Історична вечірка в розпалі. Праворуч стоїть радянський офіцер
Коли американці за українками упадали? Чи отримували гарбуза? Як американські військові святкували День закоханих під Полтавою? Історик Олександр Вітолін згадує неймовірну історію однієї вечірки та одного аеродрому часів першого лендлізу.
2 червня 1944 року на радянських аеродромах у Полтаві та Миргороді приземлилися американські бомбардувальники «Летюча Фортеця». Радянська база прийняла вчорашніх ідеологічних ворогів-«імперіалістів» для спільної боротьби з нацистською Німеччиною.
Поява американців на Полтавщині призвела до зіткнення світів. Адже американські солдати й офіцери не бачили жодних причин не закохуватися у місцевих. Однак якщо з Великобританії та Франції після появи американських баз до США відправилось понад 100 тисяч наречених, то з Радянського Союзу відправилися тільки похоронки через самогубство нещасних закоханих.
Перш за все радянські контррозвідники, більш відомі як смершівці (від назви «Смерть шпигунам») заборонили радянським жінкам, які служили на базі, зав’язувати стосунки з американцями. Американське командування пішло назустріч союзникам і наказало своїм офіцерам і солдатам не крутити романи з жінками-червоноармійцями. Їм чітко дали зрозуміти, що через подібні романи у жінок можуть виникнути серйозні проблеми.
Американські військовослужбовці були вражені образами, яких зазнавали радянські жінки-офіцери, що все ж зустрічалися із союзниками, але не захотіли псувати їм життя, тож відступилися. Тим більше вони могли виходити в місто, де можна було познайомитися зі звичайними жінками. Але контакти американців із цивільними так само розізлили СМЕРШ. У кожному контакті радянські контррозвідники бачили зраду. Жінки, які зустрічалися з американськими військовими, зазнавали принижень та суспільного осуду. Радянська сторона запевняла союзників, що так їх намагаються врятувати від повій з венеричними хворобами. Але нащадки російських і українських емігрантів, яких вистачало серед американських пілотів, завдяки знанню мови швидко розібралися в ситуації. Їхні подруги в сльозах розповідали, що їм погрожують засланням в Сибір. Американські військові були розлючені та почали змінювати ставлення до союзників. Так, американець Василь Калута, який на початку радів союзу з росіянами та мріяв після перемоги привезти до Росії батька й сестру, після ближчого знайомства з радянськими порядками вже не був налаштований так дружньо.
Бажання американців укласти шлюб з радянськими жінками доводило смершівців до сказу. Контррозвідка робила все, щоб наречена відмовила союзнику. Є дані про самогубство американця через нерозділене кохання. При цьому його любов була таємним інформатором СМЕРШу й кинула його за наказом куратора. Тож якщо в Великобританії та Франції американці завойовували жіночі серця, то в Полтаві отримували гарбуза. Американське командування розуміло, що любовні драми не йдуть на користь відносинам країн і вимагало не тероризувати жінок. Врешті СМЕРШ отримав наказ припинити залякування. На якийсь час погрози вщухли, але тепер більше уваги діставалося власне американцям: в усьому контррозвідка намагалася побачити антирадянську діяльність.
База в Полтаві була знищена німцями, вони навіть назвали цю операцію другим Перл-Харбором. А потім фронт почав відсуватися далі. Тож американський контингент меншав. Американці сподівалися на дозвіл СРСР залишити їм базу як логістичний вузол при перельотах до Ірану. Звичайно, СРСР не погодилось. Проте в 1945 році в Полтаві залишалося 200 американців. Саме завдяки їм Полтава, можливо, першою дізналася про День святого Валентина. Начальник бази генерал-майор Сергій Корнійович Корольов на правах господаря відвідав американську вечірку до дня закоханих і описав її в доповідній.
«Свято «Святого Валентина» американці вважають своїм історичним святом, святкують його понад 100 років. Це ж свято має назву «Свято кохання», бо американці вважають, що в цей день священник святий Валентин поєднав два люблячих серця: здійснив перше вінчання дівчини й молодого парубка, які народилися безпосередньо в Америці. У це свято вшановують тих, кого кохають, і згідно зі звичаєм, чоловік має зробити своїй коханій подарунок: букет квітів, парфуми, цукерки тощо. Кожен, хто приходить на святкування, може з’явитися в будь-якому костюмі, який вигадає на свій розсуд. Цей день вихідним не вважають: зазвичай всі працюють, а ввечері збираються компаніями й святкують. У проведенні свята бере участь кожен, хто вважає себе молодим і здатним кохати. За традицією, що встановилася, в армії у святкуванні беруть участь лише офіцери, а сержанти та рядові — ні. Свято кохання святкують щорічно 14 лютого.
