Про Євбаз без прикрас: топ ринкових оборудок

Це був головний ринок міста: постачальник новин і пліток, місце для оборудок і ошуканств, смачної їжі та безладу. Історик Олександр Вітолін зібрав спогади про Євбаз різних років.

Топонім «Єврейський базар» настільки міцно вжився в мову киян, що конкурував з офіційною назвою Галицька площа й часом залишав її в тіні. Навіть коли базар знесли й облаштували на тому місці площу Перемоги, топонім продовжив жити. Євбаз навіть конкурував зі Старим містом за славу центра Києва. На Євбазі могли легко пошити в дурні, але після ліквідації базару кияни все одно згадували місце з ностальгією.

Ностальгія за Євбазом, певно, пов’язана з тим, що він завжди йшов у ногу з часом і був наче дзеркалом доби. У 1840-х Київ почав розростатися на захід від центру, проклав Бульварне шосе (тепер бульвар Шевченка), в 1854 році місто відреагувало на зростання появою нового базару. У 1858 році київський генерал-губернатор Іларіон Васильчиков дозволив євреям торгувати по вівторках, четвергах і неділях. І навколо базару одразу почали селитися євреї. Їхні магазини також з’явилися на сусідніх вулицях. Саме після цього базар прозвали єврейським, хоча торгували на ньому представники найрізноманітніших національностей.

У 1868 році в Київ прийшов перший потяг із Балти. За пару років відкрилось сполучення з Курськом. Залізниця стала активно розростатися, що сприяло розвитку торгівлі на Євбазі. Але бувши дзеркалом доби, Євбаз пережив і трагічні моменти: погроми, голод, переслідування радянською владою «спекулянтів» і врешті-решт винищення євреїв німцями.

Євбаз не лише став частиною «народної» топографії, але й прописався в мемуарах, на шпальтах газет і сторінках романів. Показово, що більшість згадок на папері оповідає про різні місцеві шахрайства, але Євбаз все одно був найулюбленішим ринком киян.

Як там в дурні пошивали, описав у спогадах актор-«березолець» Йосип Гірняк.

«Отож у той скрутний час майнула в моїй голові “геніяльна” думка! Я згадав, що в потайному сховищі черкаської оселі з часів приїзду з Вінниці лежить мій ще з УСС-ів австрійський револьвер “штаєр” з магазинком на 9 куль. Я спорядив у бойовий стан того свідка минулої слави і задумав перевести його на валюту, яка помогла б здійснити намічені господарські задуми. Реалізацію такої комерційної операції могла придумати тільки така світла голова, як моя. По цілій країні день і ніч всесильна ЧК стріляла всіх, хто тільки під руки попадав, а я задумав комерційну трансакцію з місцевими спекулянтами — та ще з таким товаром. Не даром кажуть: деяким людям — море по коліна… По не дуже то законспірованих переговорах та торгах я свою зброю все ж таки збув за досить імпозантну суму в мільярдних більшовицьких купюрах.

Тут таки місцевий торговельний геній порадив мені на цьому не заспокоюватись, а використати нагоду моєї поїздки до Києва — не з порожніми руками. За його інформаціями, у Києві на Єврейському базарі був великий попит на всякі м’ясні товари. Тому він порадив мені не бути тюхтієм і за весь здобутий капітал закупити в черкаських торгівців ковбаси, яку вони майстерно виробляють з коров’ячого м’яса.

Мене, що ввійшов у спекулятивний азарт, не треба було довго агітувати. Вірячи у свою комерційну зорю, я за всі свої мільярди накупив повний стрілецький наплечник коров’ячої ковбаси і, не давши нікому її навіть понюхати, повіз на київський Єврейський базар. Там була змога провести комерційну операцію і щонайменше потроїти вкладений капітал. З таким поважним матеріяльним засобом уже легше можна було б викінчувати намічені організаційні театральні пляни. В цьому випадку я міг би з’явитися перед Курбасом не тільки як представник нашої живої групи, а ще й як заавансований адміністративний співробітник.

