Запросити голову держави в Америку, показати американцям нашу єдність, встидатися туалетів у Борисполі. Як українські емігранти поверталися в країну, що їм боліло та чим вони пишалися? Історик Олександр Вітолін ділиться їхніми спогадами.
30 червня 1941 року українські націоналісти у Львові проголосили Акт відновлення Української держави. Сподівання на власну державність обернулися переслідуваннями з боку гестапо, а потім НКВС і МДБ.
Частина націоналістів сподівалася, що після поразки Третього Рейху почнеться війна між СРСР і країнами західної демократії. Тож вони вирішили продовжити боротьбу в еміграції. Українці-емігранти вірили в розпад комуністичної системи. У 1991 році, щойно почали відчуватися зміни в СРСР, вони повернулися.
Емігранти й раніше відвідували Радянський Союз як громадяни інших держав. Але приліт Євгена Стахіва 20 лютого 1990 року до Києва став знаковим. Євген на Донбасі організовував підпілля ОУН.
Стахів не припиняв активної політичної діяльності в еміграції, тож чудово усвідомлював, що КДБ знатиме про його приліт. Але він вірив, що часи змінилися, й рушив на Батьківщину.
«У ту першу поїздку я дуже потерпав, чи ніхто за мною не стежить, але ніби нікого не зауважував. І якось ми з Дмитром Гнатюком, якому допомагав влаштувати концерти в Нью-Йорку, в археологічному музеї роздивлялись кості мамонта, раптом я впізнав одного з тих, що мене контролювали на митниці в Борисполі й вилучив все друковане.
Я підійшов до того лейтенанта і кажу: „Бачите, ще пару днів тому ви мене переслідували, а нині вже я за вами слідкую“. Він зразу ж забрався геть».
Часи справді змінилися.
«Та перша поїздка в Україну, звичайно, незабутня. Перебування на рідній землі, та ще у такому вирі подій, зустрічей, знайомств, дало мені велику радість. Я був щасливий. Я бачив давніх знайомих, спілкувався з Іваном Драчем, Дмитром Павличком, з Геннадієм Удовенком, з Павлом Мовчаном, з братами Горинями, Миколою Жулинським. А найголовніша радість — це звичайно вибори, бо результати показали, що демократи дістали більше третини голосів. На прощальній вечері у Дмитра Гнатюка Станіслав Лазебник, голова секретаріату Товариства „Україна“, сказав: „Передайте у Нью-Йорку, що якщо вже в Україні побував Євген Стахів, то тепер кожен може їхати і нічого не боятися“».
У 1991 році Євген Стахів знову повернувся на Батьківщину, «ця поїздка вийшла ще більш насиченою, ніж перша, оскільки життя стало ще бурхливішим». Стахів за допомогою Удовенка навіть зустрівся з Генеральним секретарем КПУ Станіславом Гуренком, щоб переконати того піти на співпрацю з демократами. А в червні був присутній на сесії Верховної Ради УРСР, де Дмитро Павличко познайомив Стахіва з Леонідом Кравчуком.
Стахів запросив Кравчука до США на зустріч з українською громадою. Для Стахова Леонід Кравчук, хоч і був комуністом, але був перш за все Головою Верховної Ради й керівником держави. Після проголошення незалежності України Стахів у США разом з іншими діаспорянами вийшов на демонстрацію з вимогою до Джорджа Буша визнати Україну.
28 вересня 1991 року відбувся візит Леоніда Кравчука до США. Під час зустрічі Кравчука з українською громадою Стахів звернувся до нього з вимогою не підписувати з Москвою ніяких договорів. В’ячеслав Чорновіл після поразки на виборах стверджував, що та зустріч з українською діаспорою посилила рейтинг Кравчука на виборах. Але Євген Стахів не шкодував про зроблене, бо, на його думку, більшою помилкою було б показати американському урядові, що українці роз’єднанні та не визнають офіційну українську владу.
Після проголошення незалежності Євген Стахів «не міг сидіти спокійно в Америці» і 20 листопада знов вилетів в Україну. Він взяв найактивнішу участь в агітації в ході референдуму. Скептики вважали, що великим успіхом для України буде, якщо за незалежність проголосує 51%. Результат референдуму став тріумфальним — 92%.
У найтривожніші серпневі дні 1991 року на Батьківщину після 47 років еміграції повернувся Мар’ян Дальній. Усі негаразди України він сприймав з болем.
«Ось і Бориспільський, а радше Київський аеродром. Легко торкнулись української землі. Літак поволі проїхав ще кілометрів з-два і серед поля зупинився. Будинку вокзалу навіть не видно. Під’їжджає якась машина швидкої допомоги, якийсь автобусик. З боку на віддалі кілька літаків Аерофлоту. Між ними ні одного закордонного. Хоч-не-хоч, враження розчаровуючи. Це не столичний і навіть не обласний аеродром за нашим стандартами. Це якийсь районний аеропорт, хоч і розкинутий на великому просторі. Висідаємо. Сідаємо до відкритого автобуса, який везе нас розбитими дорогами до якогось низенького будиночка. Стає мимоволі незручно. … Входимо у низеньку, понуру й недостатньо освітлену «залю» бориспільської митниці. Вона обшарпана, давно невідмальована, занехаяна, брудна. Зустріч з туалетом така, як розказували рік, два і двадцять тому. Невже це вхід до одного з найкращих міст світу й по ньому іноземці судитимуть у першу чергу про культуру й цивілізованість моєї нації? Для мене це шок, хоч до чогось подібного я уже звик у наших еміграційних „Веселках“, „Соколах“, „Києвах“ та інших „відпочинкових оселях“. Але ж це — еміграція, чужина, глуха провінція, а тут же — столиця великої європейської нації, з тисячолітньою традицією і культурою».
