Білі пальта та агресія: як поводитися в соцмережах під час війни

Фото: Depositphotos.

Чому українці агресивно кидаються один на одного в соцмережах? Як постити, щоб тебе не засипали прокльонами? Вікенд розпитав блогерку, психологиню, соціологиню та експерта з комунікацій.

Артем Захарченко, кандидат наук із соціальних комунікацій, керівник ГО CAT-UA: Communication Analysis Team — Ukraine, команди, яка з перших днів повномасштабної війни аналізує соцмережі для військової та цивільної влади України

— Який зараз «клімат» у соцмережах? Як він змінився у порівнянні з тим, що ми мали до початку повномасштабної війни?

— Звісно, він набагато нервовіший. Значна частина комунікації так чи інакше пов’язана з війною, навіть якщо ідеться про абсолютно життєві події, як-от одруження, народження дітей чи просто відпочинок на природі, то люди дуже часто ставлять це у контекст війни: дякують захисникам за можливість, пропонують донатити з приводу особистих свят тощо. Хоча й трапляються час від часу не пов’язані з війною сплески активності — як свіжа хвиля публікацій про ChatGPT.

Загалом кількість дописів, присвячених війні, за рік скоротилася більш ніж уп’ятеро.

Війна триває вже рік, тому настрої багато разів мінялися, навіть є своєрідний цикл, коли люди по черзі потребують то емоцій, то фактів і логічних аргументів. І залежно від того змінюється спілкування.

— Які з настроїв, які панують зараз у соцмережах, є звичними для українців, а які викликані війною?

— Українське суспільство впродовж року перебуває в стані так званої афективної публіки, описаної Зізі Папачаріссі. Воно саме стає і героєм, і оповідачем якоїсь історії, в нашому випадку — історії про війну, коли об’єднується довкола однієї мети — захисту країни. Люди разом формулюють цілі, засоби боротьби, пишуть її хроніку.

Серед незвичного — те, що українці досі досить успішно утримуються від огульної критики влади. До початку війни вона була тотальнішою, а зараз — скоріше нішева, в окремих «бульбашках». І навіть ті інформаційні кризи, які все ж таки стають помітними, як історія з яйцями по 17 гривень, розвиваються більш контрольовано, не порівняти з, наприклад, хейтом команди Уляни Супрун.

Звичними залишається повна демократичність, горизонтальність спілкування, а також, на жаль, наша нездорова схильність до сварок одне з одним.

— Що зараз етично постити, а що — ні? Чи є певна градація: що можна постити у будь-яких умовах; що заборонено в будь-якому разі; що можна постити залежно від обставин? Як зрозуміти, що можна запостити, а що — ні?

— Єдиних критеріїв немає — адже є різні сегменти, навіть різні платформи. Те, що дозволено в інстаграмі, може бути не дозволено у фейсбуці. Але якщо говорити про ядро українських соцмереж, то зазвичай тут дописи в стилі «я на пляжі» толеруються хіба що з подяками ЗСУ та навіть певним виправданням — «емоційно відновлююся після тяжкої роботи на перемогу».

Ще складніше з толеруванням контенту типу «я і моя нова машина» або «я і мої біцепси». Такі дописи з великою імовірністю викличуть обурення в стилі «краще б задонатив» або «тягни свої біцепси на передок». Тобто суспільство може змиритися з потребою відпочити та на якийсь час забути про війну, але не з проявами маскулінності — адже загально визнано, що найбільш маскулінні у нас бійці та бійчині.

Ну і, звісно, абсолютно не толеруватиметься контент, який ставить під сумнів гідність наших захисників, волонтерів тощо. Яскравий приклад — свіжа пісня Потапа. Звісно, надмірна ідеалізація — це теж погано, і добре, що бійці ЗСУ змальовуються не бронзовими пам’ятниками, а живими людьми зі своїми слабкостями і травмами, говорити про такі слабкості можна, а ображати — ні.

