Леонід і Тетяна Житникова-Плющ, 1970-ті роки
Одна проти цілої держави. І треба врятувати чоловіка з лап КДБ. Зможе? Так, бо вона українка й готова йти до кінця. Історик Олександр Вітолін розповідає історію Леоніда Плюща та його дружини Тетяни Житникової-Плющ.
Леонід Іванович Плющ народився в 1939 році. У спогадах «У карнавалі історії» він охарактеризував своє дитинство так: інкубаторське виховання та роздвоєне сприйняття дійсності. З одного боку, він живе в найкращій у світі країні з найгеніальнішим вождем всіх часів і народів — Сталіним. А водночас перебуває в злиднях, бо батько загинув на фронті, а мати працюєа куховаркою в санаторії за 30 карбованців на місяць. Тож хлопчина мав доступ до недоїдків в санаторії, чого не мали його товариші по злиднях.
У 1956-му під впливом атмосфери шпигуноманії юнак з найкращих переконань подав заяву до КДБ з проханням прийняти його на будь-яку роботу. Отримав відмову через туберкульоз. Як комсомолець, брав участь у патрулюванні вулиць, ловив повій і дрібних злодюжок. Плющ сподівався, що його участь у патрулюванні зробить суспільство кращим. Натомість побачив темний бік радянського суспільства: корупціонерів серед міліціонерів, дрібних начальників-садистів, які йшли патрулювати, щоб безкарно бити безправних, комсомольців, які цупили речі спекулянтів і ґвалтували повій.
Якось побував у житлі соратника Леніна Гліба Кржижановського, що свого часу виступав проти Сталіна. І був прикро вражений тим, що представник ленінської гвардії мав служницю. Тоді юнак вирішив підіймати освіту на селі й попросив відділ освіти, щоб його направили працювати в село. На нього подивилися як на ідіота, але направлення дали, бо охочих працювати в селі не було. Так Плющ побачив усі злидні радянського села. Наміри підняти село врешті-решт закінчились втечею з села в компанії однолітків — зоотехніка й агронома.
Нарешті Леонід переїхав до Києва та вступив на четвертий курс КНУ.
Під час навчання студент Плющ ретельно вивчав праці Леніна й був сильно вражений тезою, що чиновник не повинен отримувати більше робітника. Намагання обговорити розбіжності ленінських тез із радянським досвідом в університеті закінчились тим, що йому довелося перескладати іспит і залишитися без стипендії. XXII з’їзд КПРС, який розвінчав культ Сталіна, не задовольнив Леоніда. Він вважав, що на з’їзді приділили не досить уваги відповідальності партії та масовості жертв серед пересічних радянських громадян: «незавершеність, половинчастість критики Сталіна доводила, що багато в чому КПРС йтиме вторинним Сталіним шляхом». Водночас Плющ розчарувався в радянських виборах і перестав брати в них участь.
У 1962-му український Дон Кіхот закінчив механіко-математичний факультет Київського національного університету, влаштувався інженером-математиком в Інститут кібернетики Академії наук УРСР. Коли в Радянському Союзі з’явився самвидав, Леонід Плющ став його заповзято читати, а згодом і розповсюджувати. Його зачепило твердження, що голод 1933 року був штучним. Плющ став самостійно збирати відомості про причини голоду, і отримані свідчення його приголомшили.
Врешті КДБ звернув на нього увагу. Справа Леоніда Плюща, яка зберігається в архівах СБУ, чітко задокументувала, як звичайні мрії про будівництво соціалізму з людським обличчям переслідувалися КДБ як антирадянська діяльність:
«У поле зору органів КДБ він потрапив у 1964 році у зв’язку з написанням і передачею своєму знайомому НЕДОРОСЛОВУ рукописного документа з наклепом на радянський державний і суспільний лад для розмноження й нелегального розповсюдження.
У цьому документі від імені «групи інтелігентів» закликав «Досить комедії виборів! Досить брехливих перемог, прожекторства й невмілої пропаганди, що так часто схожа на неправду!», а також вимагав переробки Конституції й корінної реорганізації партії, профспілок, комсомолу й усієї державної машини».
За даним фактом ПЛЮЩ у грудні 1964 року був профілактований шляхом бесід у КДБ при РМ УРСР і за місцем роботи. Однак він залишився при своїх переконаннях і зайнявся активним поширенням вигадок, що ганьблять радянську дійсність.
З 1964 р. він підтримував контакти із представниками кримських татар, які вимагають повернення до Криму, окремими сіоністами й українським націоналістами, у тому числі ЧОРНОВОЛОМ, СВІТЛИЧНИМ, ДЗЮБОЮ й іншими, намагаючись скоординувати й об’єднати їхні ворожі устремління у т. зв. «загальнодемократичне» русло.
Так, 1 серпня 1971 року він звертався із проханням до СВІТЛИЧНОГО «підкинути своїх людей» до Бабиного Яру для підтримки сіоністів, й протестували проти відмови їм у виїзді до Ізрайлю.
