Зі сльозами та гордістю: як кияни писали диктант національної єдності

Фото: Міністерство оборони

Цього року радіодиктант національної єдності Україна пише вже 22-й раз. Щороку флешмоб збирає дедалі більше людей, але у 2022 році до події долучилися українці з усіх континентів. Вікенд розпитав киян, які писали диктант, про їхні враження.

Юлія Барановська:

— Це був мій сьомий радіодиктант, чекала на нього, записала в розклад. Переживала, щоб тільки в цей час не вимкнули світло. І його таки вимкнули, але на щастя сьогодні добре працював мобільний інтернет.

Цікаво було, який текст оберуть організатори, враховуючи час, і як Ада Миколаївна Роговцева буде його читати. Пам’ятаю, як минулого разу читав Юрій Андрухович. Хоч я пишу швидко, все одно не встигала, а на відео бідні іноземці вкривалися по́том.

Є в мене якесь учнівське очікування правильного диктування, здається найідеальніше читав диктанти Олександр Авраменко, коли спочатку весь текст для ознайомлення, спокійно, інтонаційно підкреслюючи розділові знаки, абзаци без поспіху.

У пані Ади було емоційне прочитання, то довелося згадувати правила пунктуації. Чекаю післязавтра, щоб переглянути опублікований оригінал, хочу звірити коми, здається, наставила зайвих або не доставила в потрібних місцях.

Поки писала диктант про дім, перед очима промайнули вісім місяців війни, фото зі зруйнованими домівками, врятовані тварини, перони вокзалів люди з валізами… Уявила на 80 років вперед, що колись вийде збірка текстів цих диктантів, і кожен буде як квінтесенція подій року.

Оксана Іванців:

— Уже чотири роки поспіль беру участь у радіодиктанті. У 2018-му вперше писала його на Хрещатику, 26 (там знаходиться студія «Українського радіо») і просто закохалась в цю атмосферу єдності. Цього року я далеко від дому: сиділа в німецькому кафе, довкола лунала німецька мова, а я писала диктант національної єдності про наш дім і, повірте, заливала блокнот сльозами, хоч я з тих людей, які рідко плачуть. Текст Іри Цілик (авторка тексту радіодиктанту режисерка Ірина Цілик) був надзвичайним і, здається, сама Ада Миколаївна хвилювалася, коли читала, і це додавало особливої людяності моменту. Бо ми всі такі сильні та вразливі зараз… А ще кілька тижнів тому я гуляла Берліном і побачила кафе з назвою «Креденс». Довго сміялась, бо зрозуміла врешті, звідки у нас це словечко, люблю його.

Вадим Івко:

— Брав участь у радіодиктанті вдруге. Дуже подобається атмосфера загальнодержавного флешмобу.

Цього разу, на жаль, писав не вдома — закордоном, на лавочці в парку. Писав із думками про Україну, про умови, в яких люди пишуть цей диктант зараз. І про те, що точно підтримуватиму флешмоб у наступні роки.

Емоційно дуже сильний текст. Пані Цілик знала, як зробити його непростим для сприйняття, попри той факт, що синтаксично текст був порівняно легким. Але найголовнішим для мене було відчувати себе частиною спільноти, яка шанує та береже свою мову, культуру, традиції та унікальність.

Альона Казакевич:

— Цього року я вперше писала всеукраїнський диктант. Розуміння цінності традиції прийшло до мене тільки тепер, шкода, що через такі важкі випробування для нас усіх.

Взяла участь, щоб відчути єднання з усією нацією, навіть через відстань, яка зараз між нами. Нас розкидано по світу, але ми разом ментально! Зараз я з дитиною далеко від свого дому, тому тема диктанту настільки щемлива, що через сльози було важко зосередитись. Але, вважаю, цього року правопис для всіх відійшов на другий план, на перший план вийшло розуміння свої ідентичності. Тому хрін їм, а не денацифікація.

Аліна Шубська:

— Я давно хотіла написати диктант єдності, цікаво було перевірити свої знання, і взагалі люблю усілякі флешмоби. Але цього року диктант став чимось більшим, аніж традиція чи флешмоб. Тож я заздалегідь дізналася дату та внесла її у список справ.

Не знала, як це відбувається, переживала, що все переплутаю. Але в Дії легко знайшла канал «Суспільне Культура». Потім був довгий вступ, і я переживала, що не вистачить часу до відключення світла (о 12:00 мали відключати, інтернет тоді теж падає). Але встигли, й зрештою було цікаво побачити, як багато різних людей по всій Україні та за її межами пишуть один і той же текст. Навіть на станції «Академік Вернадський». Щось у цьому було магічне.

Приємно було бачити й чути Аду Миколаївну Роговцеву. Я дуже поважаю не тільки її талант, а й громадянську позицію. Памʼятаю, звільнений морпіх з «Азовсталі» одним з перших бажань назвав зустріч з нею. І вона зустрілася. Щось особливе було, що ми всі єдналися голосом Ади Миколаївни. Вона дуже переживала, але читала чудово, от би в школі так диктанти читали.

Сам диктант — про наболіле, про дім. Дім як дах над головою, дім як сховище від біди та дім як те, що завжди з тобою, коли дому в тебе немає. Під час диктанту показували, як люди пишуть і плачуть. Я розплакалася, коли Ада Миколаївна читала вже фінальний текст для перевірки. Ведучий теж розплакався, люди на відео плакали. Це теж було дуже інтимне національне єднання.