— Як реагувати, коли хтось каже, що певний пост або фотографія — не на часі, недоречна? Як відповідати на агресію та звинувачення?

— Для початку замислитися, які емоції цей пост викличе. Спробувати поставити себе на місце читачів. Не кидатися агресивно доводити, що маєте право постити в себе на сторінці що завгодно. І навіть якщо на вашу думку ви маєте рацію, то все одно варто намагатися відповідати врівноважено, не збільшувати лавину агресії, якої і так у соцмережах достатньо.

Алла Петренко-Лисак, соціологиня, доцентка факультету соціології КНУ імені Шевченка

— Якщо відповісти метафорою на метафору, то «клімат» завжди «на злобу дня». Але є важливе уточнення. Варто поділити соцмережі на мережі:

Між ними є точки перетину — наші підписки, рекламні появи інформаційних повідомлень, перепости «мережевих друзів». Тож «клімат» буде різнитися зокрема тим, хто формує «атмосферу» та провокує «протяги» чи «шквали»: активні дописувачі, перепостери та вподобайки.

— Які з настроїв, які панують зараз у соцмережах, є звичними для українців, а які викликані війною?

— Настрої та градус накалювання залежить від загальної тональності кола пов’язаних мережею людей і інфосуб’єктів (медіа). Якщо узагальнити формат української традиційної комунікації в соцмережах, то щодо кризових подій він досить радикалізований («На гілляку!», «Ганьба!», «Геть!») з вкрапленнями «адвокатів» чи «врівноважувачів» (як той хлопчак у відомому мем-відео: «Успокойся! Не психуй!»).

Я б сказала, що в українців є потужний запит на справедливість. Але через відчуття того, що в країні критично мало інституцій, здатних ефективно її захистити чи реалізувати, виникають радикальні вимоги карати без суду й слідства. Це не вада суспільства, а інституційна криза, на яку реагує соціум.

— Що зараз етично постити, а що — ні? Чи є певна градація: що можна постити у будь-яких умовах; що заборонено в будь-якому разі; що можна постити залежно від обставин?

— Правила етики в соцмережах прописані. При реєстрації всі користувачі з ними ознайомлюються та підписують згоду. Це формальність. А далі — особистий рівень відповідальності та безвідповідальності. Межу етичності можна простежити, продивившись комунікацію авторів постів і їхньої «комунікаційної бульбашки».

Якщо переважають лайки та підтримка — отже, все для певної групи людей окей. Якщо ж навпаки — критика й осоромлення чи навіть хейт, то це свідчить про перехід межі етично допустимого автором посту для конкретної публіки. Якщо я скажу, що на мою думку можна постити «таке-то і таке-то», то завжди знайдеться хтось, хто зауважить, що «таке-то» не личить постингу. Немає масової грамотності в комунікаційних практиках відкритих соцмереж. Це як вимагати етики від вуличних графіті. У разі порушення чи скарг приходить «зачистка» від адміністрації соцмережі У кожного користувача є досвід. Тож навчання етики відбувається шляхом спроб і наслідків.

— Як реагувати, коли хтось каже, що певний пост або фотографія — не на часі, недоречні?

— Соцмережі — це простір самовираження. Якщо ми в реальному публічному просторі побачимо людину з плакатом, який засвідчує її думку, то що ми можемо зробити?

Підійти поговорити з людиною, запитати, чому її позиція така,
висварити її, вимагати прибрати,
пройти повз, а згодом обговорити побачене з іншими,
ковзнути поглядом і за хвилину забути.

Так само й у соцмережах. Ще й з додатковим бонусом відсутності фізичного контакту та легкого зникнення в нікуди.

Утім, іноді корисно поставити собі питання, чому мене це дратує.

— Правила або підказки, як зрозуміти, що можна запостити, а що — ні.

— Оцінити власні очікування. Якщо боїтеся критики, звинувачень, гніву — оцініть, чи готові до цього. Якщо ні, то не варто мазохізмувати. Якщо готові (головне не переоцінити свою готовність) — ризикнути. Тут треба розуміти, чим ризикуєте: власною репутацією, обсягом підписників і друзів, емоціями у відповідь тощо.