…Для моєї комерційної операції господар порекомендував мені спеціяліста тих справ, актора Театру ім. Т. Шевченка — Осташевського, який свою мистецьку працю сполучав з професією торгівця на звісному Єврейському базарі. За точними вказівками Шевченка, я знайшов того короля київської “товкучки” на перехресті двох жвавих магістраль торговельної артерії Києва, де він своїм чарівним голосом “героя-любовника” пропонував не менш чарівний товар, вигукуючи: “Ґруша в сахарє!” та повторяючи цю тираду до безконечности. Реклямуючи так свій товар, Осташевський одним вухом прислухався до моєї пропозиції золотого інтересу. Уловивши суть справи, він запропонував негайно принести мій товар до його помешкання, а за той час, випродавши свої “ґруші в сахарє” і навідавшися до м’ясного ряду, він зачерпне інформації про курс моїх ковбас. Коли ж за якої півгодини я з’явився із своїм крамом у його помешканні, він, уже впоравшися із справами, чекав на мене, приглядаючися до фахової праці своєї дружини, яка вправно обцукровувала наступну партію “ґруш в сахарє”.

Подружжя Осташевських окинуло “професійним оком” мій товар, але тут же паспівчувало мені, що я опинився з ним у дуже несприятливій коньюнктурній ситуації, бо м’ясо впало в ціні, а коров’ячі ковбаси й поготів. Орієнтовна ціна здалася мені багато нижчою, ніж мене запевняли в Черкасах. Та все ж, господарі обіцяли докласти всіх зусиль, щоб увесь товар збути і щоб я вийшов цілим із того торговельного підприємства. На радощах я запропонував коллегам Осташевським, щоб вони не продавали кота в мішку і тут таки, посмакувавши одною ковбасою, переконалися, що товар не будь який… Господар без вагання, взяв ще одне кільце, як зразок товару і пішов на переговори з торгівцями. Окрилений надією, що, завдяки комерційному хистові колеги Осташевського, мій товар принесе, хоч і не такий, як сподівалася, та все ж таки прибуток, я залишив наплечник у надійних руках господині й подався у місто виконувати чимало доручень…

Проте найдошкульніше зачаїлося в закуліссях Театру ім. Т. Шевченка. Я подався туди, щоб остаточно розрахуватися з королем базарних операцій — актором Осташевським. Він у той пам’ятний вечір виконував ролю графа в безсмертній комедії Бомарше “Весілля Фігаро”. За кулісами я терпеливо чекав кінця вистави, щоб тут же зустріти героя п’єси, блискучого графа Альмавіра й отримати свою пайку за дорогоцінну ковбасу. Актор Осташевський після заплутаної ситуації на сцені з графинею та із субреткою Сузанною наскочив на мене з ще складнішим настроєм. Він безцеремонно затягнув мене у безвихідний куток і таємничо-багатозначним голосом прошепотів, що коли він підходив до приnавка перекупки, з якою умовився про торговельну трансакцію з моїм товаром, міліціонери схопили його разом з ковбасами, відвели до районної міліції і там без церемоній та формальних процедур сконфіскували мій товар, не потурбувавшися його поквитувати.

В одну хвилину всі мої пляни, всі надії розвіялися, мов мильні бульки.

В Черкасах дружина чекала на гроші для лікування хворої матері, мої мрії про зустріч з Лесем Курбасом через брак засобів на покриття дорожніх витрат стали нереальними. Настрій і тон інформацій Осташевеського не лишали ніяких проблисків надії; навпаки, з його слів виходило, що найраціональнішим виходом із того положення буде негайна втеча з Києва; спустити всі кінці у воду, щоб не залишити ніяких слідів до джерела того дефіцитного товару. Коли взяти під увагу, якими капіталами був закуплений цей товар і якою трансакцією підготовлено всю цю комерційну операцію, то сліпому стане ясно, що пропозиція Осташевського, який, як ніхто інший, мав набиту руку в таких справах, була розумною. І я непомітно, не пустивши пари з уст, того ж вечора майнув на вокзал і першим поїздом подався під стріху родинного дому Олімпії Добровольської».