17 і 18 жовтня 1971 року на квартирі ПЛЮЩА за участю його дружини й зв’язків – ОЛИЦЬКОЇ, ГЛУЗМАНА, МІНЯЙЛА, БОРЩЕВСЬКОГО, ЮВЧЕНКА, НЕКРАСОВА обговорювали програмні й тактичні установки «демократів», сіоністів, «толстовців», українських націоналістів. При цьому ПЛЮЩ, зокрема, говорив:
«… У цій проклятій країні (має на увазі СРСР) на сьогоднішній день абсолютно все від початку до кінця неправильно, перекручено. Перекручено елементарні відносини між людьми, між людиною й річчю, між людиною й державою. Абсолютно все перекручено. В кожного з нас тенденція до переробки. Потрібно переробляти із самого верху, тому що переробки по дріб’язках – майже гарантована нісенітниця…» …
Отримані профілактичні й слідчі матеріали свідчили про те, що ПЛЮЩ обмінювався зі своїми зв’язками у Києві, Москві, Харкові й інших містах літературою та інформацією антирадянського, наклепницького характеру, особисто виготовляв, зберігав і розповсюджував матеріали т. зв. «самвидаву». До цієї діяльності він залучив свою дружину, яка була активним його помічником.
У зв’язку з реалізацією справи «Блок» 14 січня 1972 року у квартирі ПЛЮЩА зроблено обшук…»
До арешту Леонід Плющ був готовий. Перед обшуком він з’їздив до Одеси проститися з матір’ю та сестрою. Ще до цього зібрав матеріали й підготував статтю про психологічні методи на допитах. Плющ навіть жартував про майбутнє ув’язнення: «Табір вже готовий, тюремні рови наповнені водою. Треба оточити колючим дротом, поставити вохру, вертухаїв і все гаразд.» (Плющ із родиною жив на вулиці Ентузіастів на Русанівці, а поруч жили інші критично налаштовані представники інтелігенції)
Після арешту Леоніда Плюща протримали в слідчому ізоляторі без побачень із дружиною цілий рік. Тетяну Житникову-Плющ також не пустили на суд, як і свідків, які хотіли дати свідчення на його користь. Звичайно, це було порушенням, адже судові засідання проводились закритими тільки у випадку загрози розголошення таємниці, при розгляді справ неповнолітніх і справ сексуального характеру. Таке свавілля судової машини повністю гармоніювало з надуманістю обвинувачень і наступною психіатричною експертизою, яка визнала Плюща психічно хворим.
«Дивно виходить. У школі мене вчили бути сміливим, принциповим, чесним, послідовним. А тепер, коли я намагаюся це робити, в цьому вбачають ознаку психічного розладу», — кидав Плющ в очі КДБ. За рішенням суду його направили на примусове лікування в Дніпропетровськ, де під різними приводами йому ще пів року не давали бачитися з дружиною.
Для психічно здорового Леоніда Плюща, який звик жити повноцінним інтелектуальним життям, примусове утримання в психлікарні було гіршим за вʼязницю. Перебування в оточенні педофілів-гвалтівників, зеків-симулянтів, жорстокого медперсоналу робило перебування нестерпним. На додачу існувала система покарань: побої санітарів, дози нейролептиків, особливо нестерпні уколи сірки, від яких температура підіймалася до 40 градусів і пацієнт не міг ні ходити, ні лежати. Таке «лікування» доводило здорових людей до справжнього божевілля. Подібні методи часом ламали стійких політичних в’язнів швидше, ніж табори. За три роки на примусовому лікуванні Плющ став втрачати пам’ять, працездатність, інтерес до науки, книг, рідних.
КДБ сподівалося остаточно зламати його, маніпулюючи рідними. З першу чергу — розлучити Плющів. Тетяну Житникову-Плющ намагалися переконати, що її чоловік по-справжньому хворий і що краще для обох припинити спілкування. Але намагання було марним.
Тетяна Житникова-Плющ почала звертатися зі скаргами в усі можливі інстанції: МВС, Верховний суд, прокуратуру. При цьому вона чітко усвідомлювала, що всі її скарги потраплятимуть до КДБ. Але вона не нехтувала найменшою можливістю врятувати чоловіка: «Я зрозуміла, що якщо безкарно допускати беззаконня хоч б у малому, то воно неминуче потягне за собою більше беззаконня, яке порушники муситимуть прикривати ще більшим».
Тоді КДБ спробувало поторгуватися з Тетяною. Їй запропонували оформити пенсію на дітей (такою пропозицією спокушали й Леоніда Плюща). Однак ця процедура означала, що родина визнає Плюща психічно хворим. Хоч Тетяні доводилось утримувати двох дітей на одну невелику зарплату, вона відмовилася.
Тоді КДБ запропонувало жінці оформити опіку над чоловіком на себе. На перший погляд, це була лазівка, щоб звільнити чоловіка від примусового лікування, і вона навіть написала заяву. Але обдумавши, Житникова-Плющ зрозуміла, що КДБ зможе використати документ як доказ хвороби та залишить чоловіка, який не зрікся своїх поглядів, на «лікуванні». Тож від цього теж відмовилася.
