Дітям про війну: які книжки потрібні зараз

Як говорити з дітьми про війну та чому важливо це робити? Чим загрожує мовчання? Чи втомився світ від України та для чого дитяча письменниця їздить по селах, які були в окупації? Катерина Єгорушкіна розповіла про це Вікенду.

Катерина Єгорушкіна — письменниця, членкиня PEN, спікерка TEDxKyiv, авторка шістнадцяти книжок для дорослих і дітей, зокрема «Історій хоробриків із Горішкових Плавнів», «Скрині», яка присвячена темі Голодомору, екоказки «Арчі». Нещодавно Катерина написала нову книжку «Мої вимушені канікули» — у формі щоденника дівчинки Віри, яка разом із батьками переживає повномасштабне вторгнення Росії в Україну.

Як проходили перші дні повномасштабного вторгнення у вашій родині?

Ми мешкаємо у Вишгороді, між військовою частиною та дамбою, тож вирішили вивезти дітей заздалегідь — за тиждень до вторгнення. Гадаю, це було правильне рішення. Діти в зоні бойових дій — то біда і для військових, і для батьків, і для самих дітей, адже наслідки для фізичного й психічного здоров’я можуть бути непередбачуваними. 24 лютого я лишилася сама у квартирі, попід вікнами летіли російські гелікоптери на Гостомель і падали снаряди. Найбільше я хотіла бути поруч із дітьми, сім’єю. Таксі до Києва не їхало, тож я вирішила йти пішки. Дорогою познайомилася з жінкою, яка поступилася мені своїм місцем у потязі, а сама поїхала машиною. Так я дісталася Львова.

Коли виникла ідея писати книгу «Мої вимушені канікули»?

26 лютого я вже була з дітьми. Шалено втомлена, невиспана, але поряд. І коли в моєї восьмирічної доні виникали питання про війну чи потреба в підтримці, я мусила реагувати. Звісно, можна сказати: доню, я не готова, зачекай пару тижнів. Але що станеться з нею за ці пару тижнів? Де вона шукатиме підтримки?

Я поговорила із собою про війну. Знайшла певні внутрішні орієнтири, визначилася з цінностями, на які можу спертися. Тоді почала шукати відповіді для доні. Власне, з цих розмов в останні дні лютого й зародилася ідея книжки. Ми мусимо говорити з дітьми про війну; складні теми повинні бути проговорені, інакше вони залишаться в тілі, можуть перетворитися на хвороби й передаватися як міжгенераційна травма.

Ви відразу придумали формат? Розкажіть про авторку щоденника.

Спершу в мене був інший задум: на основі архетипів, у формі притчі (як моя книжка для дітей про Голодомор — «Скриня»). Паралельно записувала ідеї для щоденника дівчинки під час вимушених канікул. Прототипом частково стала моя доня, проте персонажка Віра — збірний образ. У ній є риси кількох знайомих дітей, які перші тижні ховалися у бомбосховищах і підвалах рідної мені Київщини.

Формат щоденника дуже інтимний і терапевтичний. По-перше, він сприяє довірі між автором і читачем. По-друге, полегшує ідентифікацію читача з персонажкою. По-третє, допомагає саморефлексії: непроговорене проговорюється, затиснуте виходить назовні.

^{Ілюстрації Соні Авдєєвої}

Наскільки важко дорослій людині писати від імені дитини? Чи робили щось, щоб пригадати, як воно — бути дитиною/підлітком?

Знаєте, мені не складно уявити себе десяти- чи дванадцятирічною дівчинкою: у дитинстві я постійно вела щоденники, які досі вожу за собою з квартири до квартири (можливо, колись напишу на їхній основі автобіографічний роман). Цей досвід разом із досвідом спілкування з донькою став чудовим підґрунтям для створення «Моїх вимушених канікул». Я люблю говорити простими словами, шукати зрозумілі та влучні метафори. Мої тексти дуже концентровані, але не ускладнені. Дорослі їх розуміють на своєму рівні, а діти — на своєму. Цікаво, що ті дорослі, які читали рукопис, плакали (навіть чоловіки), а діти — ні. Найскладніші моменти я запакувала так, аби розпакувати їх міг лише той, хто готовий. Але й уникнути цих моментів я не могла — тоді це була б не чесна розмова про війну, а «загортання в папірчики».

Чи ви згадували про Анну Франк? Адже напевно думали, що виникатимуть паралелі.

