Російські пропагандисти дивуються, що Україна продемонструвала небачену єдність у війні з ворогом. Вони вважали, що незалежність потрібна лише заходу України. Але українську ідею завжди підтримували й інші регіони, зокрема Маріуполь. Історик Олександр Вітолін розповідає, як працювало підпілля у Маріуполі під німецькою та радянською владою.
У роки Другої світової війни у Маріуполі сформувався один із найбільших осередків ОУН на сході країни. Почалося з того, що 8 жовтня 1941 року до Маріуполя прибула похідна група ОУН з 12 осіб на чолі з Володимиром Болгарським-Булавським. Мешканці Донбасу підтримували заклики гостей відроджувати культурне життя, і невдовзі осередки ОУН повстали не лише в Маріуполі, але й у Горлівці, Костянтинівці, Волновасі. Найбільші осередки утворилися в Горлівці — понад 40 осіб і в Маріуполі — понад 200. Та вже в лютому групу Болгарського-Булавського заарештували. Місцева окупаційна влада обмежилася висилкою групи з території, за яку вони відповідали: німців більше цікавили радянські партизани.
У лютому 1942-го на Донбас прибула друга похідна група ОУН, до якої входили Євген Стахів і Іван Климів. У своїх спогадах Євген Стахів назвав розділ, присвячений Донбасу, «Земля, яку відкрив душею». Ось яким постав там Донбас: гостинні та приязні греки маріупольських сіл; десятикласник, який критично перечитав всього Дмитра Донцова й організував «Чорний тризуб» з трьох осіб; спраглий до патріотичної роботи Луганськ; італійський вартовий, який відпустив його, знайшовши листівку з написом «Смерть Сталіну! Смерть Гітлеру!», і юнаки, що збирали для радянського підпілля інформацію про німців, а потім з легкої руки Олександра Фадєєва стали дутими героями «Молодої гвардії».
Маріуполь і Горлівка перетворились на повноцінні проводи ОУН не тільки завдяки гостям із західної України: вихідці з Волині й Галичини складали лише 10% в підпіллі ОУН на Донбасі, 40% — вихідці з центральної України і, як зрозуміло, кожен другий був з місцевого населення. Очевидно, це свідчить про підтримку ідеї Української соборної самостійної держави на Донбасі.
Підпільницька діяльність Стахіва припала на період, коли політика німців щодо українських націоналістів ставала жорсткішою. Нова хвиля арештів закінчилася розстрілами, через що підпілля ОУН на Донбасі втратило понад 80 людей. Попри переслідування з боку німців, ОУН вдалося налагодити роботу 17 осередків на Донбасі. Представники ОУН працювали у вісьмох з 12 газет, що виходили на Донбасі. Вдалося підготувати й українські підручники для місцевих шкіл. Проте повернення радянської влади поклало край починанням українських педагогів, і всі підручники були знищені. В деяких районах українська мова отримала статус державної. Українізація Донбасу проходила не під дулом автомату, а завдяки відкриттю «Просвіт» і за згоди самих місцевих мешканців. Характерно, що «Просвіти», які не були пов’язані з політикою, пізніше зазнали найжорстокішого переслідування з боку радянської влади.
Серед діячів маріупольського підпілля варто виділити Миколу Стасюка й Андрія Авраменка. Микола Стасюк за свою діяльність за царських часів зазнавав переслідувань з боку поліції. У роки революції став одним з діячів Української Центральної Ради та генеральним секретарем (міністром) харчових справ, за Директорії — начальником постачання армії УНР. Після встановлення радянської влади спочатку перебував в еміграції, потім повернувся. Як і багато інших реемігрантів Стасюк потрапив під репресії. Його дружину Марію за надуманим обвинуваченням розстріляли в 1937-му. Початок війни Стасюк після відбуття покарання зустрів у Маріуполі. За німецької окупації став редактором «Маріупольської газети», де надрукував уривки своїх спогадів про репресії «На межі божевілля». Через провокатора німці арештували Миколу Стасюка й багатьох інших маріупольців. Але йому пощастило: начальник, який готував розправу, мусив виїхати з Маріуполя, а його заступник виявився людянішим, і більшість арештованих врятувалась.
Та маріупольське підпілля стало легкою здобиччю для радянської влади, бо німці не евакуювали поліцейський архів. І радянська влада, не вагаючись, стала арештовувати тих, кого нещодавно арештовували німці. Миколу Стасюка, якого переслідували царські жандарми й німецькі окупанти, радянська влада розстріляла як небезпечного ворога.
Ще однією яскравою особистістю був Андрій Авраменко-Ірій. У роки революції він вів активне військово-політичне життя: командував гайдамацькою сотнею, брав участь в антигетьманському повстанні у Києві, редагував газету «Повстанець». З 1920-го його розшукувало Криворізьке ЧК. Потім Авраменко з’явився в Білій Церкві, де очолив філію театру «Березіль». Після кількох арештів та звільнень його засудили на пʼять років.
Перед війною він з’явився в Маріуполі. Хоча мав бурхливу повстанську молодість в окупованому німцями Маріуполі, його більше цікавила культурно-громадська робота — і він очолює театр і «Просвіту». Після провалу підпілля його заарештували німці. І знов Авраменку пощастило, і він опинився на свободі, але востаннє. Після відновлення радянської влади директор театру та «Просвіти» був захоплений і засуджений до розстрілу. Хоча Авраменко в оунівському підпіллі в Маріуполі займався винятково культурною працею, однак він мріяв про незалежну українську державу, а для радянських каральних органів цього виявилось достатньо для смертного вироку.
З осені 1943 року до 1947-го радянська влада заарештувала та засудила понад 400 людей. Окремі осередки діяли ще в 1950-х роках. Очевидно, останній протримався до 1958-го в Дзержинську. Навряд чи ми колись дізнаємося, які осередки були справжніми, а які — сфальшованими слідчими для просування службовими сходами.
Сподобалася стаття? Подякуй автору!
Читайте також: Написані кров’ю: 10 правил перемоги;
Від Чудського озера до Чечні: фейкові тріумфи росіян;
Малювати, бити та носити: історії про татуювання війни;
