Від Бош до Артема: чому не можна працювати з росіянами

Мітинг у Києві, січень 1919

Співпраця з росіянами закінчується погано. І сто років тому було так само. Історик Олександр Вітолін згадує про 12 народних секретарів, з яких вижив лише один. Не вбереглися від смерті й інші прихильники радянського ладу.

Століття тому ленінська Росія боролося проти української Центральної Ради знайомими нам способами: вторгнення регулярних військових частин, створення самопроголошеного уряду, знищення українців з активною громадянською позицією та агресивна пропаганда, що базується на популістських обіцянках і оббріхуванні опонентів.

Деякі українці спокусилися пропагандистськими обіцянками. Але борцям за Радянську Україну дожити до омріяного ними комунізму не довелося, бо дякою за їхню боротьбу стали заслання, тортури й розстріли.

6 грудня 1917 року в Могильові сформували Південний революційний фронт по боротьбі з контрреволюцією. Очолив його Володимир Антонов-Овсієнко, він же зайняв Харків і забезпечив скликання Всеукраїнського з’їзду Рад робітничих, солдатських та селянських депутатів, лояльних Радянській Росії.

У кінці року при радах сформували орган виконавчої влади — Народний секретаріат. До складу секретаріату входили 12 секретарів. Лише один з них дожив до глибокої старості. Двоє наклали на себе руки. Один загинув у ході революційної боротьби, один — в аварії. Ще один перейшов до лав Врангеля. Шестеро загинули через сталінські репресії.

Народний секретар судових справ Володимир Люксембург — єдиний, хто не тільки дожив до персональної пенсії, на яку вийшов у 1941 році, але й до глибокої старості та помер у віці 83 років у 1971-му.

Народний секретар внутрішніх справ Євгенія Бош ще в 1912 році захворіла в засланні на сухоти й 5 січня 1925-го через нестерпні болі застрелилася.

Народний секретар торгівлі й промисловості товариш Артем (Федір) Сергеєв загинув 24 липня 1921 року в результаті залізничної катастрофи експериментального аеропотягу.

Народний секретар пошти та телеграфу Яків Мартьянов у ході революційної боротьби перейшов до лав армії барона Врангеля.

Народний секретар у військових справах Василь Шахрай сприяв створенню Червоного козацтва*, але подав у відставку, утвердившись у думці, що всі українські питання керують у Петрограді. Після публікації роботи, в якій виступив за створення української комуністичної партії, що поведе боротьбу за українську державність, був виключений з партії. Загинув у 1919 році, за однією з версій, убитий більшовиками.

*Червоне козацтво — збройне формування уряду Української Народної Республіки Рад — складової частини РРФСР. Було створено на противагу українському «Вільному козацтву».

Народний секретар фінансів Володимир Ауссем як троцькіст двічі був заарештований у 1929 і 1933 роках і обидва рази засуджений до трьох років заслання. Друге заслання стало останнім. За одними даними, Ауссем пропав безвісти, за іншими, був розстріляний.

Народний секретар міжнаціональних справ Сергій Бакинський був репресований у 1939 році. Народного секретаря продовольчих справ Еммануїла Лугановського заарештували в 1938 році за звинуваченням в участі у контрреволюційній організації, розстріляли в 1940 році. Народного секретаря земельних справ Євгена Терлецького заарештовували в 1937, розстріляли в 1938 році.

Народний секретар у справі праці Микола Скрипник застрелився 7 липня 1933 року після гострої критики та звинувачень у контрреволюційній діяльності.

Народний секретар народної освіти Володимир Затонський на похоронах Скрипника назвав акт самогубства чорною плямою, що її не зможе змити його славне минуле. Раніше Затонський у 1918 році разом зі Скрипником висловилися проти заяви наркома національностей РСФРР Сталіна про те, що Україні досить гратися в Уряд і Республіку. Однак потім брав участь у придушенні повстання кронштадтських моряків, а про лихі наслідки подальшої партійної кар’єри Затонського для України можна писати багато. Однак це не захистило його від репресій. У 1937 році його заарештували за звинуваченням у приналежності до «антирадянського українського націоналістичного центру», а 29 липня 1938 року розстріляли.

Народний секретар іноземних справ Іван (Ізраїль Юделевич) Кулик відоміший літературознавцям як поет, письменник і перекладач «розстріляного відродження». Слідчі НКВС, які арештували Кулика, вели справу українських націоналістів. Тому вибили з арештанта зізнання, що він, будучи євреєм, радо вступив до української націоналістичної контрреволюційної організації. 10 жовтня 1937 року Кулика розстріляли.

Антонов-Овсієнко, який був в троцькістській опозиції до Сталіна ще з 1920-х, теж не мав жодного шансу вижити. Колишнього командувача Української Радянської Армії заарештували, коли він обіймав посаду наркома юстиції РСФРР. Але знання законів не врятувало його від жорен адміністративно-командної машини, за перемогу якої він боровся. 10 лютого 1938 року Антонов-Овсієнко був розстріляний.

Але перелік репресованих борців за Радянську Україну на цьому не закінчується. Ватажки січневого повстання*, командири радянських частин, які брали участь у бою під Крутами, розстрілювали з гармат Київ, так само були знищені владою, за яку вони воювали.

*Січневе повстання — збройний виступ у Києві 29 січня — 4 лютого 1918 року, який організував київський комітет Російської більшовицької партії проти Української Центральної Ради та Української Народної Республіки під час наступу військ радянської Росії на Київ. Заколот тривав сім днів і прискорив окупацію Києва російськими більшовиками.