Зрештою, пост можна видалити. Але пам’ятайте, що найспритніші хейтери обов’язково його заскрінять. Загалом якщо людина замислюється над питанням «постити чи не постити», то вже свідчить, що вона усвідомлює перехід якоїсь межі, етичної чи особистої. Якщо розумієте, чиї почуття зачепите, і боїтеся, що не матимете слів пояснення чи ресурсу для конфліктних комунікацій, то чи готові все ж ризикнути? Не забувайте про функцію вибору аудиторії для посту: не постіть контроверсійне назагал, запостіть для «своїх».

Соцмережі — не режимний і не дисциплінарний простір. Суспільство має комунікувати, вчитися на помилках, на «складнощах перекладу». Якщо ми все зарегулюємо правилами, рамками, нормальностями, то втратимо свободу самовираження, поглибимо лицемірство та посилимо армію віртуальних судів Лінча.

— Як відповідати на агресію та звинувачення?

— Ніхто не змушує відповідати. Це перша та важлива заувага. Якщо є бажання чи необхідність відповісти, то єдиної універсальної відповіді немає й не може бути. Адже факторів, які сприяють здоровому виходу з атмосфери агресії та звинувачень, завжди декілька. І вони завжди комплексні, адже залежать від того, що саме стало приводом до агресії та хто саме включився у взаємодію.

Утім, є одна класична рекомендація: вдихнути, затримати дихання на 10 секунд (якщо вони є!), видихнути. Далі у спокійнішому стані вирішувати. І завжди пам’ятати, що за невиправдані звинувачення та голослівні обмовляння, наклеп чи погрози автори таких висловлювань несуть кримінальну відповідальність, а особи, на адресу яких це сказано, — мають право захищати свої честь і гідність у суді.

Олена Ступак, реєстрова психотерапевтка Української спілки психотерапевтів

— Соцмережі — доволі специфічний простір. На мій погляд, системно нічого не змінилося, хіба що всі стали ще більш вразливими до чутливих тем. І тому полум’я розгортається швидше й пече болючіше.

— Які з настроїв, які панують зараз у соцмережах, є звичними для українців, а які викликані війною?

— Війна відкрила багато нового. Люди усвідомили, що вміють ненавидіти, пізнали справжню лють і, відповідно, яскравіше переживають надію та любов. Багато хто пише про переоцінку цінностей, дуже багато — про втрати.

Не можу судити, чи є це характерною рисою українців, але нетерпимість до інших поглядів, яка спостерігалася в нас і раніше, виросла, як на мене, суттєво. І це зрозуміло. Ми зараз без шкіри, тому реагуємо на подразники значно гостріше.

Також бачу знайомий уже феномен миттєвої мобілізації навколо загальної мети — боротьби з ворогом. Те, заради чого багато хто прийшов у фейсбук у 2013-му, на хвилі Майдану, а саме можливість швидко знаходити групи однодумців і співучасників, знов стало потрібним. Але й кількість контактів, а, значить, можливості отримати дискомфорт у взаємодії, виросла в рази.

Очевидною є виснаженість від довгого стресу, неспроможність витримувати дискомфорт в спілкуванні, от і поширюються «срачі».

— Ми недооцінюємо фактор несподіванки. У стрічці можна побачити політичну новину, сімейне свято, а поруч — звістку про наглу смерть. Не встигаєш налаштуватися, захистися, і отримуєш рану, особливо, якщо це чутливе місце. Саме тому я звертаюся до ЗМІ та прошу не множити сцени насилля в подробицях. На вражену психіку це дуже впливає, є навіть поняття травми свідка. Візуальний та аудіоконтент створює та посилює ефект присутності.

Рекомендація для будь-кого: свідомо ставитися до перепостів, тут маркером є власна емоційна реакція. Якщо реакція надмірна, краще зробити паузу та поставити питання про те, звідки інформація, який результат очікуєш від перепосту. Соцмережі є полем психологічних спецоперацій, і про це треба пам’ятати.