Як бачимо, Йосип Гірняк навіть через багато років, пишучи спогади, так і не зрозумів, що Осташевський одурив його, та ще мало не з вдячністю згадував пораду швидше забратися з міста.

Звичайно, частіше жертвами шахраїв ставали покупці, про це неодноразово повідомляли газети. Ось уривок з нарису «Враження і спостереження» з газети «Пролетарська правда» від 15 липня 1925 року.

«Євбаз. Вздовж вулиці чи то повіточки, чи то крамниці. Правда, власники звуть їх «магазинами». Ну то хай так і буде. Так ото біля тих магазинів стоять прелюб’язненькі особи:

— Що прикажете? Штани, пальто, тужурку?
— Дайте піджак.

Подає. Передусім потре щіткою, аж «іскри летять». Не подобається? Дають другий.

Сподобався? Починають вихваляти. Один хвалить, другий обсмикує.

— Що коштує цей піджак?

Скаже ціну таку, що селянин аж підскаче. Берете стільки-ось? Даєте четверту частину того, що запросила «любязна особа». Трохи наторгувались. Селянин набавляє 50 коп. і «сделка состоялась»

Купив і радіє, що так дешево. — «Як же, торговець ж в три рази більше просив!»

А по дорозі глянув на того піджака, та й аж захолов. Гнилятина! Сама тобі гнилятина».

Та радянські газетярі лаяли Євбаз не лише через шахраїв. 26 липня 1925 року «Пролетарська правда» в іронічній манері сповіщала про багно на вулицях, яке не можна оминути по дорозі на Євбаз. Замітка називалася «Власні курорти». Ось що там писали.

«Дуже гарного грязьового курорта влаштовано в центрі нашої торгівлі та промисловості — на Євбазі. Користуватися курортом можуть усі, без винятку люди й тварини зовсім безплатно.

Відрізняється він від других курортів ще й тим, що користуватися ним треба обов’язково; бо його не оминеш ні пішки, ні конем. Пропускній спроможності цього курорту може позаздрити не одна наша санаторія. До осені, коли відділ упорядкування комгоспу цьому не перешкоджатиме є надія на значне поширення і поглиблення грязьового джерела.

Зовсім без коштів на переїзд до Кавказу ми можемо користуватися власним місцевим курортом».

Та ні багно, ні сніг, ні спека не могли відвадити потенційних жертв дрібних шахраїв від Євбазу. 17 вересня 1925 року «Пролетарська правда» в замітці «Лікар за 10 копійок» попереджала про небезпеку для здоров’я, яку становить товар «травниць».

«У грудні місяці минулого року громадянка Параска Андріївна Глібова завагітніла. Не хотіла вона звертатися до тих лікарів, що в лікарнях працюють — по-перше, треба певну суму грошей заплатити, а по-друге — небезпечно себе доручити чужій людині.

Від людей чула гр-ка Глібова, що деякі трави можуть перервати вагітність і що продають ці трави на Євбазі. 28 грудня 1924 року пішла гр-ка Глібова на Євбаз. Походивши трохи вона знайшла те, що їй треба було — торговця «лікарськими травами» — дівицю 58-и років Олену Пилипівну Шишову.

— Мені, бабусю, від вагітності… Є у вас? Звернулась вона до Шишової.
— А як-же є… ось «бобовник» помагає. Випий скільки зможеш проти ночи, переспи, і як рукою здійме.
— А багато коштує, — запитала зраділа Глібова.
— Та 10 копійок усього.