Тетяна Житникова-Плющ продовжила писати заяви, зокрема й на Захід з проханням про допомогу. Завдяки академіку Андрію Сахарову справа Плюща отримала розголос на Заході. Каральними методами КДБ зацікавились не тільки політичні кола, а й юристи та психіатри. Також за кордоном на підтримку Леоніда Плюща виступили його колеги-математики. Як зізнавалася потім Тетяна Житникова-Плющ, вона не відчувала, що залишилася сам на сам із державною машиною завдяки підтримці на Заході.
Наполегливість дружини та розголос на Заході роздратували КДБ. Тетяну попередили: якщо не припинить писати заяви, буде гірше. Спочатку КДБ спробував інсценувати обвинувачення в проституції, коли віддана дружина була в готелі під час відрядження. Але ця провокація провалилася. КДБ погрожувало Житниковій-Плющ арештом і позбавленням дітей. Та й це її не злякало. Тоді КДБ спробувало вгамувати Житникову-Плющ уже через її чоловіка.
«Людмила Олексіївна (лікарка) декілька разів просила урезонити дружину: а то її посадять і дітей заберуть. Я намагався було «урезонити» Таню, але розумів, що по-дурному це виглядає: вона робить усе, що може, аби витягнути мене, а я їй заважаю вмовлянням діяти якомога тихіше. Врешті-решт махнув рукою — їй видніше», — писав у спогадах Леонід Плющ.
Загалом важко визначити, чи справді заяви Житниковій-Плющ заважали КДБ. Зі спогадів політв’язнів, які стали жертвами каральної психіатрії, складається враження, що заяви не могли нашкодити всесильній конторі. Політика спецслужби була іншою: привчити інодумців йти на компроміси з владою та бути покірними. Тож найімовірніше заяви дратували як свідчення непокори, а не через викриттям сваволі органів влади.
Останнім аргументом КДБ у приборканні Житникової-Плющ став сам Леонід Плющ. Дружині дали зрозуміти, що від її поведінки залежить, чим його будуть «лікувати» та якими будуть наслідки від цього «лікування». Але листи до Миколи Підгорного та Юрія Андропова з проханням дати можливість виїхати за кордон вже були надіслані.
КДБ міг залякати власних громадян, але не міг залякати західних політиків, правозахисників, психіатрів і математиків, які вимагали звільнення Плюща. Схоже, в якийсь момент радянська влада вирішила, що примусове лікування Плюща приносить їй забагато клопоту. У переддень 1976 року Тетяну Житникову-Плющ повідомили, що її родина має дозвіл на виїзд за кордон, тепер треба негайно отримати візу. Відділ віз і реєстрацій був максимально бюрократичною установою, працівники якої упивалися своєю владою над людьми. А тут дружина антирадянського елементу прийшла в ОВІР в переддень Нового року, коли працівники ще й мали отримати пайки з дефіцитними продуктами. Житниковій-Плющ наказали приходити після Нового року. Терміновість справи нікого не цікавила.
Житниковій-Плющ не залишилося нічого іншого, як знову скаржитись. Телефонна розмова з начальником ОВІРу несподівано принесла шукачці правди перемогу. Навіть секретарі відділу віз здивувались, що існують громадяни СРСР, які відмовляються від громадянства й при цьому їм треба йти назустріч. Диво в ОВІРі Житникова-Плющ зрозуміла правильно: СРСР твердо вирішило відпустити Плющів за кордон як можна швидше. Подібні справи вирішувались на найвищому рівні; радянська бюрократія моментально стала працювати так, як мала б. Зрозумівши це, Житникова-Плющ використала бюрократичну машину СРСР у своїх інтересах.
Те, що відбувалося далі, вона назвала «законом беззаконня». Радянська сваволя, яка за хибними звинуваченнями визнала її чоловіка антирадянським елементом, психічно хворим та готова була залікувати до смерті, стала творити дива. У передноворічну ніч Житникова-Плющ дістала квитки на потяг, після цього без формального рішення суду Леоніда Плюща виписали з лікарні.
Опинившись за кордоном, Леонід Плющ зміг зазирнути в очі своїм кривдникам на конгресі психіатрів у Гонолулу, який підняв питання каральної психіатрії в СРСР. Тоді він виступив свідком. Хоч цей конгрес дехто й називає трибуналом над радянськими психіатрами, але крім осуду колег він не мав істотних наслідків для посіпак КДБ в білих халатах. Академік Андрій Снєжневський, який підтвердив «діагноз» Плюща, змінив думку лише в 1987 році, коли сам вже був смертельно хворим.
Подружжя з двома синами виїхало до Франції. Плющ написав автобіографічну книгу «У карнавалі історій», допомагав визволяти друзів з радянських катівень. А пізніше зацікавився культурологією та літературознавством: публікував аналітичні статті про Миколу Хвильового, Василя Стуса, Василя Барку, Богдана-Ігоря Антонича тощо. У Франції Леонід Плющ помер у 2015 році.
Сподобалася стаття? Подякуй автору!
Читайте також: Горілка, зрада, шаровари: 7 міфів про козаків та гетьмана Мазепу;
Піраміда, вежа чи курган: який вигляд мають світові військові меморіали;
Дрезден після війни: як відбудовували місто;