Якщо чесно, я не згадувала, бо щоденник Анни Франк читала дуже давно. Окрім того, у перші тижні повномасштабного вторгнення в голові й серці не вміщалося нічого, крім свого. В Анни інакші реалії, хоча всі війни й геноциди подібні за своєю жорстокістю й безглуздістю. Моя книжка лаконічна, натомість книжка Анни — розлога, з багатьма подробицями. Я ставила перед собою завдання передати відчуття війни 21 століття та водночас підтримати читачів у проживанні цих травматичних подій. Тому на кожен складний епізод давала терапевтичні метафори. Таким чином книжка Анни — це щоденник реальної підлітки, яка проживає Голокост, а моя книжка — це щоденник персонажки-підлітки у поєднанні з мудрим дорослим, який надає підтримку у проживанні подій сучасної російсько-української війни.

^{Натисніть, щоб краще роздивитися}

^{Ілюстрації Соні Авдєєвої}

Як швидко знайшлося видавництво?

Одразу. Я поділилася ідеєю з провідною редакторкою дитячої секції видавництва «Віват» Оленою Рибкою, з якою вже працювала й маю теплі стосунки, і вона відповіла згодою. Насправді в перші дні березня всі були дезорієнтовані, важко було будувати якісь плани, адже видавництво з усіма потужностями знаходиться у Харкові. Проте ми вирішили стрибнути над невідомістю. І, схоже, нам це вдалося.

Коли в книжки з’явилася ілюстраторка? Скільки часу зайняло створення ілюстрацій?

Рукопис я дописала в середині березня, а ілюстраторка Соня Авдєєва з’явилася у квітні. На кінець червня більшість ілюстрацій була вже готові, зокрема й обкладинка. Разом зі шматочками тексту їх можна переглянути на сайті видавництва «Віват». Мені ілюстрації Соні дуже подобаються, хоча спершу ми зі Світланою мали низку зауважень до кольорової гами й інших моментів. Адже важливо, щоб книжка містила надію, укорінювала читача в тему життя, а не смерті. Соня відчула наш меседж і далі співпраця склалася чудово.

Хто і чому вирішив залучити до роботи над книгою відому психологиню Світлану Ройз? Якою була її участь?

Я попросила Олену Рибку дати мій рукопис на експертизу фаховому психологу. Хоч я й маю психологічну освіту, проте дуже ціную думку колег. Для мене важливо, щоб кінцевий продукт (книжка) був максимально якісним. Вирішили показати Світлані Ройз. Вона схвалила, жодних зауважень не було. Навіть сказала, що у цієї книжки може бути розширена цільова аудиторія: від дошкільнят до дорослих, адже текст не спрощує складного, але й не травмує.

Від самого початку я мала ідею наприкінці книжки дати розділ із психологічними практиками, як це робила у виданні «Історій хоробриків із Горішкових Плавнів». Поговоривши з Оленкою, ми вирішили до цього етапу також долучити Світлану, адже тоді у книжці будуть два голоси, і це створить додатковий об’єм для читача. Практики ми обговорювали й добирали таким чином, аби вони відповідали образам і метафорам книжки (наприклад, про невидимий наплічник, в якому містилися страхи Віри).

Це книга про війну, створена для читання дітьми, чи це історія для дорослих про те, як діти бачать війну?

І перше, і друге. Дорослі, діти й підлітки знаходять у цій книжці ті пласти сенсів, які готові засвоїти. Окрім українського читача, для мене важливо залучити іноземних читачів: на це працює низка деталей тексту (впізнавані ігри та іграшки, як от «Майнкрафт», лялька Ельза; загальноєвропейські сімейні цінності). Від новин іноземці швидко втомляться, шокуючі заголовки стануть білим шумом. А ось такі тексти проникають глибше й діють довше — у такий спосіб ця війна може стати спільним переживанням. Не лише ми маємо шанс змінитися й стати зрілішими через ці випробування, а й увесь світ.

^{Ілюстрації Соні Авдєєвої}

Отже, як говорити з дітьми про війну? Три речі, які точно слід робити, та три речі, яких робити й казати не можна у таких розмовах.

Під час розмови я спиралася б на цінності конкретної родини й те, у що вона вірить. Основні мої принципи такі:

Бути чесною. Але дозувати інформацію залежно від віку й чутливості дитини.

Бути в ресурсі. Вміти наповнюватися. Мати сили витримувати емоції дитини під час і після розмови (гнів, сум тощо).

Зважати на стан дитини. Чи готова вона зараз чути й говорити про війну? Чи варто просто помалювати й пообійматися?

