Курган, вогонь і срібло: як українці ховали мерців

Новоолександрівський курган

Поховати живу дружину поряд із померлим чоловіком. Насипати над могилою високий курган. Спалити тіло чи зберегти мощі. Як змінювалися традиції поховань і чому дослідники не насміхаються з гробків, пояснює історик Олександр Вітолін.

Войовничі атеїсти відмовляються на гробках від цукерок і пасочок та критикують сам звичай. Але для справжніх учених збереження поховальних ритуалів є неоціненною підказкою для розуміння історичних процесів. Так вивчення сучасних народів, що знаходяться на нижчих етапах цивілізації, дало можливість історикам краще зрозуміти ранню історію Європи. Що вже говорити про могили, які для археологів просто неоціненний комплекс артефактів! Поховання відбивають рівень матеріально-технічного розвитку, уявлення людей про потойбічне життя тощо. Не буду стверджувати, що українські могили найкращі, але їхні історії точно одні з найцікавіших.

Найдавніший могильник Європи

У 1952-1955 роках у селах Волоське та Василівка Дніпропетровської області, що лежать на березі Дніпра, археологи виявили найдавніші мезолітичні (середній кам’яний вік) могильники в Європі. У Волоському виявлено 19 поховань, у Василівці — 24 і 45 поховань. Більшість поховань були одиночні, але зустрічаються парні й потрійні. У кістках археологи виявили уламки наконечників стріл і один уламок списа, на черепах є сліди ударів.

Обряд поховання свідчить про зародження первісних релігійних уявлень. Частина тіл похована прямо, частина в позі, яку можна тлумачити як молитовну або ембріона. Переважає східна або південна орієнтація тілопокладання — тобто покійників намагались класти в напрямку руху сонця. У деяких похованнях археологи виявили порошок вохри.

Кромлех

Стоунхендж — одна з найбільших туристичних принад Англії. Декому його відвідини видаються нудними. У 2021 році археологи відкрили, що і в Україні є свій кромлех — стародавня споруда з кількох поставлених вертикально в землю довгастих каменів, які утворюють коло. Він також знаходиться на Дніпропетровщині, в селі Новоолександрівка.

Археологи спочатку розкопували курган діаметром 50 метрів і висотою 7,5 метра. У кургані виявили 20 поховань старійшин кочовиків-скотарів, які були сучасниками трипільської культури. Найціннішою знахідкою стало відкриття кромлеха, який приховував курган. 64 кам’яні брили висотою приблизно два метри і вагою від 0,5 до 1,5 тонн були викладені в коло діаметром 18 метрів. Усі кам’яні брили привезені з іншої місцевості, бо в полі навколо не було навіть малого каменю. Археологів вразило, що будівельники не мали засобів виміряти рівень ґрунту, тому однакову рівну висоту кромлеха досягнули завдяки правильному розставленню вищих і нижчих брил. Кромлех допомагав підтримувати курган і відділяв світ мертвих від світу живих. Також він міг виконувати роль астрономічного орієнтира.

Парне поховання

«І померли в один день!» — звучить дуже романтично, якщо мова не йде про Висоцький могильник. Висоцька археологічна культура відкрита в 1895 році та датується 1100-600 роками до нашої ери. Михайло Грушевський був одним із перших її дослідників. Висоцька культура вразила дослідників не тільки значною кількістю парних поховань, а й позами, в яких померлі горнулися один до одного, навіть переплітались руками, тримали долоні один одного. Анатоми сходяться на думці, що для такого поховання потрібно, щоб один з пари зайняв відповідне положення за життя. Надати подібне сплетене положення мертвим тілам було просто неможливо. Ритуальне самогубство жінок — не унікальне явище, воно поширене в різних культурах. Дехто інтерпретує це як доказ великої любові й вірності шлюбній присяві, але, гадаю, більшість читачів мають іншу думку.

Скіфські ритуали

І як не дати слово Геродоту, який яскраво описав поховальні обряди скіфів.

