту, не мали таких наукових описів і висновків, які робив Хвойка.
Без фінансової підтримки з боку імператорської комісії продовжувати археологічні дослідження було важче. Але Хвойка не здавався. У 1903 році він почав розкопки палеолітичної стоянки на Байковій горі та в Протасовому Яру.
У 1904-му в Києві відкрився Художньо-промисловий і науковий музей, до експозиції якого включили експонати з колекцій Ханенка та Хвойки. «Дилетант» Хвойка ще й став керівником археологічного відділу нового київського музею. У 1905 році на XIII археологічному з’їзді трипільську культуру було визнано окремою культурою найдавнішої історії Європи.
Неможливість отримати фінансування від імператорської комісії в певному сенсі дозволила Хвойці зробити ще одне відкриття. Невтомний дослідник був змушений проводити розкопки лише в приватних землеволодіннях. Так Хвойка став розкопувати Старокиївську гору, де був сад лікаря Петровського. Крім ще одного трипільського поселення, Хвойка знайшов язичницьке капище, рештки князівського палацу X–XI століть, ремісничі майстерні, поховання киян та цеглу з тризубом. Про результати розкопок на Старокиївській горі була доповідь на XIV Археологічному зʼїзді.
Ці розкопки привернули увагу багатьох вчених, зокрема й графа Бобринського. Він використав свій вплив, щоб подальші розкопки продовжили більш професійні з його погляду археологи. На таку несправедливість звернули увагу київські газети. Інші вчені, які відвідували розкопки Хвойки, сумнівів у його професійності не висловлювали. Втручання Бобринського ще й ставило під загрозу збереження археологічних пам’яток у Києві, адже граф наполягав, що головний музей — Імператорський Ермітаж.
У 1909 році Хвойка почав археологічні розкопки в Білогородці в Києво-Святошинському районі. Саме там почала свій науковий шлях Валерія Козловська, віддана учениця Вікентія Хвойки. У 1911-му Бобринський нарешті визнав авторитет Хвойки й запропонував йому розкопку курганів в Овруцькому районі. Це мали бути не просто розкопки. Очікувалося, що вони потішать відкриттями імператора Миколу II, який прибуде в Овруч на військові маневри.
На жаль, Вікентій Хвойка так і не встиг закінчити монографію, яка мала б підсумувати його дослідження. Розкопки й робота в музеї підірвали його здоров’я. Він навіть жартував, що висушив стіни музею своїми легенями. 2 листопада (20 жовтня за старим стилем) 1914 року Вікентій Хвойка помер самотнім, без сім’ї, повністю віддавши себе археології. Але залишив по собі безцінні експонати, які поповнили колекцію музею, і учнів, які продовжили його шлях.
Сподобалася стаття? Подякуй автору!
Читайте також: Палаци, собори, ворота: 10 київських памʼяток, які відбудували;
Повернені шедеври: міста та пам’ятки, які відбудували заново;
Діди руйнували: як радянські вандали нищили наші пам’ятки;
