Чому площі Льва Толстого треба дати ім’я Євгена Чикаленка? Як бізнесмен навчав українських селян господарювати по-американськи? Історик Олександр Вітолін розповідає про пророцтва та мудрості Євгена Чикаленка.
Перейменування вулиці Пушкінської на вулицю Євгена Чикаленка стало черговим символом перемоги над колоніальним минулим. Однак шанувальники зробленого Чикаленком вимагають більшого — перейменувати на його честь площу й станцію метро Льва Толстого. Чикаленко дійсно того гідний!
Народився Євген Іванович Чикаленко 21 (9 за старим стилем) грудня 1861 року в селі Перешори на Одещині в родині хлібороба й нащадка козаків. У 24 роки став господарювати на землях, що належали його роду. Причому використовував новітні методи ведення сільського господарства. Друкував книги про сільське господарство, поширював ці знання, чим здобув авторитет серед українських селян.
Але спинятися на цьому не збирався. Чикаленко почав боротьбу за національну свідомість, яка століттями присипалась московською владою. Для початку він подарував громаді в Перешорах землю, на якій облаштував школу та забезпечив її книжками. Потім пожертвував 25 тисяч золотих карбованців на будівництво Академічного дому у Львові. Він взяв на себе оплату гонорарів авторів «Київської старовини». На гроші Чикаленка створили фонд допомоги українським письменникам. Коли стало можливим, почав видавати газету «Рада».
Фінансування національно-культурних проєктів сприяло пробудженню української нації в 1917 році. На жаль, внесок Євгена Чикаленка затьмарили фігури Михайла Грушевського, Симона Петлюри, Володимира Винниченка, які завдяки революції здобули високі посади, але більше говорили, ніж робив Чикаленко. Водночас він був не лише меценатом і громадським діячем, але й справжнім пророком, про що свідчать його спогади та щоденники.
Початок Великої (Світової) війни Чикаленко зустрів у таборі «пораженців», які розуміли, що програш Російської імперії у війні неминуче приведе до зміни панівного ладу, а перемога навпаки посилить гніт. Але першим справдилось інше пророцтво Чикаленко — уряд закрив газету «Рада»: «Всі були засмучені й збентежені майбутньою долею «Ради» коли Росія втягнеться у війну. Провадити газету під час війни в російсько-патріотичному напрямку, в дусі «Гром побєди, раздавайся, веселіся, храбрий рос», ми не мали ніякої охоти, бо це було б наперекір нашим переконанням і бажанням. Всі ми були певні, що побіда Росії принесе нам ще більший гніт, а розгром її послужить до нашого визволення».
Разом із тим продовжили виходити видання, які від сьогоднішніх російських пропагандистів відрізняються лише прізвищами псевдогероїв: «Газети були до бридоти переповнені хвастливими оповіданнями про всяких фантастичних героїв-козаків, як, наприклад, про козака Кузьму Крючкова, що одним махом сто душ побивахом». Місцева інтелігенція з захопленням переказувала слова головнокомандувача, великого князя Миколая Миколайовича, який начебто почув, що Вільгельм збирається вже обідати в Парижі, і самовпевнено заявив, що він пообідає у Варшаві, а в Берліні піде до виходку. А тим часом по селах потихеньку розказували, що наші солдати цілими ротами здаються в полон.
Другого разу, вернувшися з дому, він тривожно оповів мені таємничо, що «салдатки» (московки) сподіваються, що по скінченні війни цар поодбирає землі в панів і передасть солдатам».
Солдатські настрої дозволили Чикаленко зробити ще одне передбачення: «Вже тоді були ознаки, що по скінченні війни зовнішньої почнеться — внутрішня, про що говорилось потихеньку».
У 1917 році Євген Чикаленко став ініціатором скликання Центральної Ради. Але драматичні перипетії внутрішньополітичного життя змусили його зробити нові невтішні прогнози: «5 листопада 1918. А що стосується до України, то мені не віриться в довговічність Укр. Держави; не доросли ми ще до неї: народ абсолютно несвідомий національно, а інтелігенції занадто у нас мало; це не те, що в поляків, або у галицьких українців. Нам треба ще довго повчитись в наших школах, гімназіях, університетах, щоб досягти тої свідомості. Коли після всього нам лишиться хоч освіта на своїй мові і якесь демократичне самоурядування, то й то буде величезне придбання, яке нам, дякуючи більшовикам, з неба впало, бо ми його не вибороли свідомо; а що до держави, то її ще треба буде довго виборювати».