Чого варто уникати:

Жахливих подробиць.
Відчуття безвиході.
Не лишати дитину наодинці зі страшними новинами.

Для дорослих важливо знайти джерела «підзарядки» власних батарейок, аби підтримувати дітей. І одне з таких джерел — радість. Вона потрібна нам як пальне для машини, тож немає сенсу відчувати провину за цю потребу.

Виходить, що хоч війна стала трагедією, але є й поштовхом до творчості? Ви вже готуєте наступну книгу? Про що вона буде?

Це справді трагедія, і ми маємо знайти способи прийняти нову реальність, взаємодіяти з нею, знаходити сили для дій і думати про долання наслідків. Наприкінці лютого я була зла, сумна й розгублена, шукала ту точку, де мої зусилля будуть максимально ефективними. Оскільки мені добре вдається говорити з дітьми (і не тільки) на складні теми, то я вирішила писати про війну. Знищені міста, села, сім’ї мені печуть, і я не можу просто ходити з цим болем. Він мене спалить. Мушу знаходити слова, сенси, слухати, говорити.

Наразі працюю над другою дитячою книжкою про війну. Власне, це буде втілення того найпершого задуму, який виник наприкінці лютого. Зовсім інший сюжет, ніж у «Канікулах», притчева форма. Книжка побачить світ у видавництві «Портал», яке зосереджене на якісній історичній літературі. Вона вийде в серії з трьох моїх книг: «Скриня» (про Голодомор), «Пічка» (про Корюківську трагедію під час Другої Світової), «Сад» (про наслідки російської окупації).

^{Натисніть, щоб краще роздивитися}

^{Книга «}^Скриня^»

Ви зараз набираєте матеріал для нової книги. Доводиться багато їздити? Розкажіть про ці поїздки, про історії, які знаходите. Як шукаєте місця та героїв?

Організовувати поїздки мені допомагають друзі: дають транспорт і контакти цікавих людей, збирають очевидців у бібліотеках. Я мала вже кілька поїздок. Усі — деокупованими містами й селами Київської області: Іванків, Обуховичі, Демидів, Козаровичі, Ірпінь, Бузова, Гурівщина… Дуже складні, але важливі історії. Частина з них увійде до «Словника війни», який упорядковує Остап Сливинський (книжка побачить світ у видавництві «Віват», з ілюстраціями Надії Кушнір). Частина історій — для «Саду». Інші потребують роману. Щоправда, не знаю, коли наважуся на такий великий формат. Це місяці роботи у стані крайньої невизначеності поміж ракет і повітряних тривог.

Книга «Мої вимушені канікули» ще до того, як вийшла в Україні, поїхала до Європи. Як так вийшло?

Зараз ведуться перемовини щодо продажу прав на «Мої вимушені канікули» за кордон і вже є переклади кількома мовами, тож я впевнена, що результати незабаром будуть. Чекаємо на макет книжки й тоді рухатимемося в цьому напрямку активніше.

Наразі текст моєї книжки зачитують на благодійних концертах у Німеччині, збираючи кошти на потреби українців. Волонтери кажуть, що він дуже чіпляє. Навіть публікація про це була в німецькій пресі.

Окрім того, нещодавно сюжет про мою книжку потрапив в американські новини — ABC news. Знайомі із США писали, що кілька днів цей сюжет крутили, тож є можливість бути почутою й там.

Читання в Нью-Йорку з Тільдою Свінтон, які бурхливо обговорювали, — можна дізнатися про них більше?

Тільда й низка інших акторів зачитали історії з нашого «Словника війни» на літературному фестивалі Deep Water Festival у США. Це дуже важлива подія для поширення наших меседжів, для можливості справжньої глибокої емпатії. Адже досвід війни, який переживають українці, є винятковим. Це ініціація не лише для нас, а й для всього демократичного світу. Постають гострі питання цінностей, які потребують негайних і чесних відповідей.

Виглядає так, що зараз світ має запит на Україну та все українське. Ви відчули це на собі? Якщо так, то які були прояви та запити?

Звертаються журналісти з-за кордону, просять про інтерв’ю. З’являються нові переклади моїх книжок: Британія, Румунія, Болгарія… Окрім того, активно перекладається «Словник війни» й публікується в іноземних часописах. Звісно, прикро, що світ відкриває для себе Україну й нашу культуру через війну. Нам справді є чим здивувати, у нас багато прекрасних самобутніх авторів. Мусимо працювати з цією зацікавленістю, підтримувати її: це важлива частина нашої боротьби з агресором та його наративами.

Фотографувала: Sasha Che.