Фото: Depositphotos.
За один березневий тиждень 2023-го авторка втратила двох старших братів. Одного вбили на війні, другий помер чи то від хвороби, чи то від наслідків лікування. Вікторія Теравська спеціально для Вікенду розповіла, як підтримати людину в горі.
— Людей, які переживають втрату, у нашому суспільстві розглядають як нестійких. Для деяких чиєсь горе — це знак «ось тут легка здобич»: можна вивищуватися, дошкуляти та обманювати. І дуже дивуються, коли отримують відсіч. Однак я вірю, що тих, хто щиро хоче підтримати згорьованого, більше, а отже, їм буде цікавий мій текст*.
*Цей матеріал — не інструкція. Спостереження, які я далі озвучу, передають здебільшого мій досвід, тому поради на їхній основі можуть підійти не всім.
Як реагують люди на чиюсь втрату
Дві найпоширеніші реакції на моє горе: «Боже, який жах! Як ти взагалі з цим живеш?» та «Як-не-як життя продовжується. Треба рухатися далі». Часом це видавала одна й та сама людина: першу фразу після похорону, другу — десь через кілька місяців. Мені не подобається жодна з них: життя після втрати — це не суцільні страждання й сльози. Воно відчувається інакше: неначе вода, яка переходить в інший агрегатний стан. Доводиться перебудовувати безліч процесів — від побуту й матеріальних речей до сприйняття себе у цьому світі, перегляду своїх цінностей, соціальних ролей, ставлення до інших. Щоправда, для суспільства та навіть для друзів ця робота лишається непомітною.
Подеколи знайомі озвучували власне бачення того, як повинно продовжуватися моє життя. Так сталося, що мої брати не були одруженими й не мали дітей, і я, зрештою, виявилася єдиною людиною репродуктивного віку в нашій гілці роду. Уже за кілька місяців після втрати деякі дітні, не дуже щасливі в шлюбі жінки радили мені заміжжя або хоча б народити для себе, бо а) «маму треба розрадити внуками», б) «мама не вічна, а ти залишишся сама». Одна співрозмовниця навіть розповідала мені про свою 34-річну незаміжню двоюрідну племінницю, яка спала з одруженим чоловіком і влаштовувала вирвані роки своїм батькам через те, що коханець не йшов від дружини. Мовляв, от що чекає дівчат, які «марнують» свою молодість.
Я була не дуже готова до того, що навіть у горі мені доведеться стати дзеркалом для чужого страху бути самотньою та непотрібною. А ще мені сумно, що гіпотетичну дитину розглядають як пожиттєву розраду для дорослого чи як заміну померлим близьким. Мені видається це жорстоким.
За моїми спостереженнями, люди чомусь люблять висловлювати підтримку через накази: «Тримайся!», «Будь опорою для мами!», «Живи за трьох!», «Будь сильною!». Так наче без цих слів я тільки й робитиму, що лежатиму в ліжку й дивитимуся в одну точку. Можливо, когось подібна форма підтримки налаштовує на позитивний лад. Але особисто я почуваюся предметом обговорення, де мені ніколи не поставлять 10 з 10.
Як можна підтримати в перші дні
Коли я навчалася останній рік в школі, за жахливих обставин загинула мама двох моїх однокласників. Напівсиротами залишилося шестеро дітей. Ця смерть настільки вразила наш клас, що ми одне з одним, попри прохолодні стосунки в повсякденні, обіймалися й трималися за руки під час похорону. Було відчуття, немов ми одне ціле: немає своїх клопотів — є лише потреба віддати якнайбільше. Однак через кілька днів це розвіялося. І мені здається, подібне щось відчували люди, майже сторонні, які обіймали мене й крізь сльози говорили: «Дзвони в будь-який час. Якщо тобі потрібна будь-яка допомога або виговоритися, звертайся». Я вірю, що вони були щирими у цю мить. Але давайте чесно: чи нормально сприймуть ці люди, якщо я телефонуватиму їм о четвертій ранку, аби вилити душу, або проситиму, наприклад, позичити велику суму? Чи не мучитиме їх потім почуття провини, якщо я на їхнє «ні» скажу «так ти сам просив до тебе звертатися»? Як на мене, треба обережно щось обіцяти та зважати на власні можливості, аби потім не було прикрих ситуацій.
Після повномасштабного вторгнення суттєво побільшало розмов про те, як саме психологічно підтримати людину, яка переживає втрату. Дехто боїться, що не знайде тих самих «правильних» слів, які розрадять людину миттєво, а отже, немає чого до неї лізти. Але вдавати, ніби нічого не відбулося, — теж таке собі рішення.