Київські аеропорти засмутили й Степана Ярмуся, який відвідав свою Батьківщину в травні — червні 1991 року.
«Коли я вступив у будинок аеропорту тут відразу спостеріг і відчув атмосферу іншого світу. Тут бракує звичайної нам у Канаді чистоти, порядку, а відчувається суворість режиму. Але, обсервуючи службу й рухи міліціонерів, вони в мене, чомусь, викликали скоріш відчуття гумору, ніж звичної цій інституції атмосфери терору й страху; вони ніби несвідомі своєї ролі. Починається повільний, довгий рух з валізками до митної станиці і особистої перевірки пасажирів. Чекання своєї черги тяглося довго. Воно обдавало то відчуттям своєрідного пониження, то зневаги, але такі тут встановлені порядки. А як би хотілося, щоб в Україні вони були інакші, щоб більше відповідали тому світові багатих вражень, які є такі своєрідні традиції цьому наперекір усьому дійсному — завжди аристократичному духові Києва! З ним будемо ознайомлюватися пізніше. … Автобус став біля будинку аеропорту „Жуляни“. Це була назва села, на якому тепер аеропорт міста. В аеропорті все старе й запущене, — все віддає специфічним запахом, який проймає подорожніх та їхній багаж і який стає пізніше свідком того, звідки хто повертається в Канаду, чи десь інде. В такому стані будинки аеропорту і всі його відділення, одежа службових людей, автобуси й самі літаки».
Обоє діаспорян не змогли не згадати «бабу» на схилах Дніпра. Мар’ян Дальній вирішив, що цей пам’ятник — чудовий привід зав’язати розмову з водієм.
«Мене дуже кортить завести з водієм розмову про настрої в Києві і взагалі в країні, але говоримо про речі буденні. Зрештою ось і новий довгий міст через брудно-бурий Дніпро, і незабутня панорама Києва в хмарах. Ліворуч височезна залізобетонна жінка з піднесеним мечем у правій і совєтським щитом у лівій руці. Який імпозантний пам’ятник, — завважую. У відповідь — мовчанка. Зrодом довідуюсь, що всі кияни ненавидять „цю бабу“ — меморіал Леоніду Іллічу, — що так спартачив вид на Київ, особливо з Дніпра і Задніпров’я, конкуруючи височиною з мирною дзвіницею Печерської лаври та з іншими архітектурними шедеврами».
Степан Ярмусь, хоч і був священником УАПЦ, але не збіг стримати свого гніву на монумент, який і досі викликає нарікання киян.
«З гірки, на якій ще уціліла й красується велична споруда Києво-Печерської Лаври — дзвіниця та манастирська трапезна палата з церквою, — гарний вид на дальші святині Лаври, на Дніпро, на Київ. Зелень дерев, з-посеред яких показуються золоті куполи святинь обдавала б глядача духом старовини, задумів, спокою, — якби так можна було не бачити того сталевого істукана, який ось там, на горі стоіть з погрожуючим мечем у руці. Це синобліда безкровна „Статуя Батьківщини“, висоти на 102 метри, поставлена тут сорок років після зруйнування Успенського Собору… Але „Статуя Батьківщини“ над Києво-Печерською Лаврою — це зовсім не те, що кликало б людство до спокою, любові, до ладу. Це холодна „велетенськість“ (послужившись висловом Василя Барки) з голим мечем у правій руці. Це вона, оця большевицька „велетенськість“ за все двадцяте століття наносила людству так багато терпінь, сліз та горя. „Статуя Батьківщини“ на Печерській Горі — це гола наруга над ніжними почуваннями людського духа, повна образа його».
Степан Ярмусь також занотував страх українців перед радіацією. Мар’ян Дальній як публіцист приділив цьому моменту значно більше уваги.
«Пізніше довідуюсь, що їсти в готелях і в ресторанах на Украіні тепер не рекомендують. „Хто зна, що воно й звідкіля дають? Чи не радіоактивне, не дохле, не отруєне різними хімікатами?“ Цей пересторожний рефрен доводилось чути від багатьох у різних областях і в різних варіянтах протягом всього перебування на батьківщині».
Дійсно, під час подорожі на захід України його попутники навіть відмовились від частування в ресторані.
«Пропоную своїм, щоб зупинились на обід десь у найкращому ресторані чи в готелі, навіть якщо для цього потрібно трохи з’їхати з головної дороги. Я ж, звичайно, „фондую“. Засміялися знову:
— Нема зараз найкращих і найпевніших, — відповідають категорично. — По їдальнях ми тепер не обідаємо навіть у Львові. Обід веземо з собою.