Ми звикли, що моя сторінка — це мій простір, але забуваємо, що він є також публічним, і на це варто зважати, думати про аудиторію, яка читає вас і яку читаєте ви.

— Як реагувати, коли хтось каже, що певний пост або фотографія — не на часі, недоречна?

— У цьому висловлюванні є два меседжі.

У конкретному прикладі — агресією. Якщо вам важливо берегти почуття тих, з ким ділитися персональним контентом, то подумайте, як вони його сприймуть. Якщо ні — це ваш вибір, і реакція буде, й не завжди такою, на яку ви сподівалися.

— Правила або підказки, як зрозуміти, що можна запостити, а що — ні.

— Точно не можна постити інформацію, яка може бути використана ворогом, про це регулярно пишуть відповідні органи. Не варто — фото, відео з понівеченими тілами, подробицями тортур тощо. З обережністю — будь-що емоційно навантажене, з огляду на стан людей, які є травмованими та чутливими.

— Як відповідати на агресію та звинувачення?

— Я б сказала, виважено. Особливо якщо реакція надмірна. Агресія — це захист. Отже, людина бачить в ваших діях напад, порушення її безпеки. Дуже часто це проєкція, тінь травми. Розуміння природи реакції може допомогти втримати ситуацію під контролем. А найкращий спосіб — переривання контакту. Якщо вашим завданням не є вилити власне напруження у фейсбучну сутичку.

Майя Тульчинська, блогерка, письменниця, веде сторінку «Доступно та просто про моду і стиль»

— Почну з анекдоту. Зустрічаються двоє, один каже: Пам’ятаєш, минулого року я тобі казав, що в мене життя — лайно? Так от. То ще був шоколад!

Під час пандемії та локдаунів здавалося, що в соцмережах якесь масове божевілля. Усі на всіх кидалися, скандали спалахували на рівному місці. Навколо масок, карантинних обмежень і вакцин точилися такі баталії! Люди ледь встигали одне одного обматюкати та забанити.

Тепер ті часи здаються золотою ерою злагоди в соцмережах. Бо їх не порівняти з тим, що коїться зараз. Іноді в стрічку просто страшно зазирати. І не тільки через те, що страшні новини в нас тепер майже щодня. Та поза тим лячно й тривожно щось писати назагал через ту реакцію, на яку можна наразитися. Іноді одне слово, яке видалося комусь недоречним, може викликати скандал на три доби. Люди чубляться через нісенітниці, вигадують приводи, щоб образитися, призначають одне одного ворогами, запроданцями та зрадниками з півоберту. Раніше казали, що в соцмережах діагноз ставлять по аватарці. Тепер люди по аватарці визначають одне в одного рівень патріотизму та жертовності.

— Які з настроїв, які панують зараз у соцмережах, є звичними для українців, а які викликані війною?

— Наші люди й раніше подекуди дозволяли собі зверхність, повчання, безтактні та недоречні коментарі. Гуляти соцмережами в білому пальті так приємно, хоч десь відчуєш себе кращим за інших. До речі, це не наша національна риса, це загальнолюдське. Можна почитати англомовні соцмережі — там теж побачите баталії на пустому місці із взаємними образами та прокльонами. Люди такі люди, анонімність і безкарність у багатьох пробуджує найтемніші риси.

Але зараз атмосфера в українських соцмережах ще й підігріта війною. Наш загальний рівень тривожності, втоми й болю дуже високий. Ми всі травмовані, хтось більше, хтось менше. Усі за цей рік пережили абсолютно новий і часто страшний досвід, і ніхто з нас не знає, що чекає попереду. Нічого дивного, що людина в таких обставинах стає дратівливою, різкою, бачить навколо ворогів і прагне кудись викричати свій біль. Не маючи змоги дотягнутися до справжніх ворогів, кидаються на своїх. Так, ніби у війні винна не Росія, а випадкові співрозмовники у фейсбуці.

