Цвяхи, свастика, тарілки: як працювала українська розкопувачка гробниць

Фото: Depositphotos.

Знайти глиняну модель житла у першій же експедиції, вивчати словʼянські тарілки зі свастиками та реконструкції поховань. Валерія Козловська була однією з перших українських археологинь. Історик Олександр Вітолін розповідає про віражі життя науковиці.

20 червня 1889 року народилася одна з перших археологинь України Валерія Козловська. Доля підготувала їй багато випробувань. Витримавши їх, Валерія Козловська зробила визначний внесок в археологію та історію Києва. Але бажаючи зберегти історію Трипілля та княжого Києва, вона сама потрапила у забуття.

Валерія Козловська народилася на Чернігівщині в селі Бурімка. Бажання отримати освіту привело її до Києва. Ще під час навчання на Вищих жіночих курсах вона відчула потяг до археології. У 1909 році Козловська вперше взяла участь в археологічних розкопках — вони відбувалися в Білогороді (тепер Білогородка в Києво-Святошинському районі). На розкопках познайомилась з Вікентієм Хвойкою, який став її вчителем і наставником. Валерія зарекомендувала себе настільки добре, що її залучили до упорядкування фондів музею Волинської губернії в Городку. Робота з експонатами, що потребує особливої педантичності, не розохотила молоду археологиню, і в 1913-му вона вже підготувала до видання путівник відділами Київського художньо-промислового і наукового музею (з якого пізніше постав Національний музей історії України). Визнання заслуг Валерії не забарилося. У 1914 році після смерті Вікентія Хвойки до Козловської перейшли обов’язки зберігача археологічних колекцій Київського художньо-промислового і наукового музею.

Дивовижно, але перша самостійна археологічна експедиція на Черкащину в 1916-му стала найуспішнішою для Козловської. Знайдена нею унікальна глиняна модель житла з деталями інтер’єру сьогодні є однією з найцінніших з точки зору науки й історії в колекції музею історії України. Більшості археологів часто доводиться задовольнятися лише розбитими черепками.

^{Глиняна модель житла з інтерʼєром. Кінець 4 тисячоліття до нашої ери. Трипільське поселення біля села Сушківки Черкаської області. Розкопки Валерії Козловської 1916 року. Експонується в Національному музеї історії України в залі №2 «Трипілля».}

Влітку 1919-го Валерія Козловська долучилася до археологічних розкопок могил 11 століття біля Віти-Поштової. На долю науковців випало стільки випробувань, що археологиня не могла їх не згадати в науковій статті «Археологічні пам’ятки часів князівської доби коло с. Поштова Віта на Київщині».

«За робітників були інтелігенти, здебільшого українці. У серпні нам випало бути свідками всіх військових подій, що розгорнулися тоді навкруги Києва. Скрутне грошове становище, в якому ми опинилися, примусило багатьох з моїх співробітників залишити розкопки».

Крім безгрошів’я та воєнних загроз ще одним випробуванням стало власне місце пошуку. За тисячу років на землі поросли дерева, після яких залишилися пні. Тож спершу археологам довелося їх корчувати. Важкі умови праці завадили здійснити заплановане до кінця, але 14 могил все-таки розкопали й дослідили.

Нехай знайдений поховальний інвентар виявився досить бідним, але він став ілюстрацією для уявлення про поховання язичницьких і княжих часів на території Віти-Поштової. Та бідні знахідки — це не відсутність загадок. У шарі на 60-80 сантиметрів вище кістяків були знайдені цвяхи. Археологам довелося розгадувати загадку поховання. Зміщення шарів ґрунту, залишки деревини, попередні наукові відкриття дозволили припустити, що цвяхи скріплювали дерев’яну надбудову, яку було поставлено над небіжчиком. Реконструкція могил дозволяла ширше уявити історичну епоху, коли городище було міцно укріплено, захищене «змієвими валами», що тягнулись вздовж річки Віти й захищали володіння київського князя від кочовиків.

У 1920-х роках Академія наук підняла питання про створення спеціального органу, який займався б дослідженням Софії Київської. 21 червня 1923 року Всеукраїнська академія наук затвердила комісію, до складу якої увійшла й Валерія Козловська. Очолив комісію академік Олекса Новицький, який координував діяльність науковців із церковнослужителями Софії Київської. У 1925-му після утворення провалля відкрилися давні хідники, які комісія взялася вивчати. Археологи виявили льоховий поверх будинку, знайшли фрагменти шиферних плит, до 20 типів розмальованих і рельєфних кахлів, старовинну свинцеву печатку, монети, посуд, кераміку. Знахідки відносились як до князівських, так і до козацьких часів.