«Могили їхніх царів розташовані в місцевості Геррів, в тому місці, до якого Борисфен судноплавний, пливучи від моря. Там, коли помирає їхній цар, вони викопують у землі велику чотирикутну яму, беруть уже підготовленого померлого, вкривають його тіло воском (перед тим очищують від нутрощів його черево), наповнюють його перетертим купрієм, кмином, насінням селери, кропом, потім зашивають черево, кладуть покійника на віз і перевозять його до іншого племені. Ті, до яких привозять померлого, роблять те саме, що й царські скіфи: відрізають кінчик вуха, стрижуть на голові волосся, дряпають у різних місцях рамено, вкривають синцями лоб і ніс і проколюють стрілою ліву руку. Звідти на возі труп царя перевозять ще далі до підвладного їм племені, а ті, до яких його перед тим привозили, супроводжують його. І коли так вони обʼїздять із покійником усі племена, вони прибувають у країну Геррів, яка є областю останнього підвладного їм племені й місцем поховання царів. Потім, помістивши покійника на підстилку в могильному склепі, встромлюють у землю з усіх боків від покійника списи, а над ними кладуть деревини та вкривають його очеретяними матами. У просторому приміщенні склепу ховають одну з його наложниць, яку перед тим задушили, його чашника й куховара, конюха, особистого слугу, вісника і його коней, а також певну частину його речей і так само золоті чаші (срібла та міді вони зовсім не використовують). Коли вони все це зроблять, то насипають землю і споруджують великий курган, намагаючись зробити його найвищим.

Коли минає рік, вони влаштовують нове святкування. Обирають найкращих слуг із тих, що залишилися (всі вони скіфи з народження, бо ті, що служать цареві, він їх сам обирає собі, а рабів він собі не купує), отже, з цих слуг пʼятдесят вони задушують і до того ще пʼятдесят коней із найкращих. У них виймають шлунок, очищують його всередині, наповнюють соломою та зашивають. Ставлять на дві деревини половину колеса внутрішньою стороною доверху, а іншу половину кладуть на інші дві деревини. І таких деревин вони встромлюють у землю багато. Потім пропускають крізь тіло коня товсту жердину як до шиї та підіймають коня на колеса так, щоб передні колеса підтримували плечі коней, а задні біля стегон підтримували черево. Обидві ноги звисають, не досягаючи землі. На коней навʼязують віжки та вуздечки, тягнуть наперед і привʼязують до колів.

Після того тих пʼятдесят задушених юнаків, про яких я казав, саджають кожного на коня в такий спосіб: кожному покійникові вздовж хребта встромлюють пряму жердину аж до шиї. Внизу частина цієї жердини стирчить і її вставляють у дірку в жердині, якою простромили коня. Цих вершників розміщують навколо кургану і йдуть геть.

Так вони ховають своїх царів, а інших скіфів, коли ті помирають, найближчі родичі кладуть на вози й перевозять їх до домів приятелів. І кожен із них приймає їх і частує всіх, хто супроводжує померлого, водночас підносячи йому всі ті страви, якими частує й живих. Отак сорок днів возять незнатних людей, а вже потім їх ховають. Після похорону скіфи очищуються. Спершу вони змазують голову якоюсь мастю, змивають її, а після того очищують і все тіло: ставлять три жердини, нахиляючи одну до одної та обгортають їх товстою вовняною тканиною, закривають нею все навколо, ставлять усередину такого намету з жердин і тканини посудину, а в неї кидають розпечені камені».

До речі, висота найвищого скіфського кургану Нечаєва могила в селі Лебединське на Дніпровщині — 15,1 метра. На початку минулого століття він був на три метри вище.

Срібло Святої Варвари

Християнство істотно змінило обряд поховання. Зникли кургани, припинилось принесення в жертву слуг, які мали б супроводжувати господаря в потойбічному світі померлих, також на тисячу років зникла традиція кремації, яка існувала в язичників. Але деякі язичницькі традиції навіть християнство не змогло подолати.

На зміну пантеону богів прийшов культ святих. Кожна церква й кожен монастир намагалися привабити вірян мощами святих. Київ і досі відомий печерами Лаври, в яких зберігались нетлінні мощі.