Купивши на десять копійок «кустарного аборта» Глібова пішла до дому, зварила зіллячко й напилася. Але недовго вона пролежала спокійно в своїй хаті. Скоро карета швидкої допомоги забрала її до лікарні. Там визнали, що вона отруїлася питвом з «бобівника».

Через деякий час, вийшовши з лікарні Глібова пішла на Євбаз, знайшла дешевого лікаря — Шишову й попросила міліціонера, щоб той заарештував її за торгівлю недозволеними травами. У Шишової знайдено 2 кошики і 1 мішок сушених трав — усього 40 сортів, з яких 4 отруйних. Цими травами, як казала сама підсудна, вона «багатьох рятувала». Шишову притягнули до відповідальності за арт. 215 13й й III част. 146 артик. Карн. Код».

Після окупації Києва німцями в 1941 році стала виходити газета «Нове українське слово». Євреїв винищили, але Євбаз продовжив працювати. Звичайно, за німецької окупації газетярі утримались від народної назви. 24 грудня 1941 року «Нове українське слово» у статті «Галицький базар» розкритикувало адміністрацію базару за поганий санітарний нагляд. Ця стаття цікава й тим, що дописувач поставив риторичне питання про те, кого не ошукували на базарі, і одразу ж назвав базар центром Києва.

«Хто з киян не знає Галицького базару? Кого не ошукали на ньому? Навряд чи знайдеться така людина.

Якщо кажуть, що Київ — центр України, то не буде помилкою сказати, що Галицький базар — торговельний центр Києва. Всі значні торговельні операції здійснюються тут. Мільйони громадян стікаються сюди з усієї Київської округи і з самого Києва. Навіть більшовики уперту боротьбу за ліквідацію приватної торгівлі проводили найбільше на цьому базарі.

Та це були марні намагання. Ні Поділ, ні Слобідка, ні Володимирський майдан, ні Теличка не задовольнили киян. Центр повертається на Галицький базар, улюблене місце ошукування одним одного.

Тепер, як і раніше, Галицький базар зосереджує 75% торгівлі Києва. Особливістю цієї торгівлі є те, що, крім товарової групи, останнім часом тут поширилася торгівля й групи харчової. Неправильне ж провадження цієї торгівлі може відбитися на здоров’ї споживача.

Хто ж регулює оздоровлення такої торгівлі? Чи піклується хто цим питанням?

Давайте пройдемо по базару і простежимо. Ось — молочні ряди. Стоять десятки відер молока. А що за молоко, чи не від ящурної часом або сухотної корови? А може наполовину з водою та глиною? Чи перевірялось воно в лабораторії?

Ось стоїть жінка з шматком м’яса, але невідомо, чи м’ясо це не хворої на сап, телій, чуму тварини.

Йдемо далі: продається чай. Пригляньтеся добре, і ви побачите, що самовар ще не закипів, а господарка чай уже наливає, бо гаяти час — втрачати гроші. А ось добродій з’їв борщ, а тарілку замість гарячої води собака язиком вилизала.

Продавці варять, печуть, смажать, виготовляють смачні вироби, а хто перевіряв, чи можна все це їсти? Що як ці приємні господарки або самі хворі, або вдома у них лежать хворі на черевний тиф, дизентерію тощо? По столах, де тепер розставлені всі ці смачні страви, вечорами бродять собаки й коти, вилизуючи рештки їжі, а вранці, не миючи столів, знов розкладають на них хліб, пиріжки, тарілки, ложки. Ніхто не суперечить, що харчову торгівлю слід поширювати, але над санітарним упорядкуванням її треба замислитись.

Є на Галицькому базарі базарний комендант п. Рибко, який вважає, що його справа коротка: одержати з торгівців по карбованцю та передати гроші до Торгвідділу.

Є на базарі поліція, яка гадає, що справа її полягає в шуканні самогону та самогонників. А хто ж простежить за тим, щоб людина, яка покуштувала страву на Галицькому базарі, була певна, що від цієї страви не захворіє? Чи самогон та карбованець дорожчі за життя людини? Над цим треба добре подумати.