У тих пророцтвах Чикаленко вдавалося відмежуватися від комплексу меншовартості, бо він послідовно тримався думки, що українці просто ще не пройшли ті історичні щаблі, які вже пощастило пройти нашим сусідам: «15 листопада 1918. Коли б хоч не скинули гетьмана до Мирової конференції, щоб там все-таки фігурувала «Україна», щоб вона зосталась, як одноцільна територія, хоч з російським урядом; а потім, згодом, український народ таки увіллє в цю форму український зміст. А коли не буде і цієї формальної України, то довго, довго доведеться боротись, працювати, щоб її придбати. Згадаймо Польщу в часи останнього поділу. Маси тоді були такі ж байдужі до своєї держави, як і наші тепер, а пануючі класи так само, як і у нас тепер, за незначними виключеннями, не мали ніякого патріотизму і продавали свою державу сусідам за шмат гнилої ковбаси. І скільки треба було полякам потратити праці, пролляти крові, щоб придбати загальну свідомість і нарешті діждатись своєї держави. Коли у нас зостанеться Україна хоч в формі територіальної автономії, то ми не через 125 років, як поляки, а може через 25 з територіальної України зробимо національну, треба тільки всі сили направити на народну просвіту, щоб з неграмотної маси зробити свідомих, зрячих людей».
І навіть у найтрагічніших пророцтвах Чикаленко вірив, що це черговий трагічний етап становлення української нації: «19 листопада 1918. А що буде з Україною? В самостійність я давно перестав вірити, коли б хоч якась автономія збереглась, а коли і її не дадуть, то одна надія на школу і взагалі на культурну працю, про що я раз у раз кажу; тільки це єсть певний спосіб витворити Україну, а всякі повстання ведуть тільки до деморалізації, до руїни та анархії, але таким честолюбцям, як Винниченко, Петлюра до цього байдуже, їм аби їх ім’я скрізь лунало, аби йшла про їх слава; до такої категорії людей належить і Грушевський, хоч він на цілу голову вищий за всіх сучасних українців, про що я не раз вже казав. … Взагалі не доросли ми ще до своєї держави; ще треба поповчитись в своїй школі, щоб зробити народ свідомим; ще треба перейти через стадію шовінізму, як поляки, або українці в Галичині; очевидно, ще доведеться і багато крові пролляти, бо молодь по своїй гарячності не витерпить довгого еволюційного шляху».
Навіть коли більшовики знову підійшли до Києва Чикаленко зберігав віру в незнищенність українського духу: «17 січня 1919. Натурально не вік будуть більшовики чи Антанта, і Україна знов оживе, бо після всього прожитого і пережитого українську свідомість не здолають ніякі централістичні сили».
А коли більшовики вдруге зайняли Київ, Чикаленко передбачив Другу світову війну та шанс для України на відродження державності: «9 лютого 1919. «… а коли й Галичина не матиме змоги одвоювати від большевиків українських земель по часткам, то Україні доведеться ждати аж на другу світову війну, коли вже прийде черга на її державність, як за цієї війни прийшла на Чехію та Польщу. Але українська інтелігенція мусить не спати, а працювати, поширювати свідомість народу, ніколи не досягнемо своєї державності, хіба історично-політичні обставини складуться так щасливо, що сусіди для своєї вигоди і без нашої участі утворять Україну. Але на се сподіватись і покладатись не можна, а треба працювати і працювати».
Усі ці пророцтва Євгена Чикаленка про відродження України були б неможливі, якби не його віра в сам український народ, яка в щоденниках відображалась на рівні чогось магічного: «Велике щастя нашого народу, що він переживає не тільки соціальну революцію як великоруський народ, а й національну, яка виведе його з темноти на ясний світ для щасливої будущини. Справедливо порівнюють український рух з легендою про будування Києво-Печерської лаври, в якій оповідається, що щоночі впірнало в землю все, що за день підбудовувалось, і нарешті, коли відповідно плянові закінчено будівлю і поставлено креста, тоді вночі вийшла вся величезна Лавра. Отак непомітно ширилась серед народу на протязі багатьох років українська свідомість і ніхто з сторонніх її не бачив і не помічав того руху. Граф Бобринський в Думі запевняв, що «вони не просят» української школи, а Родзянко завіряв, що народ навіть не хоче своєї школи, і раптом, коли настала свобода і не боязно було вже виявлять одверто, то народ сам витворив не тільки народну школу, а й гімназії».
Але віра в українське майбутнє коштувала Чикаленку дуже дорого. Більшість своїх статків український меценат і «буржуй» (як його іноді називали українські соціалісти) витратив на відродження національної свідомості. Водночас українські високопосадовці, які проповідували соціалізм, смітили державними грошима: «… вони дивували всіх цінами, які вони за все платили — так може платити несподіваний міліонер, який не лічить грошей, або людина, якій дістались дурно великі гроші. Взагалі всі обвинувачують українців в тім, що вони, допавшись до влади, перше всього дбали про свої кишені, бо знали, що довго не продержаться, а через те й «хапались» забезпечити себе».