Пару століть тому прочани йшли поклонитися і вимолити здоров’я в Михайлівський монастир, де зберігались мощі святої Варвари. Великомучениця Варвара була страчена в 3-му або на початку 4-го століття. Відомості про місце страти також різняться. Але в 4-му столітті її мощі потрапляють до Константинополя, а в 9-му столітті на її честь збудована церква святої Варвари.

Згідно із записами церковних істориків до Києва частина мощей святої Варвари потрапила, коли донька імператора Олексія Комніна, Варвара одружилася з київським князем і перевезла з собою частину мощей. Але ні візантійські історики, ні давньоруські літописи ніколи не згадують про цей шлюб. Крім того, немає жодних свідчень про існування в Олексія Комніна доньки Варвари. Перші письмові свідчення про мощі Варвари в Михайлівському соборі з’являються в 16 столітті. Прочан і духовенство не здивувало добре збережене тіло молодої дівчини з головою, хоча святу Варвару вбили, відрубавши їй голову. Потім на якийсь час письмові згадування культу святої Варвари в Києві зникають, але згодом з’являються знову. У 17 столітті в Києві виходять книги про її життя і мучеництво.

На кошти гетьмана Мазепи виготовили дорогоцінну срібну раку для мощей святої Варвари. Згодом раку Мазепи використали для інших мощей, а мощі святої Варвари помістили до ще більшої раки, виготовленої на кошти графині Орлової-Чесменської. На ту пішло понад 200 кілограмів срібла. З церковних документів відомо, що паломники до Святої Варвари приносили Михайлівському монастирю великі прибутки.

Після революції мощі перенесли в музей атеїзму, який знаходився у Володимирському соборі. Мощі святої Варвари знаходяться там і сьогодні.

Хочу нагадати, що поклоніння мощам засуджували святий Антоній і патріарх Александр Великий.

Заповіт Шевченка

Найвідомішою і найвідвідуванішою могилою сьогодні, певно, є могила Тараса Шевченка на Чернечій горі. Спочатку поета поховали в Петербурзі, але ще в день смерті його близькі домовились про перепоховання поета в Україні. 18 травня 1861 року труну з тілом Шевченка привезли до Києва. До 20 травня вона перебувала в церкві, а потім пароплавом її переправили до Канева.

У Каневі труна з тілом Шевченка пробула два дні, на панахиду зібралися тисячі людей. Друзі поховали Шевченка на Чернечій горі, де він хотів поставити хату. За процесією стежили поліцейські, які детально донесли генерал-губернатору про виголошені дві проповіді й шість промов. Поліцейські ще довго наглядали за могилою, бо народом ширилися чутки, що Тарас Шевченко живий, а в могилі лежать свячені ножі, які в слушний час обернуться проти поміщиків. Над похованням насипали курган і встановили хрест, гору стали називати Тарасовою. У 1934 році біля могили поета заклали музей, а в 1939 році вона поета набула вигляду, який зберігся дотепер.

Мавзолей на Одещині

Прийшовши до влади більшовики, почали насаджувати атеїзм. Хоч комуністична влада й боролася з релігією, але перетворила вшанування революції на такий самий язичницький культ. Найвідомішим неоязичницьким храмом більшовизму став мавзолей з бальзамованим тілом Леніна.

Але в Україні також є мавзолей. У 1925 році його заклали в Подольську в Одеській області. Одразу після вбивства командира Червоної армії Григорія Котовського його тіло забальзамували. У 1934 році закінчилося зведення меморіалу. Будівлю зручно було використовувати для проведення мітингів. У 1941 році під час німецької окупації мавзолей знищили, а тіло Котовського викинули й поховали разом з розстріляними. У 1944 році тіло викопали, також почали відновлювати мавзолей. Точно невідомо, чи тіло Котовського знаходилося в його мавзолеї після 1944 року. У 2016 році міська рада вирішила перепоховати тіло Котовського, але родичі довго не давали згоди. Утім, у 2018 році мавзолей капітально відремонтували.