Слід призначити на Галицький базар певну людину, яка встановила б тут санітарний порядок, допомагала б виконувати заходи по охороні харчових продуктів, охороні самого споживача від захворювань та отруєнь. Крім базарного коменданта для збору карбованців, крім поліції для обшуку самогонників, на Галицькому базарі мусить бути санітарний лікар».

8 серпня 1948 року в діаспорній газеті «Промінь», що видавалася в Зальцбурзі, редакція помістила нарис «Київський Євбаз». Показово, що редакція не сумнівалась, що українським емігрантам буде цікаво читати про базар в Києві.

«Іду вулицею Комінтерну від «Київ-пасажирський» до бульвара Шевченка. Раптом підходить якийсь чоловік:

— Што імеєте, гражданін? Может амеріканскіе консерви. Може чулки (панчохи).
— Та я нічого не маю. Відчепіться.
— Подумаєш, какой фраєр, єщо і не признайотся! Нє бойся, тут лягавих (міліціонерів) нєту, говорі смєло, не прогоріш.
— Пойдьом, мілий, за пол пачки папірос, — настирливо запрошує якась дівчина із змученим нафарбованим обличчям — Пойдьом. Всьо равно наша жизнь тепер пропащая.

Я прямую далі. На розі бульвара Шевченка і Дмитрівської бачу скупчення людей. Підходжу ближче.

— Красная виграйот, чорная програйот! — кричить «герой вітчизняної війни», що спіраючись на милиці, тримає у руці карти до гри.
— Руб поставіш, два возмйош. Ну хто сміливий?..

Сміливих не знаходиться, бо сюрчить міліціонер. Натовп поспішно розбігається, але «герой» ні з місця, стоїть і сердито поглядає на міліціонера, що підходить до нього. Раптом підіймає до гори милицю і з ненавістю в голосі:

— Підходь, підходь ближче, лягавий! Бач, яку ряху (пику) наїв!
— Потіше, не богуй, а то найдьом место і для такого героя. — говорить міліціонер, але не насмілюється наблизитися до «героя» і йде далі. Іду і я. На розі Павлівської і Дмитрівської сидить без обох ніг другий «герой вітчизняної війни» з гармошкою в руках і співає хрипким голосом:
— На позіцігю девушка проводжала бойца, тьомной ночкой простілась на ступенках крильца…

Біля крамниці «Маслопрому» велечезна черга. Чекають, що може продаватимуть масло. До крамниці раз-у-раз заходять добре вдягнуті відповідальні партійні робітники і виносять загорнуті в газети пакунки. А, черга все чекає. Жінки з черги, пошепки говорять; «Бач, яке равноправіє».

— Американські консерви, папіроси, ковбаса! — викрикує якийсь чоловік у старій військовій одежді і без руки по лікоть.

По понелях, під кіосками розкладені на старих газетах цв’яхи, шпінгалєти до вікон, ручки від дверей, іржаві замки, порожні банки з-під американських консервів, тощо. Шум, галас, крик, захрипла гармошка, плачуча скрипка — все зливається в єдину тужну симфонію сьогоднішнього Євбазу».

Дописувач «Проміня» став свідком кінця Єврейського Базару. У 1946 році торгівлю перенесли на вулицю Пестеля неподалік, а сам базар знесли. Та багато торговців за звичкою продовжили приходити на місце знесених рядів. Стихійна торгівля продовжилась до наших часів. Але це вже була просто торгівля на місці колись гамірного Євбазу. Колоритний і строкатий базар став частиною історії. Та все ще продовжує конкурувати з Подолом, Хрещатиком і Лаврою за місце на сторінках художньої літератури. Своїми творами Євбаз вшанували Борис Антоненко-Давидович, Всеволод Нестайко, Михайло Френкель, Юрій Чихирстов, Марина Гримич.