14.02.1945 американські офіцери, які знаходились на Полтавській базі, святкували у своєму офіцерському клубі. В їхньому офіцерському клубі на запрошення були присутні кілька наших офіцерів зі своїми дружинами. Вигляд клубу в цей день не відрізнявся від повсякденного, з тією лише різницею, що були заздалегідь приготовані два щити: один із зображенням напівоголеної жінки з проріззю замість голови та інший із зображенням чоловіка. Костюми були найрізноманітніші, починаючи від спортивних і закінчуючи ковбойськими. Вино та наїдки подавалися безплатно, оскільки в цей вечір увесь клуб з усім вмістом закупили два американських офіцери, капітан Браун і полковник Александер, заплативши разом 290 доларів.
Згідно із законом, кожному американському офіцеру, який служить в армії, кожні шість місяців на рукав нашивають спеціальну на нашивку, і він має влаштувати банкет. У цей вечір капітан Браун отримав шосту нашивку, а полковник Александер — п’яту, тому вони влаштували банкет, тим паче це збіглося зі святом «Святого Валентина». Попри те, що ці два офіцери влаштували вечір, вони керівниками не були, а поводилися, як і всі присутні на зустрічі. Жодної програми проведення вечора, як і завжди, не було. Всі після початку приходили як завгодно й у чому завгодно.
Вечір почався о 8 годині вечора зі звичайною для американців пунктуальністю в цих питаннях. До початку вечора в клубі знаходилося кілька офіцерів, одягнених у військову форму, потім почали приходити офіцери в найрізноманітніших костюмах. Одним із перших прибув старший лейтенант Фрідерікс (Федорів), одягнутий в нічний костюм із німецьким залізним хрестом на шиї та медаллю на рукаві. Він зображував німецького начфіна й оголосив, що виплачувати гроші німецьким офіцерам не в змозі, бо сам залишився в самому лише нічному костюмі з німецьким хрестом. Слідом за Фрідеріксом прибули підполковник Александер і майор Кепке, одягнуті в ковбойські костюми: чорні штани та довгі сорочки, підперезані яскравими червоними стрічками.
Прибулі підполковник Калберсон і майор Вейсхат були у воєнних костюмах, але неймовірно малих розмірів. Краватки були надягнуті на голу шию, комірці розстібнуті. Це була просто пародія на військову форму. У кожного на краватці на груді бовталися різноманітні медалі, російські брошки та німецькі знаки. Згідно з поясненням полковника Калберсона й інших офіцерів, він зображав Гітлера й наслідував його, що, втім, зовсім не вдавалося. Причепивши на зад німецький хрест, Калберсон пояснив, що німців зараз б’ють зі сходу й заходу. Він так і сфотографувався задом, з німецьким хрестом у руках, в позі фрица, що драпає.
У майора Вейсхата серед різноманітних знаків була прикріплена червоноармійська зірочка. Коли йому вказали, що це погане поєднання, він відповів: «Зірочку я ношу постійно, а ці знаки після вечірки зніму. Адже не залишати ж мені порожніми отвори, де кріпиться зірочка». Знаки й брошки прикріплені там, де їх тільки можна прикріпити. Так, наприклад, у підполковника Калберсона нижче спини на величезній булавці й червоній стрічці був прикріплений справжній німецький залізний хрест. Кожен із присутніх американців, особливо майор Вейсхат, намагалися зобразити німців, при зустрічі один з одним корчили гримаси, підіймали руки та кричали «хайль».
Після цього приходили офіцери в ще дивніших костюмах. Капітан Коваль прибув тільки в одних білих трусах, поперек груді була одна яскраво-червона стрічка. Капітан Фітчен також був у трусах захисного кольору, в піджаку, застібнутим наглухо, з зачіскою дикуна на голові та рожевими окулярами. Останніми прибули лейтенант Калюта з американськими медсестрами. Калюта був одягнутий німцем, на голові німецька каска, штучна зачіска Гітлера й чорні вуса. Його зустріли німецьким привітанням «хайль», він відповів тим же. Калюта пояснив, що він зображує німецького штурмовика армії СС. Разом із майором Вейсхатом напідпитку він намагався показати, що німці й при відступі залишаються тупими механізмами, повністю підкореними керівництву. Вони промаршували німецьким кроком, високо підіймаючи ноги зі словами «Німці драпають».