Насправді, я вважаю, не треба знецінювати більш приземлені види допомоги. На людину, яка втратила близького, навалюється багато всього, особливо в перші дні: квест різними держструктурами, які живуть у своєму світі, підготовка до похорону, взаємодія з родичами, які ідуть до тебе з ревізією, як Ольга Фреймут. Залежно від віку покійного та обставин його смерті завдання можуть ускладнюватися.
Фото: Depositphotos.
Тимчасом звичні обов’язки нікуди не зникають: робота, догляд за дітьми та/або родичами старшого віку, турбота про домашніх улюбленців. Тому, як на мене, цінно, коли ви можете запропонувати людині конкретну допомогу, а головне — посильну для себе: вигуляти її собаку, підвезти до потрібної установи, підказати хорошого нотаріуса, підхопити якесь завдання на роботі (якщо ви колега), надати разово безплатно чи з суттєвою знижкою невелику послугу за вашим профілем. До того ж людині, яка переживає втрату, теж буде зрозуміло, за чим саме вона може до вас звернутися, щоб не хвилюватиметься, що перенавантажує вас. Просто дати гроші, до речі, теж можна, оскільки й похорон, і переоформлення документів, і поминки коштують чимало. Так, людина не перестане горювати, але відчуватиме, що вона не сама.
Якщо людина, яка переживає втрату, для вас важлива, можливо, ви захочете піти на похорон. Наша культура, особливо в селі, підштовхує до цього. Однак я раджу добре зважити власні сили. Якщо ви дуже чутливі до чужого болю або маєте власний травматичний досвід, пов’язаний з втратою, то, либонь, йти не варто. Це може здатися для когось егоїстичним, але я певна: коли людина завчасно дбає про себе, вона менше турбот потім приносить іншим. Кажу як людина, якій під час похорону брата довелося підхоплювати майже зомлілу жінку.
Як підтримати, коли минув час
За пів року від втрати вже мало хто запитував у мене, як я. Власне й час зараз такий: ті, хто не так давно говорив мені «Співчуваю» або «Тримайся», самі ховають близьких або шукають безвісти зниклих. Подруга, у якої нещодавно померла кішка, плачучи у мене на плечі, запитала: «Як ти це пережила? Ти така сильна». На що я сказала: «А я досі [через півтора року] це переживаю».
Тому тим цінніше для мене, коли люди через місяці згадують якісь смішні історії, пов’язані з моїми братами, діляться теплими спогадами про них. І підозрюю, я така не одна. Під час цьогорічних проводів я зустріла на кладовищі дочку жінки, якої не стало понад десять років тому. Ми з однокласницею часто заходили до неї напитися води з колонки, коли йшли додому зі школи. Вона була надзвичайно приязною до нас. І коли я розказала про це її дочці, у тої аж засяяв погляд.
Якщо ви не знали померлого, можете запитати, яким той був, про що мріяв, що любив. Можливо, такі розмови стануть початком для здійснення якоїсь його мрії.
Фото: Depositphotos.
Радити звернутися до психотерапевта треба обережно. І це має бути не з посилом «ти не справляєшся», а «якщо тобі треба поговорити з кимось кваліфікованим». Було б добре, якби у вас самого був досвід психотерапії, де вам справді допомогли. Можна рекомендувати й безплатну психологічну допомогу, але знову ж таки, бажано мати уявлення про рівень цих послуг.
Навіть якщо померлий допомагав всім при житті або воював проти росіян, це не означає, що на нього не литимуть бруду. Питання лише в тому, чи все злослів’я треба доносити до близьких померлого. Якщо дурню поширює вхожий у родину, якому довіряють та дають певні ресурси — то так, краще попередити. Якщо це умовна Клава з сусіднього кутка чи троюрідний дядько куми — то який в тому сенс? По-перше, лихі слова про близьких ранять навіть більше, ніж про самого себе. По-друге, людина не зможе нічого пред’явити пліткарю, бо він не сказав їй ту дурню особисто. По-третє, раз ви стали свідком пліткарства, то чому б самому не сказати «кілька ласкавих» тому базікало? Як показує досвід, після такого зазвичай починається потік виправдовувань.
Найголовніше, як мені здається, позбутися уявлення про те, як і скільки має горювати людина. А також треба перестати вважати себе тим, хто зобов’язаний розвіяти її скорботу. Дозвольте людині прожити весь спектр емоцій. Вміти витримувати злість, сум, апатію ближнього й не сприймати ці прояви як невдоволення вами — це складно, але дуже важливо. Навіть коли йдеться не про смерть.
Читайте також: Поради для прощання: як ходити на похорон;
Цвинтарний етикет: як працюють доглядачі могил;
Курган, вогонь і срібло: як українці ховали мерців;
Білі пальта та агресія: як поводитися в соцмережах під час війни;
Піраміда, вежа чи курган: який вигляд мають світові військові меморіали;
Архітектура скорботи та туризму: як створюють світові меморіали.