— Що зараз етично постити, а що — ні?

— Є такі вічнозелені теми, які не можуть бути не на часі. Якщо у вас народилася дитина, ви завели тваринку, у вас чи у ваших близьких заручини або весілля, ви змінили роботу, отримали нову посаду, ви або ваша дитина отримали диплом, якусь нагороду чи подяку — про це завжди доречно написати. Так само, якщо сталася якась біда, втрата й ви хочете цим поділитися — теж доречно. Про певні визначальні події в житті ми вже звикли сповіщати своїй спільноті в соцмережах, і війна тут нічого не змінює.

Інша річ — як саме про це написати. Коротенький пост «ми з коханим побралися», фото молодят — це одне. А 100500 фото та відео шикарного весілля на 500 осіб у готелі 5 зірок десь на Лазурному узбережжі — зовсім інше й навряд чи зараз доречно. Взагалі вихвалятися у соцмережах дорогими покупками, розкішним способом життя, захмарними статками — це, як на мене, і в мирні часи сумнівна чеснота. А зараз і поготів.

Водночас багатьом здаються недоречними розповіді наших жінок про їхні подорожі різним країнами, де вони опинилися через війну. Та це дарма, я вважаю. Будь-які нові враження, якщо про них цікаво та змістовно розповісти, можуть бути пізнавальними. Звісно, якщо в цій розповіді нема зверхності та вивищення на тлі тих, хто лишився в Україні. Але часто людям чудово вдається поділитися своїм досвідом і не засуджувати при цьому чужий.

— Чи є певна градація: що можна постити у будь-яких умовах; що заборонено в будь-якому разі; що можна постити залежно від обставин?

— З блогерського досвіду щиро раджу: перш ніж щось розмістити в соцмережах, перегляньте новини, погортайте стрічку. Подивіться, що у світі коїться просто зараз. Бо ви можете запостити безневинний жарт, а потім дізнатися, що в цей день сталася страшна трагедія, про яку вже знали всі в той момент, коли ви жартували. І ваш жарт виглядатиме недоречним, і ви виглядатимете людиною без емпатії. Краще витратити пару хвилин на моніторинг новин. Із загального настрою у стрічці можна відчути, чи доречно зараз те, що ви збиралися запостити.

— Як реагувати, коли хтось каже, що певний пост або фотографія — не на часі, недоречна?

— Ніяк не реагувати. Можна сховати цей коментар, якщо він вас дратує. На вашій сторінці ви обираєте, що та коли постити. Це може бути недоречним на чиюсь думку, але всім ніколи не догодиш. Хто вважає ваші пости недоречними — може відписатися та більше вас не читати. Але диктувати вам, що постити на власній сторінці, ніхто не має права.

— Правила або підказки, як зрозуміти, що можна запостити, а що — ні.

— Перш ніж запостити будь-що, спробуйте чесно відповісти собі на кілька запитань: Чи цікаво це комусь крім мене? Чи допоможу я комусь цим постом? Принаймні посміхнутися — це теж допомога. Чи не ображу я когось цим?

Але з досвіду можу сказати: ви ніколи не вгадаєте наперед, хто й на що може образитися. Деякі люди, здається, навмисно ходять у соцмережі, щоб пошукати, на що б їм образитися. І їм регулярно вдається знайти собі образоньку та знущаннячко з їхніх ніжних почуттів.

— Як відповідати на агресію та звинувачення?

— Ніяк. Агресія та звинувачення пишуться не для того, щоб отримати конструктивну відповідь. Вони пишуться навмисно, щоб вас зачепити. Хай там як коректно й аргументовано ви відповідаєте — будь-яка ваша відповідь викличе лише новий потік агресії та хамства. Не давайте такого шансу, не витрачайте часу та енергії на авторів відверто провокативних і агресивних коментарів. Одразу відправляйте їх у бан і хай там сваряться самі з собою.