Євгену Івановичу Чикаленко, який бачив майбутнє України, довелося емігрувати та зустріти старість за кордоном. Останні десять років він прожив, перебиваючись гонорарами за свої спогади, невеликими заробітками. Підтримали його організації та особи, які пам’ятали про його внесок в розвиток українського руху.
Цікаво, що постійно спілкуючись з Грушевським, Петлюрою, Винниченком, видатний меценат і діяч не залишив для історії жодного їхнього мудрого висловлювання, яке б зачепило його. Зате з пошани до посад відредагував частину своїх спогадів. Спогади Чикаленко рясніють народною мудрістю, яку він вчив в Перешорах з дитячих років. Часом це були скоріше жарти: «Родився я під одною палицею (Миколай І), вчився під двома (Олександр II), думав, що вже вмру під трьома (Олександр III), аж несподівано вийшла полегкість — дві палиці (Миколай II)».
Часом Чикаленко кидав виклик «народній мудрості». Так його дядько повчав: «Роби так, як я робив, я ж робив так, як твій батько, а розумнішого за нього я не зустрічав у своїм житті. Отож роби наше дурне, а твоє розумне нехай полежить».
Однак почавши господарювати самостійно, Чикаленко став робити по-американському. Тоді довелося записувати «народну мудрість» за простими селянами: «Бажаючи облегшити працю робітників, я позаводив у себе в господарстві американське знаряддя. Американський фармер сяде собі на плуг з сідалом і, не втомлюючись, виоре скільки йому треба; сидячи на дисковій бороні Рандаля, вискородить добре, а потім сяде на сівалку і позасіває; так само сидячи на снопов’язалці, покосить і пов’яже свій хліб. Але виявилось, що для нашого некультурного робітника це знаряддя не підходить: як тільки господар чи економ скриються з очей, він починає дрімати, сидячи на вигідному пружинистому сідалі, і врешті засне, а коні теж, не чуючи принуки, йдуть повільніше, поки не постають та, гризучи траву, не позаплутуються. Коли робітник прокинеться, порозплутує їх, то починає щосили гонити коней, щоб позначилася робота і так потомить худобу, що вона вхляє, а тим часом знаряддя американське в роботі значно легше і вигідніше за наше.
Бачачи це, селяни бувало кажуть мені:
— Нашому чоловікові треба такого плуга, щоб видирався йому з рук, щоб він упрів, держачись за чепіги; щоб за бороною стряг по коліна в ріллі; щоб сіва пригинала його до землі та натирала йому плечі, та щоб від коси йому піт очі заливав, бо інакше засне! Так само як торгувати нашому чоловікові можна тільки дьогтем та білою глиною, чи вапном, щоб не міг з’їсти свого краму».
Але якщо порівняно з американськими фермерами українські селяни виглядали комічно, то вченим революціонерам-утопістам було чому в них повчитися: «Не дурно наші селяни про неї (селянську голоту) кажуть: «бідний дурному брат рідний». Я скілька раз продавав землю в Перешорах та Кононівці найбіднішим селянам, а через скілька років виходило, що більшість з них знов була безземельна, бо порозпродувала землю тим, що її люблять і вміють коло землі працювати. Наші революціонери-утопісти нічого того не знають і роблять експерименти, спираючись на теорію, принципи, а на практиці знов вийде пшик, але, на жаль, кривавий!» В той час як соціалісти мріяли про загальну рівність, близькі Чикаленко його вчили: «Помагай в житті тому, хто хоче стати на ноги, та не може, а не тому, хто може та не хоче; бо хто хоче встати, тому досить пальця подати, а хто не хоче, того й обома руками не підведеш».
А деякі «народні мудрості» записані Євгеном Чикаленком, сьогодні не потребують жодних коментарів: «Коли знаєш, що винуватий кацап, то не давай йому говорити, а бий, бо вибрешеться, а коли наш — то дай йому говорити, він ще більше на себе наговорить».
Сподобалася стаття? Подякуй автору!
Читайте також: Від Коновальця до Годзили: чиї імена носять вулиці в центрі міста;
Без Толстоєвського. Що буде з російською літературою в Україні;
Премія за війну: як перемагали в літературі;
Перемогти КДБ: український Дон Кіхот і його дружина;
Горілка, зрада, шаровари: 7 міфів про козаків та гетьмана Мазепу.