Думаю, помилки в мене будуть, особливо з розділовими знаками. Я відправила електронною поштою на перевірку, цікаво ж. Але головне я отримала. Думала, буде цікавий досвід національного флешмобу, а вийшла групова всесвітня психотерапія наших спільних наболілих травм. Досвід, який я ніколи не забуду.

Марина Грамович:

— Пишу диктант уже втретє. Для мене це важливо й у робочому плані — я редакторка, копірайтерка, тож треба себе тестувати, — і в особистому. Подобається відчуття цього загальнонаціонального флешмобу, коли потім ще два дні з друзями обговорюєш, хто як написав. Ну й узагалі я безмежно люблю нашу мову та всякі такі тести завжди охоче проходжу.

Цього року вперше писала диктант одночасно із сином-девʼятикласником: він у школі, я вдома. Цікаво буде порівняти результати.

Текст диктанту цього року пречудовий: і темою, яка не залишила байдужим жодного українця, і стилістикою, і складністю. Маю сумніви щодо своєї пунктуації.

Було непросто знайти час, я зробила купу перестраховок на випадок відключення світла та інтернету, але зрештою все пройшло чудово. Наступного року теж обовʼязково долучусь, це вже традиція.

Інна Гершун:

— Писала вперше. Чому? Вирощую в собі «українськість». Лютий показав мені, хто я є насправді. Писала з невеликого чеського містечка з думками про те, як хочу додому, хоч і не знаю, де він буде. Аби в Україні. За результат не хвилююсь особливо — писати вмію, мові вчилася недарма. По пунктуації тільки можуть бути нюанси. Головне для мене — відчути, що ми нація. І завдяки цьому переможемо, і я зможу сказати це омріяне «Я вдома!»

Ілона Тароло:

— Писала диктант на роботі. Колегам сказала, щоб не турбували пів години. Пробувала популяризувати серед них, але щось не пішло.

Відверто не чекала, що буде так емоційно. Почала писати — і тільки почула назву, стали наверталися сльози. Декілька перших речень намагалась стримати емоції та зосередитися, вдалося десь на середині. Текст неймовірно чуттєвий, щемкий і глибокий. Було й тужливо, але водночас насолоджувалась красою та глибиною кожного слова. Давно не писала від руки, тому дуже старалась каліграфічно, навіть на перевірку бігом відправила. Це вперше долучилась, і дуже тішуся цьому. Уже чекаю наступного диктанту через рік, точно братиму участь. І тепер дуже чекаю, коли син підросте, щоб писати разом з ним!

Ольга Березюк:

— Дуже сподобався текст — актуально, щемко й торкає за душу. Не скажу, що було просто: місцями доводилося трохи подумати попри те, що я з текстом маю справу щодня.

З мінусів — не нагадали правила диктанту. Наприклад, що перший раз читають просто все речення, другий — пишемо, третій — перевірка. Коли давно таким не займався, то трохи алгоритм забувається, варто було б нагадати. Ну і було враження, що часом Ада Роговцева по-різному читала текст, бо при першому й другому прочитанні мінялися сполучники, іноді слова місцями.

Мирослава Забродська:

— Радіодиктант національної єдності писала на роботі, в Київському палаці дітей та юнацтва, разом із колегами. Минулого року писала, здається, вдома. З колегами, звісно, веселіше, бо ця подія не про граматику та орфографію, а про єднання з «рідними незнайомцями».

Навіть через екрани телевізорів, радіохвилі, тисячі кілометрів, відчувається й акумулюється неймовірна атмосфера єднання українців по всьому світу. Втішає, що долучаються іноземці, ті, що більш-менш знають мову. Українська — це тренд, наша країна — взірець мужності, героїзму та волелюбства. Цьогоріч диктант був особливо зворушливим, актуальним і навіть терапевтичним. І темою, як зрезонувала, мабуть, кожному, і нашою Адою.

Щиро вірю, що енергія єднання та піднесення, яку ми всі відчули під час цієї події, як благодатний вогонь, очистить наш загальний дім від темряви, яка намагається нас знищити. «Я точно знаю, він вистоїть, він виборсається…». І ми переможемо.

Олена Сабурович:

— Я не писала, але скажу! Це той момент, коли гостро відчуваєш причетність до Нації, Батьківщини, Українців. На жаль, коли величезна кількість «наших» слухала Аду Роговцеву, я була змушена слухати викладача німецької на курсах, але ввечері все одно обов’язково напишу, бо моя мова — моя зброя, моя ідентичність, мій доказ того, що серце б’ється в ритмі України!

Наталія Івко:

— Брала участь в акції, на жаль, лише втретє, із заздрістю слухала тих, хто не пропускав жодного диктанту з самого початку. Але за емоційним фоном цей вийшов най-, най-, най-. Писала — плакала. Закінчила — дозволила собі невеличку, але якісну істерику. У ній було все одразу: й усвідомлення себе частиною України, й відчуття єдності з українцями, й біль через те, що зараз мій дім зменшений «до розмірів валізи».

Увечері обов’язково організую на написання дітей, бо під час диктанту вони були у школі. Це те, що потім, впевнена, вони згадуватимуть із теплом і гордістю.