Медсестри були одягнуті дуже скромно, у строкатих сукнях, плетених джемперах і фуфайках, намагаючись наслідувати прості костюми російських жінок. За поведінкою медсестер можна сказати, що вони не мали жодних планів у своїх нарядах, а просто намагалися наблизитися до того середовища, в якому вони зараз живуть. На вечорі вони поводилися досить скромно.
Через деякий час з великим шумом у клуб увірвалися кілька офіцерів із бойового льотного складу, що прибув з Польщі. Усі вони зображували жінок. Вуста й щоки яскраво нафарбовані, у всіх величезних розмірів штучні груди. Деякі з них буди в купальних костюмах, інші в довгих спідницях і кофтинках, з відкритими плечима. Всі американці, зокрема й сестри, були задоволені костюмами, ніхто не лише не намагався присоромити окремих осіб, але навпаки, кожен всіляко заохочував найвульгарніші вчинки.
Усі американці пили вино у великій кількості, танцювали та співали. У клубі було надзвичайно гамірно і, як правильно висловився один з американських офіцерів, було схоже на вакханалію дикунів.
Коли всі дуже напилися, почалося масове фотографування. На великому листі фанери фарбами була зображена в людський зріст напівоголена жінка, в короткій спідниці й чоботах, замість голови було вирізане вікно. На тлі цієї дівчини фотографувалися американські чоловіки, хтось підставляв свою голову у вікно. На іншому листі фанери був зображений чоловік у російських черевиках, в великій червоній сорочці навипуск. На тлі цієї картини фотографувалися медсестри.
У святкуванні всі брали активну участь, за винятком капітана Коваля, майора Нікольсона і чергового офіцера лейтенанта Дюрена. Вони майже не пили вино та за всім спостерігали. Коли ми запитали в окремих офіцерів, чи завжди святкування йде таким чином, нам відповіли: «Ні, звичайно, не завжди. В Америці він святкується набагато скромніше». Лейтенант Калюта заявив: «Багато з нас поставили за мету критикувати на вечорі німців, бо це питання зараз є головним. Я давно маю німецький костюм, і одного разу в Пирятині вдяг його вночі, взяв пістолет в руки та прийшов до майора Хорхаймера. Той мене не впізнав, злякався та підняв руки».
Слід зазначити, що низка офіцерів на цьому вечорі зуміли своїми костюмами та поведінкою висміяти битих німців. Загалом цей вечір, як і деякі інші свята, пройшов безсистемно, сумбурно, кожен робив, що хотів, не соромлячись присутніх жінок, допускалися найвульгарніші вчинки, що показувало нестачу й навіть відсутність елементарних правил культури в поведінці американських офіцерів на їхніх офіцерських вечірках навіть у присутності російських офіцерів і російських жінок».
Очевидно, генерал Ковальов не зовсім правильно подав історію Дня закоханих і не побачив справжнього свята, адже американцям через суворі заходи СМЕРШу в Полтаві просто не було з ким святкувати, тож союзники розважалися як могли. Очевидно, що радянські люди не були готові до американської розкутості. Також генерал збагнув, що союзники скоро залишать базу, і тоді СМЕРШ зверне вагу на нього, отже треба підкреслити вірність радянській батьківщині.
Почувши критику за присутність на вечірці, генерал-майор Ковальов вирішив довести свою відданість владі. Він придумав звинуватити свавільних американців, які залишалися господарями авіабази, в непокорі і аморальності. Та використати це як підставу для захоплення бази. Добре. що втрутився СМЕРШ, якому ініціатива генерал-майора не сподобалась. З Москви прийшов наказ Ковальову відкинути будь-які думки про напад на американців.
Тим часом війна підходила до кінця, американці залишили авіабазу. Ідеологічне протистояння двох держав повернулося й почало наростати з новою силою. День святого Валентина, як і слід було очікувати, не прижився.
Сподобалася стаття? Подякуй автору!
Читайте також: Київський Звіринець: від печери до метро;
Від Ярославни до Курбаса: 3 історії кохання по-київськи;
Європейський чи російський: яким був Київ початку 20 століття;