^{Січові стрільці в Києві під час придушення заколоту, січень 1918 року}

Поштовхом до січневого повстання 1918 року в Києві вважають вбивство Леоніда П’ятакова. Після цього його брат Юрій П’ятаков попросив Леніна звільнити його від обов’язків народного комісара Держбанку та направити до України. Юрій П’ятаков воював у лавах Червоного козацтва, очолив КП(б)У. Перед арештом був заступником народного комісара важкої промисловості. Розстріляний у 1937 році.

Організатор січневого повстання Ян Гамарник став першим армійським комісаром 1-го рангу в Червоній Армії в 1935 році, також був членом оргбюро ЦК ВКП(б). Після звільнення з Червоної Армії Гамарник застрелився. Однак слідчі вже відвели йому роль зрадника у «справі Тухачевського»*, тому це не врятувало його родину від усіх випробувань, які випадали на долю «ЧСИР» (члени родин зрадників вітчизни).

*Справа Тухачевського — обвинувачення в 1937 році групи вищих радянських воєначальників на чолі з маршалом Михайлом Тухачевським в організації військової змови для захоплення влади. Усіх підсудних визнали винними та розстріляли негайно після винесення вироку. У 1950-х всі звинувачені були посмертно реабілітовані через відсутність складу злочину.

^{Обвинувачені у справі Тухачевського. Михайло Тухачевский — у нижньому ряду третій ліворуч}

Командир 1-го куреня полку імені Сагайдачного Сила Міщенко після агітації серед військових виступив проти Центральної Ради. Заколотник був арештований і засуджений до розстрілу, але дивом вижив. Репресії проти Сили Міщенко вражають тим, що він, дослужившись до звання генерал-майора, був розстріляний в жовтні 1941 року. Тоді Червона Армія втрачала мільйони солдатів у котлах, але навіть це не могло спинити машину репресій.

Гайдамаки, які брали участь у придушенні повстання, а згодом перейшли до лав Червоної армії, так само поплатились за свій вибір життям. У грудні 1919 року отаман Омелян Волох оголосив про утворення Української комуністичної армії. У 1933 році його заарештували за звинуваченням в участі в Українській Військовій Організації та розстріляли. Інший гайдамацький старшина, що перейшов на службу до Червоної армії, Сергій Байло був звинувачений у військово-фашистській змові й так само розстріляний в 1937 році.

Головнокомандувач збройних сил і заступник народного секретаря у військових справах Юрій Коцюбинський почав свій революційний шлях ще в 1916 році. Мобілізований до лав армії, служив у Петрограді та вів агітацію серед солдатів. Був активним учасником лютневої революції 1917 року. Разом із товаришем з юнацьких років Віталієм Примаковим організовував Червоне козацтво. Після встановлення радянської влади працював на дипломатичній роботі, а також обіймав різні партійні та керівні посади. У листопаді 1934-го його зняли з роботи та вивели зі складу ЦК КП(б)У, а в березні 1935-го року виключили з партії. Це вже був вирок. У лютому 1935 року Коцюбинського заарештували за звинуваченням у створенні контрреволюційної троцькістської організації. Спочатку засудили до шести років заслання, але після нового слідства та нових звинувачень, зокрема в змові з Юрієм П’ятаковим, 8 березня 1937 року був засуджений до розстрілу.

З Червоним козацтвом зв’язали своє життя всі діти письменника Михайла Коцюбинського. Молодший син Роман і донька Оксана також воювали у складі Червоного козацтва. Оксана стала дружиною Віктора Примакова та в 1920 році померла разом з ненародженим дитям. Роман Коцюбинський був чекістом. Після встановлення радянської влади, крім партійної роботи, працював на науково-освітній роботі та директором вінницького літературно-меморіального музею імені Коцюбинського. У 1937 році репресований. Дружиною червоного козака та енкаведиста стала й друга донька Ірина Коцюбинська. Саме вона добилась після смерті Сталіна реабілітації братів Юрія та Романа.

Начальник штабу Михайло Муравйов всього через пів року спробував підняти повстання лівих есерів проти більшовиків на Східному фронті. Ця авантюра, на відмінну від київської, скінчилась невдало, і Муравйов застрелився при арешті. До речі, Іосіф Варейкіс, який командував арештом у роки сталінських репресій активно «чистив» Далекий схід від шпигунів, троцькістів і ворогів народу, рапортував про розстріли Сталіну, вимагав жорсткіших заходів. Але його теж звинуватили в троцькізмі й розстріляли. Командарм Михайло Тухачевський, якого мали розстріляти сподвижники Муравйова, так само став жертвою сталінських репресій.

Командарм 1-ої революційної армії Олександр Єгоров у 1935 році став одним із п’яти перших маршалів Радянського союзу. Дослужився до заступника наркома оборони СРСР, але потім його понизили до командувача закавказького округу. У 1938 році арештований, в 1939 році розстріляний на День Червоної армії і флоту. Командарм 2-ої революційної армії Рейнгольд Берзін був репресований у 1938 році. Командир харківського загону Олександр Беленкович був репресований у 1937 році.

Віталій Примаков, організатор і командувач 1-го кінного полку Червоного козацтва, зробив блискучу військову кар’єру. Був заступником командувача Північно-Кавказького військового кругу, а потім Ленінградського. Але в 1936 році заарештований і став учасником гучного показового процесу у «справі Тухачевського», розстріляний у 1937 році.

Борці за справу комунізму йшли під червоні знамена з різних причин: хтось щиро вірив у світле комуністичне майбутнє; хтось фанатично вважав, що тільки він має вирішувати, кому жити, а кому помирати; хтось просто мріяв про військову кар’єру. Але саме влада, за яку вони боролися, стала причиною їхньої загибелі.