6 червня 1927-го завідувач відділу історичного музею Данило Щербаківський наклав на себе руки. Мотивом свого самогубства видатний український археолог, етнограф і музейний діяч у прощальній записці назвав нездатність боротися з «кваліфікованою підлістю». Похорон науковця обернувся на мітинг його колег. Реакція радянської влади не забарилась. 19 листопада 1927 року Сергій Єфремов зробив запис у своєму щоденнику:

«Скрипник, як виявляється, приїздив не тільки на партійну конференцію, але й порахуватися де з ким. Влітку він мав промову, яку потім надрукував, а в тій промові обливав небіжчика Щербаківського та його прихильників. Між іншим він оббрехав В. Козловську. Козловська послала йому листа з протестом. І от державний муж явився до музею й почав робити ціле слідство з приводу археологічних праць Козловської. Поводився надміру грубо, як старий фельдфебель, сипав погрозами. На жаль, Козловська не дала нахабі належної одсічі. Але ж картину теж непогану уявляє цей комуністичний комісар, що поводиться вдесятеро гірше, ніж старорежимний міністр. Ті принаймні в археологію не лізли, а цей має лице говорити те, чого абсолютно не тямить».

Перше зіткнення з радянською владою для Козловської минуло без відчутних наслідків. Вона продовжила займатись наукою. У 1928 році підготувала путівник відділами Всеукраїнського історичного музею імені Тараса Шевченка (колишній художньо-промисловий музей, попередник музею історії України). У 1929-му науковиця бере участь у розкопках у селі Ромашки на Білоцерківщині. Археологам вдалося знайти поховання в дубовій колоді, яке характерне для кочових народів і для пізніх слов’янських поховань після запозичення звичаю. Також археологи розкопали городище в селищі Дідівщина. Та повністю провести дослідження не вдалося через брак коштів, яких археологам ніколи не вистачало.

Так само обмаль було виділено грошей у 1930 році на дослідження на горі Дитинка в Києві. Але навіть невеликі роботи дали цікавий матеріал. Серед знахідок виділялась кераміка 12 століття з тавром, що повторює тризуб на монетах Святополка початку 12 століття.

Дослідження таврованої кераміки та масштабна робота з музейними фондами підштовхнули Валерію Козловську до написання статті «Таврований посуд слов’янської доби (за матеріалами Всеукраїнського Історичного Музею ім. Т.Г. Шевченка)». Найпоширенішим типом таврів на території стародавніх слов’ян було коло, яке замикає хрест, зірку чи свастику. У 1930 році згадки про свастику, тим паче науковцями, не мали жодного ідеологічного підтексту. Уся свастика, знайдена в Києві, мала винятково релігійно-обрядовий характер. Козловська описала чотири горщики зі свастикою:

тавро у вигляді кола, що з чотирьох боків мав додатки — круглясті гачки, повернуті в один бік, варіант свастики;
тавро у вигляді кола, що замикає собою свастичний хрест і оточено 20 зубчиками;
тавро у вигляді свастики під низькою шийкою, оздобленою двома рядками орнаменту. Знайдено в Києві на Флоровській горі;
тавро у вигляді свастики з додатковими рисками по кутках перехрестів, відноситься до так званого «київського типу».

Натисніть на фото, щоб збільшити

У 1932-1933 роках Козловська брала участь в археологічних розкопках гори Киселівки в Києві, але сталінські репресії перекреслили її плани. «Кваліфікована підлість», яка колись довела Щербаківського до самогубства, направо й наліво обвинувачувала археологів у «націонал-буржуазних вилазках» і «петлюрівщині». Краще не намагатися зрозуміти, як ці політичні ярлики можна вішати на археологію, що працює тільки з древніми артефактами. На щастя, справа Козловської до вироку не дійшла — сталінському молоху вистачило інших нещасливців. Для радянської системи незавершена справа ще не означає виправдання, тому заповзяту археологиню звільнили з посад завідувачки відділу феодалізму Інституту історії матеріальної культури УСРР та директорки київського Археологічного музею. Звільнення було ударом не лише для Козловської, але й для української археології та музейної справи.

У 1940 році Козловська змогла знову взяти участь у розкопках на горі Киселівці. Дослідивши археологічний шар глибиною 2,5 метри, археологи виявили сліди поселень доби пізньої бронзи. Дослідження Киселівки стало останнім археологічним розкопом Козловської.

У 1941-му Козловська опинилась під німецькою окупацією. Її було призначено на роботу до Крайового музею прадавньої та давньої історії, створеного німецькою окупаційною владою. Нова робота стала чи не найважчим випробуванням: зарплатня була мізерна, крім того, доводилося спостерігати, як німці вивозять музейні цінності. Але й на повернення радянської влади Козловська не чекала. У 1943 році вона виїхала до Львова, потім до Німеччини. У 1949-му Козловська емігрувала до Канади, звідки переїхала до США. Останнім внеском Валерії Козловської стала підготовка низки статей до розділу «Археологія» в «Енциклопедії Українознавства» під редакцією Кубійовича.

6 травня 1956 року одна з перших археологинь України померла. Зробивши визначний внесок у розвиток археології України, впорядкувавши 50 тисяч експонатів, написавши близько сорока наукових праць, Валерія Козловська зусиллями радянської влади потрапила в забуття. І тепер ми відкриваємо її ім’я та праці, так, як колись вона відкривала прадавні городища.