Чорнобиль і страх перед наслідками загальної контамінації rрунту, води і повітря залишили вже глибокий слід у думанні і в побуті молодих українців з різних областей. Хіба до Чорнобильської катастрофи відмовився б хтось від частування у кращому готелі?»
Оголошення ДКНС у Москві змусило емігранта-публіциста шукати відповіді на найгостріші питання в радянських газетах. Однак там їх не було. Відчувалося, що українські комуністи, які були при владі, вичікують і не готові брати на себе відповідальність. Мар’ян Дальній вирішив для себе, що в Торонто певно вже більше знають, ніж він у Києві. У місті не відчувалося ні страху, ні ейфорії. Ширились чутки, що на Київ із двох боків ідуть колони танків. Але Київ виглядав на диво спокійним!
На Мар’яна Дальнього чекала зустріч із родиною, яку він не бачив п’ятдесят років, тож він все ж залишив Київ. Спочатку йому здалося, що автострада Київ-Житомир майже нічим не поступається кращим автострадам Заходу. Однак різниця була.
«Тут, на відстані понад 100 км було б даремно сподіватися на якусь стоянку, де можна піти до убиральні, помити руки, нашвидку пообідати та наповнити автомобіль бензиною. На згадку про це мої милі провідники тільки посміхнулися. Такої „благодаті“ тут не зустріти ніде. Немає навіть найпримітивніших стоянок, де можна б зупинити автомобіль, з’їсти при столі свій бутерброт чи піти „по-потребі“. Про такі „буржуазні видумки“ ще не мріють навіть нові демократичні ради Львівщини».
Після Корця Мар’ян Дальній із сумом констатував, що автострада зникла, а дорога стала небезпечною. При цьому водій зі знанням справи спокійно оминав ями й «хвалився», що ця дорога не найгірша, а по цих ямах ще їздили гості Олімпіади-1980.
День Незалежності Мар’ян Дальній зустрів у церкві, в якій його хрестили.
«І ось знову в Борткові. Давніше сказали б — голос Божий звелів мені зайти до церкви. … Неймовірно дивне повчання пройняло мене в церкві, де мене хрестили і де прийняв перше причастя. Згодом усвідомив, що саме в той час у Києві приймався Акт проголошення незалежності України. Великою більшістю голосів: демократів і комуністів.
В суботу, поки що без жодного вистрілу й без єдиної жертви, проголошено віками мріяну незалежність. Чи здобудуть і втримають цим разом? Шлях ще довгий, важкий і небезпечний, але правильний».
Після референдуму, на якому українці підтвердили своє прагнення до незалежності, Мар’ян Дальній у своїх нарисах навдивовижу точно спрогнозував майбутнє.
«Тож, хочемо цього чи не хочемо, а після проголошення вислідів референдуму, Україною керуватимуть (за виїмком очевидних злочинців) ті, що керували нею і досі. Тільки без звичної більшовицької командної моделі, в умовах цілковитого ринку, який у даних умовах буде вульгарним і хижацьким ринком, найбільш вигідним для рідних і чужоземних мафій. Більшість дотеперішніх високопоставлених партапаратників прекрасно достосуються до змінених обставин і стануть власниками нових приватних підприємств, директорами й менеджерами рентованих у держави (разом з працюючими людьми) сільськогосподарських ферм. Багато з них уже стали мільйонерами. Така перспектива не всміхається, але іншого вибору сплюндрованій Україні на руїнах ще більш хижацької більшовицької системи, на жаль, немає.
Понад 70 років тікала Україна від твердих законів і беззаконності доби раннього капіталізму, але нікуди не втікла. Після апокаліптичних жертв, після трьох голодоморів і Чорнобильської катастрофи, Україна повертається на вихідні позиції. І дальша її доля залежить виключно від того, чи народ України твердо повірить у свою правову, незалежну, демократичну, цивілізовану державу й підтримає уряд, який у надзвичайно складних умовах намагається здійснити ці ідеали, чи знов піде за демагогами, які вже нині обіцяють йому нові заманливі міражі».
Євген Стахів навряд чи вірив у простий шлях української державності після розпаду СРСР. Після важких випробувань, які йому довелося пережити в підпіллі, наші випробування ринком, мабуть, здавалися йому не такими й страшними. Тож його прогноз виявився оптимістичнішим. Але, віримо, теж правдивим.
«І я вірю, що ми святкуватимемо і десяту, і соту, і дальші річниці нашої незалежності. Я знаю, що ми, наш народ, будемо жити, і наші діти, наші онуки і правнуки користатимуть з тої волі, за яку ми боролися, за яку пролили кров стільки десятків мільйонів українців. Слава героям! І вічна пам’ять…»
Сподобалася стаття? Подякуй автору!
Читайте також: Від діда Свирида до Семесюка: що читати по історії України;
Воля для Сліпого: як Папа Римський врятував українця;
Варшава після війни: як відбудовували місто;
